«Ніколи не питав: «а чому саме я?»: пам’яті Олексія Короля, 23-річного киянина, розвідника та пілота БПЛА
Він з’явився на світ у світлий день Архістратига Михаїла — покровителя Києва та воїнів, саме тоді, коли в Україні розпочиналися доленосні Майдани. Його хрестили Михаїлом, а за цивільним паспортом назвали Олексієм, що в перекладі з грецької означає «захисник». Він повністю виправдав обидва свої імені, пройшовши шлях від мовчазного хлопчика з київської Троєщини до безстрашного розвідника та пілота БПЛА 93-ї бригади «Холодний Яр».
«Вечірній Київ» продовжує розповідати історії загиблих Захисників та Захисниць у рубриці «Пантеон Героїв».
Цивільне життя Олексія Короля закінчилося у 20 років, коли він склав присягу і став до лав Збройних Сил України. Це здивувало його маму, адже син танцював у юнацькій групі ансамблю Вірського, мав багато захоплень й тільки-но отримав освіту.
Але це був дуже чоловічий вчинок і пані Тетяна зізналась, що відчувала за Олексія-Михаїла гордість.
Далі була велика війна, оборона Київщини, виснажлива піхотна «м’ясорубка» в Бахмуті, перекваліфікація на пілота БПЛА та порятунок побратима із обома простреленими ногами.
Олексій на псевдо «Король» повертався на нуль навіть тоді, коли мав законні підстави залишитися в тилу, адже принципово вважав: «Зараз тут війна, треба робити свою справу».
Коли він загинув — вдома відмовлялись вірити в це.
Його чекали й шукали майже два роки, сподіваючись на диво, або хоч полон…
На основі розмов із рідною тіткою воїна, військовою волонтеркою Людмилою, мамою Тетяною, другом Сашею, та його побратимом і командиром Віталієм журналістка «Вечірнього Києва» відтворила історію яскравого життя Захисника-киянина Олексія Короля.
Окремо про старшого брата із Франції для «Вечірнього Києва» написала його молодша сестричка Анастасія.
Сьогодні у «Пантеоні героїв» ми розповідаємо історію хлопця з Троєщини, який понад усе цінував справедливість, любив своїх молодших сестричок і до останнього подиху залишався вірним присязі.
«ВІН БУВ ПЛАСТИЧНИМ, МАЛЮВАВ АНІМЕ ТА ТАНЦЮВАВ У АНСАМБЛІ ВІРСЬКОГО»
Олексій народився 22 листопада 2000-го року у Києві й виріс на Троєщині. Він був першим онуком у великій родині.
Мама Тетяна народила Олексія зовсім молодою — у неповні 20 років. Вагітність була важкою, малюк поспішав з’явитися на світ і народився восьмимісячним.
Пологи були виснажливими, після яких серце молодої матері не витримало, і її довелося відкачувати в реанімації.
«Я пам’ятаю, що прокинулася, а його біля мене немає. А потім мені його привезли… Він такий гарний! Олексій — це „чоловік Божий“, „захисник“. А народила я його 21 листопада, на Архістратига Михаїла. Ми й хрестили його Михаїлом. Це якесь дивовижне поєднання: у мирному житті він Олексій — захисник, а перед Богом — Михаїл, як і наш головний покровитель Києва та України», — розповідає Тетяна.
Згодом, дивовижним чином день народження Олексія збігся з початком двох українських революцій — Помаранчевої та Революції Гідності. Вже змалку в ньому проявлявся той самий непохитний, дужий характер.
У дитинстві Олексій був домашньою, але дуже спортивною та талановитою дитиною: ходив на дзюдо, займався плаванням, чудово малював аніме, а ще мав особливий пластичний дар.
«Він у нас був дуже талановитий. Спочатку це були бальні танці, а потім тренери порекомендували відвести його на народні. Він пройшов жорсткий відбір і вступив до ансамблю імені Вірського. Років чотири туди ходив. За що б він не брався — у нього все виходило», — пригадує тітка Людмила.
Вона була лише на 11 років старша за племінника, тож, як це часто буває — допомагала сестрі няньчити малого і стала йому другом.
Мама Тетяна розповіла, що у ранньому дитинстві Олексію ставили складні діагнози, пов’язані із затримкою психічного розвитку через важкі пологи.
Хлопчик мовчав до трьох років і не видавав жодного звуку. Проте мати не опустила рук: він ходив до спецсадочка, з ним постійно займались та безмежна любов зробили диво — Олексій пішов до звичайної школи й навчався дуже успішно.
Він зростав надзвичайно самостійним. Попри те, що мати багато працювала, Олексій сам обирав собі захоплення. Він чудово пірнав і довго залишався під водою у басейні, шокуючи тренерів, займався бойовими мистецтвами, а також захоплювався народними танцями.
«У 2014 році, коли на Майдані все вирувало, він підлітком сам їздив із Троєщини на заняття на бульвар Шевченка. Метро закривали, у центрі все було перекрито, я дуже боялася, а він казав: „Мамо, я все одно поїду“. Сам пересідав з тролейбуса на метро, шукав обхідні шляхи й ніколи не скаржився», — згадує мати.
За її словами змалечку Олексій мав власний стрижень: він принципово відсторонювався від поганих компаній.
Якщо підлітки навколо починали курити чи робити щось поза нормою, Олексія це абсолютно не бентежило: «Ти хочеш — ти роби, а мене це не цікавить, я цього робити не буду».
А ще у нього під опікою були дві молодші сестрички рідна — Анастасія та двоюрідна — Марійка.
«Він був класним старшим братом, його сестрички просто обожнювали, ласкаво дражнячи „Слоником“ за міцну статуру, високий зріст та любов до смачної їжі», — розповіла тітка Людмила.
ПЕРШИЙ БІЙ ПІД КИЄВОМ ТА ПЕРЕХІД У 93 ОМБР «ХОЛОДНИЙ ЯР»
Дорослого цивільного життя Олексій практично не зазнав. Закінчивши Київський Енергетичний коледж, наступного дня після свого 20-річчя — 23 листопада 2020 року — хлопець сів у потяг і поїхав на строкову службу.
Строкову службу Олексій проходив у військах зв’язку у Львові, де згодом підписав контракт.
«Для мене це було повною несподіванкою», — зізналась мама Олексія.
«Я думала він буде далі навчатись, але він все вирішив сам і я відчула гордість за нього. У 20 років він зробив дуже усвідомлений мужній вчинок».
Юнак навчався в 49-му навчальному центрі розвідки, а службу проходив у 120-му окремому розвідувальному полку. Початок повномасштабного вторгнення зустрів у повній бойовій готовності.
21-річний киянин беріг рідних від зайвих тривог й ніколи не ділився побаченим жахіттями війни.
«Вам це не треба знати, зі мною все добре. Це все, що вам треба знати», — коротка фраза, якою він заспокоював родину, беручи участь у запеклих боях за Ірпінь, Бучу та за район заводу «Антонов».
За кілька місяців після визволення Київщини Олексій перевівся до розвідроти 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр».
Саме там, під Бахмутом та Кліщіївкою, він пройшов найважчий шлях піхотинця, зазнав першого поранення обличчя й втратив близького друга, але одразу після короткої реабілітації повернувся на фронт.
«ЗАБРАВ ПОРАНЕНОГО І ТРИ КІЛОМЕТРИ ЙШОВ З ПРОСТРЕЛЕНИМИ НОГАМИ»
Одужавши після поранення обличчя, Олексій опанував нову військову спеціальність і став пілотом БПЛА.
Завдяки дитячому захопленню відеоіграми він навчився філігранно керувати безпілотниками за допомогою джойстиків. Втім, ховатися за спинами інших аеророзвідник Олексій Король не вмів.
Під час боїв під Кліщіївкою хлопець отримав друге, надважке поранення обох ніг. Він міг не йти на те завдання, але пішов, аби замінити хлопців, які сиділи на позиціях місяцями й мріяли побачити рідних.
З ним був побратим, поранений у шию. Тож Олексій зміг сам вийти та витягнути його. З важкими пораненнями ніг він пройшов три кілометри.
«Така важка історія, коли він мені розповідав, знаєте, вони сиділи десь в ямі, в печері, ховалися, по рації передавали, що вони, поранені. До них прийшов хлопець. Олексій сказав, що він ще думав, що це супротивник…
Він уже був готовий до всього, але це був просто наш хлопець з 80-ї бригади, суміжний підрозділ.
Він викликав медика, медик прийшов і врятував йому ноги і перемотав, вколов уколи, і Льоша зміг вийти сам і витягти свого побратима.
Оце якраз сталося перед його днем народження, 23-м днем народження», — розповіла Людмила.
Саме у Лозовій в лікарні вони разом й відсвяткували 23-й день народження Олексія.
«Складну операцію з вилучення осколків без анестезії витримав у Дніпрі, у госпіталі імені Мечникова. А вже в березні, ледве навчившись заново ходити, він знову вирушив на передову», — згадала тьотя Захисника.
Яким Олексій Король був бійцем — розповів його побратим Віталій.
«ВІН БУВ ДОРОСЛІШИМ БАГАТЬОХ ІЗ НАС»
Побратим Олексія, військовослужбовець Віталій, нині демобілізований. Він згадує Короля як надзвичайно спокійного, врівноваженого та глибоко вмотивованого воїна.
«Ми з ним познайомилися у 2023 році на Бахмутському напрямку. Олексій — це дитина, яка в свої роки мене просто дивувала своєю реальною вмотивованістю.
Тоді, у 2023–2024 роках, чимало доросліших та підготовленіших людей ламалися й йшли в СЗЧ, а в нього навіть у думках такого не було.
Коли приходили складні піхотні задачі, Олексій ніколи не питав: «А чому я? Чому не хтось інший?». Він приходив на позиції, сидів тижнями в «норці», майже без їжі й води, у найскладніших умовах — і ніколи не скаржився», — розповів Віталій.
Олексій був дуже позитивним і його вплив на інших був неабияким. Чим він підкорював? Тим, що його слова і вчинки не розходились, тим, що міг допомагати іншим у надскладних умовах і ніколи ні на що не нарікав.
А ще — у нього завжди були цукерки. Побратими та командири згадували: якщо на визволеній позиції чи в «норці» бачиш обгортки від цукерок — значить, тут проходив «Король».
Він кілька побратим під час розмови з «Вечірнім Києвом» замовкав і не міг говорити. Його душили сльози.
Віталій згадав, як по телефону закликав Олексія відмовитися від останнього завдання через критичне просідання лінії фронту та загрозу оточення. Проте Льоша залишався непохитним:
«Я розмовляв із ним через Старлінк, пояснював, що там буде надскладно. Але він сказав, що прийняв рішення. Не було наказу робити щось інше, окрім як іти на передні позиції. Він був набагато дорослішим за багатьох із нас. Це був максимально гідний син своєї Батьківщини, який до останнього подиху залишався вірним присязі».
Й те завдання, на яке він міг не йти, бо він був пілотом, а його попросили піти, тому що вважали, що в нього дуже великий бойовий досвід, щоб він повів новий підрозділ на позиції.
«Знаю, що що з восьми людей пішло лише тільки три. Це мій Олексій і ще два хлопці. В перший же день один хлопець попав в полон, а Олексій ще з побратимом все ж дійшли до позиції», — розповів Віталій.
«Я МАЮ МОЧИТИ ЇХ КРАСИВИМИ»: ПРО ХАРАКТЕР, ГУМОР ТА ВІЙСЬКОВУ ЕСТЕТИКУ
Олексій вирізнявся безкомпромісною чесністю та загостреним відчуттям справедливості. Так про нього згадують рідні.
Навіть коли з’явилася законна підстава списатися з армії через важкий стан здоров’я батька, він категорично відмовився: «Навіть не думайте мені про це говорити».
Він не вживав алкоголю, не курив, обожнював солодке та якісну амуніцію. Хлопець ніколи не брав участі у зборах на власні потреби й принципово купував собі якісне спорядження за власні бойові виплати:
«Дзвонить з Бахмута й каже: „Люда, нас підпалили, ми виходимо голі-босі. Треба купити чотири рюкзаки та штани“. Я кажу: „Льоша, рюкзаки візьмемо дешеві, але ж ти штани знов порвеш!“. А він сміється у відповідь: „Ні, Люда, я маю мочити їх красивим! Купляй мені найкращі“», — розповіла Людмила Василівна.
Олексій був надзвичайно турботливим сином та братом. Отримуючи зарплату на фронті, він перераховував кошти мамі, аби та змогла повезти молодшу сестру Настю до Парижа й показати їй Ейфелеву вежу, а для дідуся-рибалки заздалегідь купив зручне розкладне ліжко.
ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ У КРАМАТОРСЬКУ
Востаннє мати обійняла сина в серпні 2023 року в Краматорську, куди приїхала разом із молодшою донькою Анастасією.
Вона була приголомшена тим, як хлопчик на очах перетворився на кремезного, статного й дорослого чоловіка.
«Я відправляла в армію дитину, а на зустріч мені вийшов велетень, вищий за мене, кремезний чоловік. Я його спочатку навіть не впізнала — тільки по очах під окулярами й посмішці. Це була наша остання зустріч і останній раз, коли я його обіймала», — з болем ділиться Тетяна.
Олексій зовсім не вживав алкоголю і не курив. Його єдиними «слабкостями» були солодке та енергетики.
На пропозиції щодо особистого життя чи дівчат він завжди відрізав: «Ні, мамо. Ось коли закінчиться війна, тоді я буду думати про сім’ю. Зараз тут війна, треба робити справу».
«Я ЇХАЛА ДО НЬОГО З ПОДАРУНКОМ, А ПОТРАПИЛА НА СПОВІЩЕННЯ…»
Восени 2023 року Тетяна з донькою за наполяганням Олексія виїхали за кордон — син дуже хвилювався за безпеку молодшої сестри й казав: «Мамо, будь там, мені так легше воювати, коли я знаю, що ви в безпеці».
Навесні 2024 року Тетяна разом й Анастасія вирішили зробити Олексію сюрприз. Вони їхали до України, аби зустрітися з ним під час ротації, везли йому подарунки та мріяли просто обняти.
Але саме в цей час Олексій зайшов на свою останню, фатальну позицію «Верба» під Кліщіївкою, де замість кількох днів просидів під безперервними обстрілами понад місяць.
«Ми їхали до нього, щоб зустрітися, везли подарунок. Ми приїхали, а його немає… Нам казали: „Чекайте, чекайте, все буде добре“. А потім ми отримали цю жахливу звістку. Мій мозок досі відмовляється це розуміти. Ти їхала його обійняти, поговорити, а повернулася до порожнечі. У мене всередині просто суцільний біль і суцільне нерозуміння… Він же був зовсім дитиною», — крізь сльози згадує мама Захисника.
38 ДНІВ У «НОРІ» НА ПЕРЕДОВІЙ
Останній бій Олексій прийняв у травні 2024 року під Кліщіївкою на позиції «Верба» біля залізничної колії.
Його знову попросили піти на заміну іншого — як досвідченого воїна, який мав завести групу новачків.
Людмила Василівна, тітка Олексія згадала їх розмову:
«Люда, ти не розумієш, там хлопці сидять на позиції вже місяць, вони теж хочуть вийти, вони хочуть побачити своїх рідних, не переживай, все буде добре, я повернусь». Він уже ходив на такі завдання і він завжди повертався. Він любив шуткувати там і робив, знаєте, фотографії, це вам тіпа на пам’ять. Але він він ніколи не здавався, ніколи…»
Замість запланованих кількох днів Олексій разом із побратимом просидів під безперервними обстрілами 38 діб.
Їжу та воду їм скидали з дронів. 20 травня 2024 року під час масованого штурму росіяни скинули на їхнє укриття боєприпас, спричинивши пожежу.
Поранений і обпечений Олексій зумів дістатися суміжного підрозділу, перепочив і пішов далі до своїх, але потрапив під щільний мінометний обстріл.
«ВІН ВІДДАВ УСЕ ЗА НАС…»
Олексій Король вважався безвісти зниклим майже два роки. Лише через довгий час експертиза ДНК підтвердила його загибель — воїн поліг, вибираючись пораненим під обстрілом. Але тіло забрати не вдавалось.
Його шукали в полоні, Людмила Василівна їздила на обміни, а побратими у вільний від боїв час літали дронами над окупованою територією, сподіваючись знайти бодай якийсь слід.
Лише навесні 2026 року родина отримала сповіщення про збіг ДНК — виявилося, що тіло воїна повернули під час репараційного обміну ще за рік до цього, воно знаходилось у морзі у Харкові, але експертизи тривали тривалий час.
«В лікарському свідоцтві про загибель, написано, що він загинув 20.05 від чисельних поранень вибуховою там хвилею, щось таке. Тому, він вважається загиблим з 20.05.24 року», — розповіла пані Людмила.
Вона пригадала, що завжди, навіть уже в армії казала: «Боже, Льоша, ти маєш бути вдома, гуляти, дурниці робити, доводити нас до істерики, з дівчатами зустрічатись, але не в окопі сидіти». Але він був, знаєте, він був чоловіком. Він так змінився! Він війну зустрів як дитина, але там він став чоловіком».
ЗНАЙШОВ СПОКІЙ У РІДНОМУ КИЄВІ
П’ять сторінок спогадів про брата надіслала журналістці «Вечірнього Києва» Анастасія.
Дівчинка згадує, як він катав взимку їх з двоюрідною Марійкою на санчатах, як вона могла годинами з ним розмовляти, а брат просив її приготувати чай у величезну кружку.
«Він був дуже добрим і хотів пізнати цей світ краще…» — написала дівчинка.
А друг Олексія Олександр, який не міг знайти сили й поділитись спогадами, розповів, що «Король» хотів після Перемоги познайомитись із гарною дівчиною, створити родину, побудувати у тихому місці будинок і жити…
…Його поховали в рідному Києві на Лісовому цвинтарі.
Для материнського серця він назавжди залишився тим маленьким, гарним хлопчиком, який народився в сонячний листопадовий день під шелест осіннього листя, і дорослим Героєм, який без вагань віддав своє молоде життя за мирне майбутнє України.
Читайте також:
- «„Колись казатимеш, що я був героєм»: історія 22-річного добровольця Кирила Сидоришина».
Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»