Таємниці та легенди Шоколадного будинку у Києві

Цього року ця елегантна споруда, збудована у стилі історизму святкує своє 120 річчя. З нагоди ювілею «Вечірній Київ» навідався у гості до філії Нацiонального музею «Київська картинна галерея» мистецького центру «Шоколадного будинку» та дізнався чимало цікавих фактів про цю незвичну будівлю та її першого власника.

Історія будинку розпочалася наприкінці ХІХ сторіччя, коли відомий київський купець, підприємець та меценат Семен Могилевцев (1842-1917) замовив видатному київському зодчому, академіку архітектури Володимиру Ніколаєву проєкт власного будинку.

Семен Могилевцев був вихідцем зі старовинного брянського роду, що займався лісовою промисловістю. Він оселився у Києві у 1878 році, де спершу жив на Подолі на вулиці Хорива, 46. Неподалік, на розі Набережно-Хрещатицької та Турівської, він спорудив перший у Києві тартак для розпилу деревини…

Тривалий час був гласним Київської міської Думи, головою старшин Київського міського купецького зібрання та очолював біржовий комітет.

Окрім активної політичної та громадської діяльності, Семен Могильовцев приділяв чималу увагу меценатству, віддаючи значну частину своїх статків на потреби медичних та освітніх закладів.

У 1895 році, його коштом було облаштоване електричне підсвітлення монументу Князя Володимира, а у 1909 він пожертвував 500 тисяч карбованців на будівництво Педагогічного Музею (нині Будинок вчителя).

Коли земний шлях Семена Могилевцева закінчився у липні 1917 року, його поховали у Брянську у своєму старовинному склепі. Не маючи власної родини та дітей, київський меценат заповів усе своє майно та будинок своєму племіннику, який через складну політичну ситуацію не зміг прийняти спадщину.

У радянський час будинок націоналізували, там мешкали відомі політики, науковці, діячі культури, серед яких відомий археолог та мистецтвознавець Микола Макаренко, Міністр внутрішніх справ часів Гетьманату Скоропадського Ігор Кістяківський та інші.

У 30-ті роки у будівлі діяла резиденція Наркомату іноземних справ, а з 1940-1960 споруда перебувала у віданні Управління справами Ради міністрів УРСР. Кияни старшого покоління добре пам’ятають Шоколадний будинок у якості центрального РАГСУ, який діяв тут з 1960-1980-х років.

Реставрація та реконструкція будинку почалася у 1982 році та тривала майже 11 років.

У перші роки незалежності будівля була закрита для відвідування та гостинно відкрила свої двері для перших відвідувачів лише у 2009 році, у якості філії Київської картинної галереї.

В останні роки, у «шоколадці» продовжується локальна реставрація з відновлення втрачених елементів інтер’єрів. У 2014 році до мавританської зали були повернені з музеїв Лаври м’який гарнітур з Мавританської зали, виготовлений на початку ХХ сторіччя на замовлення Семена Могилевцева.

Через 2 роки завдяки кропіткій праці майстрів «Укрреставрації» було відновлено розпис різьбленого декору Мавританської зали, також в останні роки відновили великий вітраж на першому ярусі будинку.

Зараз «Шоколадний будинок» є відомим мистецьким центром нашого міста. Тут діють різноманітні виставки живопису та сучасної скульптури, проходять численні концерти та музичні фестивалі.

Особливу історичну та художню цінність будівлі мають розкішні інтер’єри, які дивом збереглися у первісному вигляді. Оформлення залів тривало 5 років, вони майстерно втілені у стилі різних епох та є унікальної пам’яткою монументально-декоративного мистецтва кінця ХІХ-початку ХХ сторіччя. На жаль, імена майстрів з оздоблення інтер’єрів залишаються невідомими, але вони беззаперечно мали чудовий смак та неабияку вправність, які і сьогодні захоплюють відвідувачів будинку.

За словами наукових співробітників музею, з дев’яти залів в автентичному стані збереглося шість, ще два з повністю або частково втраченим декором, який було відновлено реставраторами. І кожен з цих залів переносить нас у певну епоху з притаманним їй художнім стилем.

Перша парадна кімната або згадана вище «Мавританська зала», була першою кімнатою, куди потрапляли гості першого власника будинку. За словами мистецтвознавців та науковців музею, використання орієнтальних мотивів в оформленні кімнат для пиття кави та паління було характерне для багатьох тогочасних міських садиб. Окрасою Мавританської зали є надзвичайної краси кесонована стеля, прикрашена візерунками з восьмикутних зірок та рівнораменних хрестів, створюючи дивний простір, який зачаровує своєю витонченістю та екзотичністю.

Друга кімната, яка слугувала господареві парадною їдальнею відносить нас до європейських палаццо епохи ренесансу. Завдяки кольору стін та зображення гранату її часто називають «Гранатова вітальня».

Унікальної краси плафон у стилі неорококо можна побачити у малій вітальні, який прикрашено орнаментом трояндових гірлянд на фоні блакитного неба. За первісним плануванням будинку, до цієї кімнати вели окремі дерев’яні сходи, які були втрачені у радянські часи. Тривалий час співробітники музею розшукують архівні світлини їх автентичного вигляду з метою подальшого відтворення, але, на жаль, поки їх спроби не увінчалися успіхом.

Зала у стилі модерн за правилами тогочасного етикету передбачалася для відпочинку жінок. Зображальні елементи: різноманітні квіти та рослини були характерні для епохи ар-нуво, поширеного у Європі на зламі минулих століть. Розміщена на стелі у круглому медальйоні жіноча голівка є своєрідною реплікою афіші чеського художника Альфонса Мухи для легендарної французької акторки Сари Бернар. Унікальним елементом декору цієї зали є автентичні вітражі з ірисами, які є рідкісним прикладом збереження елементів первісного декору в інтер’єрах будинків.

У найбільшій за площею кімнаті — Білій залі часто влаштовували бали, парадні прийоми та благодійні концерти. У її декорі, який символічно розкриває любовну та музичну тему поєдналися елементи декору класицизму з елементами бароко та рококо. На жаль, у зв’язку з пандемією короновірусу, численні музичні заходи та концерти, які проводилися у музеї поки не відновлені. Але будемо сподіватися, що у киян буде ще змога насолодитися музичним фестивалем «Шококласика» за участі багатьох відомих артистів.

Кабінет господаря розташовувався у русько-візантійській залі, інтер’єри якої нагадують князівські палаци-тереми. Окрему увагу заслуговують унікальні різьблені підвіконня, які ще були оформлені за часів Могилевцева.

Поруч з кабінетом розташовується Французька зала з плафоном у стилі неокласицизму. За припущеннями працівників музею, зала не мала пишного оздоблення стін, бо там знаходилася бібліотека господаря. Уважні відвідувачі можуть також помітити монограму власника будинку СМ у двох ліпнених картушах.

Первісний декор малої приймальні також було втрачено у радянський час. У 2015-2016 роках інтер’єри були оформлені у стилі неокласицизму, який замикає калейдоскоп стилів, втілених в інтер’єрах Шоколадного Будинку.

Окрім розкішних залів, приємним сюрпризом є маловідомі частини споруди. Наприклад, у середині є затишний внутрішній дворик, з якого можна побачити сусідні будинки — які також є видатними пам’ятками столичної архітектури. Зараз ця локація є закритою для багатьох відвідувачів, і знаходить у стані відновлення, хоча кілька цікавих мистецьких заходів вже відбулися у внутрішньому дворику…

Шоколадний будинок зберігає ще чимало цікавинок та таємниць, пов’язаних з історією садиби та ім’ям її власника, які працівники музею охоче можуть розповісти своїм відвідувачам під час екскурсій та за чашечкою гарячого шоколаду…

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»