Архітектор, що працював без відпусток: історія будинку Михайла Іконникова на Софійській площі
Колишня садиба відомого зодчого, надбудована в часи «будівельної лихоманки», сьогодні залишається одним із найвишуканіших зразків київського неоренесансу, що зберігаючи дух аристократичного міста кінця XIX століття.
На розі Володимирської вулиці та Рильського провулку, просто навпроти тисячолітньої Софії, височіє будинок, який можна назвати справжнім літописом київської забудови.
Це колишня резиденція губернського архітектора Михайла Іконникова (1818–1897), постать якого була знаковою не лише для архітектурного, а й для інтелектуального середовища міста — він був рідним братом відомого історика, професора Київського університету Володимира Іконникова.
Архітектурна спадщина Михайла Степановича була добре відома киянам: саме цей зодчий став автором Присутствених місць (у співавторстві), Лук’янівського тюремного замку, теплої церкви та дзвіниці Миколи Набережного, «Гранд-готелю» на Хрещатику, Старокиївської пожежної каланчі та багатьох інших споруд, що прикрасили місто у другій половині XIX століття й визначили його архітектурне обличчя на десятиліття вперед.
Історія його власного будинку на вулиці Володимирській, 18/2 розпочалася ще у 1860 році, коли Михайло Степанович звів тут власну двоповерхову садибу в дусі пізнього класицизму. Вибір місця був простим та зручним: архітектор оселився прямо навпроти свого робочого кабінету в будівлі Присутствених місць.
Варто згадати, що в історію нашого міста Михайло Степанович увійшов як невтомний будівничий. Обіймаючи посаду губернського архітектора рекордні 47 років (з 1848-го по 1895-й), він став живою легендою: за весь цей час він жодного разу не скористався правом на відпустку.
Коли професійна спільнота відзначала пів сторіччя його діяльності, колеги з подивом констатували — за десятиліття служби архітектор дійсно не відпочивав жодного дня. Саме за його каденції Київ пройшов шлях колосальної трансформації, від провінційного містечка до європейського міста.
У власному домі на Володимирській, родина архітектора займала верхній поверх, а нижній традиційно здавався під крамниці.
Новий етап для будівлі настав уже після смерті майстра у 1897 році, коли садиба перейшла до його сина Миколи. У часи «будівельної лихоманки» старий будинок почав стрімко рости: у 1899 році з’явився третій поверх із витонченою башточкою, а за рік архітектор Володимир Ніколаєв надбудував четвертий ярус.
На думку дослідників, у цій пам’ятці гармонійно поєдналися риси неоренесансу та раннього модерну. Фасади будинку рустовані та вертикально членовані розкріповками, що завершуються невеликими декоративними башточками. Їх витончено прикрашають пілястри корінфського та іонічного ордерів, а поверхи розділені чіткими профільованими карнизами.
Особливо виразною є наріжна заокруглена частина будівлі: вона пластично опрацьована й оздоблена динамічними скульптурами каріатид, які немов тримають на своїх плечах дугоподібний балкон третього поверху. Композиційним акцентом є невелика баня зі шпилем, яку сьогодні вінчає вишукана кована корона.
На жаль, радянська націоналізація 1922 року та подальші капітальні ремонти призвели до втрати автентичного оздоблення інтер’єрів. Однак зовні будинок зберіг свій аристократизм та оригінальні ажурні металеві огорожі балконів і парапетів.
Внесений до реєстру пам’яток у 2010 році, будинок Михайла Іконникова залишається величним свідком епохи та пам’ятником людині, яка присвятила кожну хвилину свого життя розбудові Києва.
До теми: Будинок з ірисами: таємниці архітектурної перлини на Лук’янівці.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»