«Він народився для великого чину»: історія Героя України киянина Руслана «Варяга» Піскового

«Вечірній Київ» продовжує розповідати у рубриці «Пантеон Героїв» про життя киян та киянок, які склали голови на російсько-українських фронтах.

Вони стали одними з тих 200 тисяч киян, які боронять країну від ворога.

Серед добровольців дуже багато молодих, які за віком ще не мали б служити, але світогляд, виховання і усвідомлення того, за що йде війна, зробили з них воїнів.

«Старший солдат Руслан Пісковий, псевдо Варяг, загинув 18 квітня 2023 року, обороняючи від окупантів місто Бахмут на Донеччині. У бою з ворогом отримав смертельне кульове поранення голови. Захиснику назавжди 21 рік», — так коротко пишуть про одного з молодих киян-захисників на платформі пам’яті «Меморіал».

За кожним словом у цьому повідомленні — життя, наповнене пошуками, відкриттями й людськими зв’язками.

Тайський бокс, Рун-віра, життя в найкращому місті на Землі — Києві, кохана дівчина, вірні приятелі і батьки, які з першого дня були справжніми друзями — у Руслана Піскового була така наповненість життя, про яку дехто міг лише мріяти.

Він, як і хлопці його покоління, міг би зараз будувати нову Україну, але попри непризовний вік відхилив усі натяки мами на кшталт: «ти міг би ще повчитись…»

В його Україну прийшла війна і головним сенсом життя стало — зберегти країну, її Свободу. Він став добровольцем і в перші дні після широкомасштабного вторгнення росії, разом з батьком, пішов служити до 112 Київської бригади ТРО.

Про життя «Варяга» журналістці «Вечірнього Києва» розповіла його мама й тато, друзі, а також побратими.

Коли слухала спогади, які є документальними і водночас дуже емоційними, особистими, усвідомила, що молодий українець крок за кроком йшов, виконуючи свою місію, Чин. Адже такі люди з’являються на світ не випадково і ймовірно саме вони є його рятівниками.

«ВУЛКАН» У МАМИНОМУ ЖИВОТІ, ТРИ СТРІЛЬЦІ Й БАТЬКОВА КОЛИСКОВА

Юлія і Валерій Піскові розповіли, що звістка про вагітність стала для їх родини дарунком. Вони впевнені, що це Руслан сам обрав їх, як батьків. Мати з перших днів відчувала: у неї народиться син, сильний і надзвичайно енергійний.

«У животі в мене був просто «вулкан», — розповіла «Вечірньому Києву» Юлія. «Коли Валерій приїздив з роботи, я казала: «Йди заспокоюй сина, бо грає в футбол, я не можу спати»».

Тоді батько клав руку на живіт і співав малюкові військову пісню. Дитина миттєво заспокоювалася. Цей ритуал зберігся й після народження сина: Руслан засинав за лічені секунди під татову колискову, обов’язково тримаючи ручку на батьковій бороді.

Ім’я новонародженому обирали між Іллею та Русланом. Зупинилися на Русланові — і це стало точним влучанням у характер хлопчика.

Дивовижним чином уся родина об’єдналася ще й під одним знаком зодіаку: Руслан народився 23 листопада, батько Валерій — 24 листопада, а мати Юлія — 25 листопада. Так вони й жили, три Стрільці, які створили надзвичайно міцний, дружній і неподільний союз.

ВЗАЄМОПОВАГА, САМОСТІЙНІСТЬ, ЗАГАРТУВАННЯ ХАРАКТЕРУ

У дитячий садок на Воскресенці Руслан пішов у рік і десять місяців. Він уже сам одягався, їв і навіть допомагав вихователям одягати інших дітей у ясельній групі.

У родині Піскових панувала атмосфера рівноправ’я та глибокої поваги. Батьки ніколи не перекручували слів у розмові з сином, на кшталт «кетя», або «гав-гав». Юлія каже, що вони виправляли малого, називаючи все чітко і правильно. А ще — завжди пояснювали причину кожного свого рішення чи заборони.

Якщо ж Руслан ображався й ішов до своєї кімнати, батьки обов’язково стукали, перш ніж увійти, шануючи його приватний простір.

«Коли між нами виникали суперечки щодо виховання, у нас спрацьовувало залізне правило — ніколи не з’ясовувати стосунків при дитині. Ми йшли у іншу кімнату і обговорювали, що саме не так», — поділилась Юлія.

Тато й мама прийшли до редакції «Вечірнього Києва» зі світлинами, де Руслан від дитячого віку і до свого дорослішання. Вони обоє були ніби сповнені особливим світлом, коли розповідали про сина, переживаючи ті самі, дорогоцінні моменти спільного життя.

Саме батько заклав у Русланові міцний чоловічий стрижень. Валерій розповів, що вони часто боролися на килимі, загартовуючи силу. Тато підіймав малого на руках аж до стелі. Ці спортивні розваги тривали й тоді, коли Руслан виріс і став вищим та ширшим за батька.

Юля розповіла, що одного разу під час такої «борцівської розрядки» вони навіть випадково зламали диван і намагались тримати від неї це в секреті.

Спорт став головним гартом для Руслана.

«Ми хотіли, щоб син був увесь час зайнятий цікавими справами. Отак з 3,5 років він потрапив на традиційне ушу, куди брали діток з 6 років. Але він виявився зрілим та мотивованим і тренери його забрали. А пізніше — років у вісім він пішов у кікбоксинг», — розповів батько.

День Руслана був розписаний дуже чітко: навчання у школі №98, англійська, тренування. Спортивний режим сформував його принциповість: він не вживав алкоголю, не курив і привчав друзів до здорового способу життя.

Перший клуб називався «Тріада» під керівництвом тренера Володимира Куца, там він займався десь років 8 і потім перейшов у клуб «Сіам» під керівництвом Олександра Голіченка.

«Тренувався, допомагав тренеру, тренував дітей та дорослих. У клубі „Сіам“ є портрет Руса. Одна мама замовила, щоб його намалювали, бо, як вона сказала, такої світлої та доброї людини вона не зустрічала», — розповіли батьки.

Руслан став срібним чемпіоном світу з кікбоксингу, фіналістом чемпіонату Європи та шестиразовим чемпіоном України.

«Навіть старші чоловіки вражалися його внутрішньому стрижню. Якось на тренуванні Руслан легко й з посмішкою встав босоніж на дошку садху (оголені гострі цвяхи), вразивши досвідчених майстрів медитації своєю духовною стійкістю», — згадала Юлія, вона надіслала відео з того самого тренування.

ДИТЯЧА СОЛІДАРНІСТЬ З ТАТОМ ТА ПЕРЕДЧУТТЯ ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ

Коли батько Валерій у 2015–2016 роках виконував бойові завдання в АТО (Бахмут, Попасна, Зайцеве), 14-річний Руслан проявив неймовірну дорослість та солідарність.

Він наполіг, щоб мати знайшла майстра або сама зробила трафарет, аби вистригти йому на голові Тризуб.

«З цією зачіскою він прийшов до школи, щоб без слів показати підтримку батькові-воїну», — згадує Юлія.

Ще в підлітковому віці Руслан глибоко зацікавився слов’янською культурою, рунами та традиціями рідновір’я. Він носив срібний оберіг — Молот Тора (так званий «мйьольнір»).

Коли мати купувала для нього ланцюжок, Руслан сказав: «Торкатися мого Молота Тора й одягати його мають право тільки ти, тато і я».

«До зброї ставився з особливою повагою: вивчав її види, характеристики, ножі та історію», — каже Валерій.

У Руслана змалечку було дуже шанобливе ставлення до бабусь та дідуся, він їх всіляко підтримував, для кожного готував гостинці і мав особливе спілкування. Любов у цій сім’ї була повітрям, яким дихали всі.

Саме тому «Варяг» почувався таким захищеним де б не доводилось бути: на боксерському рингу, чи згодом, на полі бою.

Ще наприкінці 2021 року Руслан прямо сказав матері про неминучість масштабного зіткнення:

«Ми йшли пити каву, і він раптом говорить: „Мамо, я тебе готую до того, що буде велика війна і я піду воювати. Це обов’язок кожного українця. Це моя земля, я тут народився“. А ще попросив: „Якщо я загину, ви повинні мене спалити“».

Юлія каже, що син мав здатність передбачення, хоч у сім’ї ніколи на цьому не акцентували. Але кілька разів траплялось так, що під час розмови на якусь життєву тему, він казав кілька фраз, які виявлялись пророчими.

«Тоді я дуже дивувалась, але зрештою — ці слова справджувались», — зізнається мама.

24 ЛЮТОГО 2022-ГО РОКУ: «ЯКЩО Я НЕ ПІДУ З ТАТОМ, ТО ПІДУ САМ!»

Коли вранці 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення, Валерій повернувся з роботи й зібрав речі (повістка вже лежала вдома). 20-річний Руслан заявив твердо: він іде воювати разом із батьком.

Мати плакала й просила його залишитися, але юнак був непохитним: «Ну от уяви, прийшов якийсь дядько й заходить у квартиру. То що, віддаси квартиру? Я буду стояти за своє, бо це моє. Україна — це моя земля».

Коли Руслан заявив: «Якщо я не йду з татом, то вже знаю, куди піду, мене там чекають», батько зрозумів, що сина не зупинити, і відповів: «Збирайся».

Разом побратимом Валентином з позивним «Валіко» та товаришем Сергієм з позивним «Крило» пішли до військкомату.

У кабінеті полковника Валерій попросив зарахувати їх із сином в одну команду.

Так вони вчотирьох потрапили до 128-го батальйону 112-ї окремої бригади ТРО ЗСУ (2-га рота) і вирушили на Броварський проспект формувати оборону столиці.

«Разом із подругою, яка зателефонувала і сказала, що треба шити, я долучилася до цієї справи, а потім потроху приєднувалися й інші люди, які допомагали шити РПС, розвантажувальні системи, діставала також лопатки, ремені та екіпірування.

Здивуванню не було меж, коли нам передавали тканину, різну фурнітуру та все необхідне для роботи. Волонтерський штаб, коридор та кімната були заставлені різними продуктами, які спрямовували до дитячих будинків та лікарень Києва, бо там було зовсім скрутно. Передавали й волонтерам, які готували їжу, щоб нагодувати людей. Коли надходили сухпаї чи продукти, Руслан завжди запитував, чи всім поділили порівну, а там, де є діти, наказував давати більше», — поділилась Юлія спогадами перших днів війни.

БОЙОВИЙ ШЛЯХ «ВАРЯГА»: «Я СПОКІЙНИЙ БІЛЯ ЗБРОЇ!»

Руслан узяв собі бойове псевдо «Варяг». Попри юний вік та відсутність попередньої строкової служби, він феноменально швидко опановував будь-яку зброю.

Першим був АК-5,45, потім гранатомети. Коли потрібно було заблокувати ворожу колону для удару нашої авіації, саме Руслан миттєво вчився та працював із гранатомета, а згодом почав навчати інших бійців.

Та справжньою його пристрастю став важкий кулемет ПКМ. Завдяки потужній спортивній статурі та фізичній силі «Варяг» робив те, що дивувало навіть досвідчених АТОвців.

«Хлопці завжди ставлять кулемет на двоногу, бо він тяжкий, — згадує батько Валерій. — А Руслан міг брати ПКМ у руки й стріляти стоячи, як з автомата. Хлопці казали: „Ми вже падаємо від утоми, а він у всьому екіпіруванні — як танк“».

Разом із батьком та ротою «Варяг» пройшов найгарячіші точки:

Оборона Києва та Київська область (Броварський напрямок, зачистка).

Харківська область: бої за Верхній Салтів, Леб’яже, Пушкарне.

Донбас та Луганщина: штурми й утримання позицій у Білогорівці, Кліщіївці та Іванівському під Бахмутом.

Мати згадує, як вони поверталися з ротації з-під Харкова. Руслан завжди робив сюрпризи: дзвонив і казав заберіть посилку в кав’ярні, а сам чекав там із татом. Проте після боїв син повертався іншим — дорослим, зосередженим, із глибоким усвідомленням війни.

«Варяг» постійно турбувався про батька, у якого через важкі навантаження розірвався колінний суглоб. Він дзвонив матері й наполягав: «Тата треба списати!». Проте, коли мати благала самого Руслана перевестися до Києва інструктором (він закінчив спеціальні військові курси), син категорично відмовлявся: «Ні, мамо! Як це я хлопців кину? Ми мусимо закінчити цю війну, щоб діти більше не бачили цієї жорстокості».

Навіть опинившись у лікарні через проблеми з нирками, він рвався назад на фронт: «Вони ж там без мене не справляться!»

«ВИ НАВІТЬ НЕ УЯВЛЯЄТЕ, ЩО ВІН ТВОРИВ ВОРОГОВІ!»

Для побратимів зовсім молодий «Варяг» став символом надійності. Один із його бойових товаришів згадує, як у березні 2022 року потрапив до взводу ТРО.

Йому казали, що у взводі є і майстри спорту, і найрізноманітніші за заняттями у мирному житті люди. Боєць побоювався спортсменів-забіяк, але «Варяг» виявився їхньою повною протилежністю — надзвичайно виваженим, спокійним і стриманим воїном, який ніколи не хизувався своєю силою.

Особливо побратимам запам’яталася ротація у Білогорівці на Луганщині. Через крейдяну породу копати там було практично неможливо, а для піхоти є залізне правило: «хто не копає, той не живе».

«Якось після важкого чергування ми чекали групи з передових позицій, — розповідає побратим. — Погода жахлива, холод, перепад висот. Коли „Варяжик“ прийшов із командирами взводів „Римом“ та „Вудіком“, командири були геть виснажені й сумні. А „Варяжик“ прийшов на такому позитиві, одразу почав кидати жарти — і це миттєво зарядило всіх. Він був тією людиною, в якій ти впевнений на 100%. Знав: він зробить усе, що треба, з ним можна гори звернути».

Побратими згадують, що Руслан, хоч і був лише на місяць старшим за наймолодших бійців, жартома називав їх «малими». А у бойовій обстановці казали: «Це та людина, з якою можна йти в окоп куди завгодно. Ти знаєш: що б із тобою не сталося, „Варяг“ тебе винесе».

«У НАС БУЛИ ПЛАНИ НА ЖИТТЯ ТА МРІЇ»: СПОГАДИ ДІВЧИНИ РУСЛАНА

Тато «Варяга» згадав, як до війни вони з сином були разом у авто і той делікатно показав у вікно йому дівчину, що стояла неподалік. Сказав, що це — Настя.

У родині поважали особистий простір кожного і батько не розпитував сина, лише підтримав його вибір.

Мама поділилася спогадами дівчини Руслана, яку звати Настя, про те, як вони зустрічалися і мали плани на майбутнє

Дівчина перечитувала повідомлення, які Руслан писав з фронту й ділилась почуттями.

«Я змогла знайти деякі фрагменти. Насправді це було важче, ніж я собі уявляла…Шукаючи їх, я натрапляла на різні діалоги, фрази, слова…Деякі речі вразили мене неначе вперше. І сльози покотились…

Я рада, що певний відрізок мого життя був пов’язаний з Русланом. В нас були плани, було життя, мрії та цілі.

Руслан останній час казав про кав’ярню, він хотів відкрити невеличку але затишну кав’ярню, для нього це було наче невеличка сімейна справа.

Він хотів аби його сім’я в майбутньому була спортивна. Мріяв кататись усім разом на роликах, займатись різними активностями», — поділилась Настя спільними мріями з «Варягом».

Пані Юлія передала «Вечірньому Києву» фото, на якому дуже красиві Руслан та Настя під час катання на ковзанах.

«Він проявляв свою любов у діях, завжди лагідно називав. Переймався чи не холодно мені, коли ми гуляли, завжди хотів нагодувати:) Він був людиною, за плечем якої можна було знайти прихисток», — згадує дівчина.

Вона каже, що завжди зверталась до коханого, коли їй було важко і завжди мала підтримку.

ОСТАННІЙ БІЙ ТА ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

18 квітня 2023 року під час запеклого бою в районі села Іванівське під Бахмутом старший стрілець Руслан «Варяг» Пісковий отримав наскрізне кульове поранення голови, яке стало смертельним.

Виносити тіло з-під щільного вогню ворога було надзвичайно важко й небезпечно.

Побратими несли Руслана на собі пішки багато кілометрів до евакуаційної машини, плачучи й розмовляючи з ним у дорозі: «Варяг, ти й за життя був здоровий, а тут іще й навмисне всього наївся, щоб нам важче було нести». Вони поклялися не залишати його тіла й виконали обіцянку.

Коли побратим Саша з позивним «М’ясник» приїхав до батьків «Варяга», то він згадав цей епізод і те, що саме він казав другові.

«Я дуже вдячна, що вони не залишили його там і він повернувся додому на щиті. І я згадала: він ніколи не скаржився, але за пару днів до загибелі сказав: «Мамо, я так втомився, я хочу тиші і спокою…», — розповіла Юлія.

Після загибелі сина побратими виконали й іншу обіцянку, яку давали Варягові, — допомогли офіційно списати з військової служби його батька Валерія, щоб той повернувся до дружини.

ГЕРОЙ УКРАЇНИ, ВАЛЬГАЛЛА ТА МУРАЛ

Руслана ховали за язичницьким обрядом, який допоміг організувати його другий тренер Олександр. Лунала пісня про Вальгаллу (у германо-скандинавській міфології — це велична зала бога Одіна в Асґарді, куди потрапляють загиблі в бою звитяжні воїни, — ред."ВК»). А побратими біля домовини віддавали шану бійцю. Тренер поклав у труну Руслана власний срібний Молот Тора.

Хлопці з клубу знімали з себе й клали Русу свої амулети й браслети.

Мати згадує, що в мить прощання крізь хмари пробився потужний сонячний промінь, у якому відчувалася присутність усіх полеглих воїнів.

Пес Руслана — кане-корсо, який після звістки про смерть господаря три дні не сходив з його бронежилета, у день похорону вив на підвіконні, відчуваючи втрату.

День прощання з «Варягом» був настільки болючим, що його мама згадує все фрагментарно. Вона дуже кричала і не могла змиритись, що її, такий виплеканий і улюблений син, такий сміливий і мужній, загинув від ворожої кулі.

Руслана «Варяга» не спалили, як він колись просив, але поховали за традиціями його віри. Його могила — у одному ряду з тими, хто склав голову за Україну, киянами й киянками. З прапорами до обрію, на Лісовому кладовищі у Києві.

За виняткову мужність, героїзм та самопожертву командир роти особисто подав клопотання, і Руслану Пісковому посмертно присвоїли звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».

Сьогодні на фасаді будинку по проспекту Шухевича, 30 у Києві, де зростав Руслан, височіє величавий мурал, створений за ініціативою матері творчою групою «Кайлас-В». На ньому зображено Руслана та стежку — ту саму «дорогу життя», якою бійці виходили з боїв під Бахмутом.

«Я можу щодня проходити повз мурал, бо відчуваю, що син поруч, — каже мама Руслана Юлія.

Мама принесла до «Вечірнього Києва» світлини з відкриття муралу. На них — сусіди, батьки, побратими, спортсмени, але особливо зворушують маленькі кияни, які дивляться на свого Захисника й усвідомлюють, завдяки кому сьогодні Україна є вільною державою.

«Сусіди вітаються з ним щодня: „Русик, доброго ранку!“ Його життя продовжується у пам’яті, у виставках, у турнірах та у кожному знищеному ворогу, за якого помщаються його побратими», — ділиться вона тим, що сьогодні складає і їх з батьком Валерієм, життя.

«НЕ ДОЗВОЛИТИ ЛЮБОВІ ЗНИКНУТИ…»

«Пам’ять — це коли ти можеш заплющити очі й знову побачити посмішку, почути голос, згадати обійми», — пише Юлія Піскова у фейсбук.

«Пам’ятати — це не означає жити минулим. Не означає не дозволити любові зникнути», — переконана мама «Варяга».

За цими словами — філософія її життя і того, чим вона займається після втрати на фронті єдиного сина.

Юлія нещодавно увійшла до команди Дніпровського району, де разом з близькими загиблих займається меморіалізацію.

Команда називається Комітет з меморіалізації при Раді ветеранів Дніпровського району.

«Я нещодавно почала знайомство з родинами загиблих та безвісти зниклих.
Є дружина, яка втратила чоловіка і багато робила для меморіалізації самотужки, долучала родини до групи та спілкувалася з ними. Зараз я маю змогу долучитися до цієї справи і допомагати. Взагалі найкласніше те, що зараз я маю це спілкування, бо раніше мені його не хотілося», — щиро поділилась враженнями про нову для себе справу мама «Варяга».

Жінок у Комітеті з меморіалізації при Раді ветеранів Дніпровського району об’єднує пережите — втрата та очікування, вони багато спілкуються з іншими сімʼями району, підтримують тих, хто проходить схожий шлях, і поступово сформували перше коло родин, де разом почали говорити про вшанування, памʼяті і те, яким має бути спільний меморіальний простір.

Сьогодні ця команда працює над збереженням історій загиблих і зниклих безвісти Захисників та Захисниць, формує спільне бачення меморіалізації у Дніпровському районі та крок за кроком рухає вперед «Книгу світлої памʼяті та невтомної надії».

РУСЛАН ПІСКОВИЙ ТРИМАЄ СТРІЙ ТАМ, ДЕ ВІН ЗАРАЗ

Це історія про незримий, але непорушний міст між матір’ю, батьком та сином — міст, збудований з любові, пам’яті та світла.

Руслан був людиною виняткової сили духу, фанатично відданим своїй справі. Коли він приїжджав додому з ротацій — завжди із сюрпризами, — мати благала його перевестися до Києва, стати інструктором, ділитися досвідом у безпечнішому місці.

Але він лише хитав головою: «Ні, мамо. Як я можу кинути своїх хлопців? Всіх залишити?» Він завжди прагнув бути там, де найважче. Якщо йому щось ставало цікаво — вивчав це до дрібниць.

На кожному фото з фронту в його руках з’являлася все нова й потужніша зброя, а на жарти матері про те, чи не з’явився у нього вже танк, він сміявся: «Ти ж знаєш: якби був, я б уже ним керував. Треба цю війну закінчувати».

Коли Руслана не стало, біль матері намагався знайти відповіді й спокій. Прийшовши на могилу, вона просила у нього вибачення, що його не спалили так, як він просив, але поховали за язичницьким звичаєм, а вже за день він наснився їй — спокійний, упевнений і турботливий: «Мам, заспокойся, ви все зробили правильно».

Відтоді відчуття його присутності не зникає, ніби межа між світами стала прозорою. Одного сонячного дня, повертаючись із магазину, мати чітко почула поруч його дихання.

Повернула голову — і в її уяві він ішов поряд, хитрувато моргав і посміхався, як за життя. Під час нічних обстрілів, коли навколо гриміло й летіли ракети, він знову приходив у снах — брав за руку, проводив крізь розгромлені вулиці й усміхався: «Я ж казав, що все буде добре».

Руслан продовжує тримати свій стрій і там, де він зараз.

У снах він розповідав матері, що вони з хлопцями залишаються поруч із побратимами: «У нас тут кожен день багато хлопців… Вони там воюють, а ми тут воюємо — поруч із ними».

Навіть його побратими після важких тренувань і штурмів згадували відчуття, ніби Руслан і далі поруч, контролює та підштовхує їх не здаватися.

Він піклується й про тих, хто залишився цивільним. Саме через сни Руслан передавав поради своєму другому батьку — тренеру, закликаючи його триматися й далі тренувати дітей, а названому братові Іллі намагався підказати правильний шлях у житті.

Мама з батьком перебирають світлини, які принесли у редакцію «Вечірнього Києва» і на всіх — Руслан усміхається.

Ця посмішка не зникла й тоді, коли він виріс і став захисником, не згасла вона й тепер.

У найважчі хвилини материнського болю він знову приходить — легко, як колись у дитинстві, із тим самими теплими словами: «Ну що, малеча моя…».

Через сни, через цей дивовижний простір, де тисячі душ чекають змоги подати знак рідним, Руслан знаходить спосіб обійняти її міцно-міцно, погладити по голові й принести жаданий спокій.

Юлія згадує один зі снів, в якому син їй каже: «Сказали, що передай мамі, нехай вона наобіймається і щоб більше ніколи не плакала». І я пам’ятаю, як він так обійняв мене, так притулився, посміхається і каже: «Ну, виплакалась, посміхайся, в мене все добре, але мені вже час йти, бо там хлопці на чекають».

Читайте також:

• ««Ніколи не питав: «а чому саме я?»: пам’яті Олексія Короля, 23-річного киянина, розвідника та пілота БПЛА».

У публікації використані фото родинного архіву Піскових

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»