«Колись казатимеш, що я був героєм»: історія 22-річного добровольця Кирила Сидоришина

«Вечірній Київ» продовжує розповідати історії життя героїв-захисників. Зовсім юні і вже досвідчені, чоловіки і жінки, вони прийняли рішення стати на захист Батьківщини, усвідомлюючи, що без них ворога не здолати.

Вже з перших боїв вони писали близьким про те, що ворог підступний, добре підготовлений і жорстокий. Різними словами, але з одним сенсом вони писали, що не хочуть, аби його нога ступила на поріг рідного дому, що хочуть, аби ця нечисть була вигнана з рідної землі.

І ця непримиримість давала їм сили воювати, подекуди зі старою зброєю, у жахливих умовах, з постійним ризиком бути вбитими. Вони закривали свої сім’ї, друзів, свій улюблений Київ і Україну.

Одним з добровольців, які пішли до лав ЗСУ у перші дні війни був і киянин Кирило Сидоришин. Відмовити від служби його не зміг ніхто. Ані мама, ані брат, ані родичі.

З самого початку він служив на Донеччині. Його війна тривала чотири місяці…. Молодий українець загинув від куль «вагнерівців», коли йшов на бойове чергування на позиції і та перестрілка врятувала інших — ворога виявили і знищили.

Про ціну кожного дня у час війни і про те, що встиг зробити і як прожив свої 22 роки Кирило «СІД» Сидоришин кореспондентці «Вечірнього Києва» розповіла його мама, брат і сестра. Їх свідчення — документальні.

Деталі і подробиці дають зрозуміти, якого справжнього чоловіка втратила столиця і країна.

Ганна, мати Кирила, гортаючи великі альбоми, де серед світлин дітей є й фото її середнього сина, каже:

«Чотири місяці на фронті — це ніби зовсім трохи. Але роти, де він служив, майже не залишилося, більшість побратимів загинули… І я збираю цю пам’ять по крихтах. Він прожив це життя так, що мені не соромно за жоден його день. І поки ми пам’ятаємо його посмішку — він поруч».

ПРОМЕНІ СОНЦЯ НА КАШТАНОВІЙ

Уся історія родини Сидоришиних міцно сплетена з київською Троєщиною. Вулиця Каштанова, де пройшло життя батьків, а потім і дітей, 264-та школа, де навчалося кілька поколінь сім’ї, гамірні подвір’я…

Кирило виріс у цьому ритмі. Він ніколи не міг всидіти на місці: сьогодні футбол, через два місяці — волейбол, потім бокс, комп’ютери, музика, молодіжний реп, який він невпинно зачитував удома.

Ганна, його мама, мріяла про велику родину, й так і склалось: троє дітей, дружні родичі, друзі дітей, бабусі й дідусі, яких шанують і люблять.

Мама згадує, що з трьох дітей у родині Кирило завжди жив ніби на особливій, невидимій орбіті. Старший син зростав серйозним та відповідальним, молодша сестричка потребувала дівчачої уваги, а Кирюха…

«Кирюха був утіленням самого дитинства. Це просто дитина від Бога. Не можу сказати, що він був найулюбленішим, але з першого дня між нами існував якийсь особливий зв’язок. Коли підбирали ім’я, думали про Микиту. Але ім’я Микита — надто м’яке, а от Кирило — воно мужнє, чоловіче. Так і назвали й охрестили малого. І воно йому дуже пасувало», — пригадує пані Ганна.

Його життя було в постійному русі. За словами мами, вчитися Кирило не дуже любив — оцінки доводилося «витягувати», проте його обожнювали геть усі.

«Будь-яку провину чи шкільну шкоду він міг роззброїти єдиною фірмовою посмішкою та спокійною фразою: „Мам, ну чого ти починаєш? усе ж добре, я сам усе вирішу“», — розповіла «Вечірньому Києву» мама.

А старший брат Максим згадав, як у дитинстві вони планували «подвиги», які в реальності часто виявлялися чималою бешкетністю. Якось у селі гралися із сірниками й підпалили сіно… Побачили вогонь і сховалися в глибині бабусиної хати. Коли ж вона зайшла — брати вибігли й почали обіцяти, що ніколи такого більше не зроблять. Як виявилося, бабуся про підпал дізналася з їхніх слів і встигла швидко покликати сусідів та загасити пожежу.

Тісний зв’язок Кирила з родиною був настільки сильним, що бабуся навіть пішла працювати до дитячого садочка — аби тільки бути поруч із цим ніжним, ласкавим, але водночас «шебушним» онучком.

Батьки Кирила втілили мрію й побудували власний будинок у Зазим’ї. Красива природа, неподалік — Десна, будинок розташований так, ніби на острові — усе навкруги видно.

Тут збиралися рідні та друзі, тут проживалося те, що згодом стане у спогадах найщасливішими митями життя. Де всі — поруч, у променях сонця, зігріті любов’ю. Хтось готує свої «коронні» страви, хтось дегустує, лунає улюблена музика, багато сміху й жартів…

«МАМ, Я НЕ БУДУ СИДІТИ ВДОМА…»

Після 9-го класу Кирило Сидоришин пішов навчатися до Київського фахового коледжу туризму та готельного господарства. А потім — півтора року відслужив в армії.

У грудні 2021 року він повернувся зі строкової служби. Тільки-но встиг пройти стажування та влаштуватися на роботу менеджером, як настало 24 лютого…

Рідний будинок у Зазим’ї опинився просто на перехресті тривог: навколо видно було спалахи в Броварах, Пухівці, Вишгороді.

Старший брат із дружиною розповіли «Вечірньому Києву», що поки всі хвилювалися й не знали, як діяти, та ховалися у підвалі, Кирило залишався на першому поверсі поруч із батьком, який пересувається на кріслі колісному, та матір’ю.

«Безстрашний, на позитиві, він намагався жартувати й підтримувати кожного. Спав біля батьків, озброївшись ножем… Це було єдине, чим він міг їх обороняти», — поділився брат.

Але тривати так довго не могло. Уже за кілька днів після початку вторгнення юнак упевнено сказав: «Мам, усе. Я не буду сидіти вдома. Я не можу. Поїхали у військкомат».

«Я дуже здивувалася й намагалася його переконати, довести, що ще три роки він може не бути мобілізованим — йому ж тільки 21…», — змахуючи сльози, розповіла кореспондентці Ганна.

Жінка увесь час розмови гортала великі альбоми — вона впорядкувала світлини з життя сина так, що можна дивитися ніби фільм: кадр за кадром, фотографія за фотографією. Подекуди серед фото — скриншоти з листування сина у смартфоні.

Після загибелі мама перечитала його життя… І тепер ці цитати — як голос Кирила, з його жартами, «приколами» й переживаннями…

Того ранку, коли Кирило все ж вирушив до військкомату, його мама плакала, сестричка була в істериці… Але згодом Ганна зрозуміла: це доросле, чоловіче рішення її сина, і вона не має права його зупиняти.

Біля школи, де збирали добровольців, стояли дорослі, кремезні чоловіки. І серед них — її високий, худий, 22-річний хлопчик. Вона дивилася на нього з невимовною гордістю та страхом за майбутнє.

Кирило поділився новинами зі свого нового життя з дідусем, приїхав до нього. Дідусь і бабуся страшенно пишалися онуком і підтримали його. У родинному альбомі на згадку про ту зустріч залишилося фото.

ДОНЕЧЧИНА: ДОНЕЦЬК, БАХМУТ, КОРОТКЕ І ЯСКРАВЕ ВОЄННЕ ЛІТО

Після швидкого вишколу Кирила, який вже мав позивний «СІД», зарахували до складу 44-го окремого стрілецького батальйону (військова частина А4049).

Потяг із затемненими вікнами ніч за ніччю віз молодих хлопців на схід. Першою базою стала Костянтинівка, потім — Покровськ, а згодом почалися криваві бої на Донеччині.

Він ніколи не скаржився. У телефонних розмовах мати чула гучні вибухи, а Кирило її лише переконував: «Мам, це все за кадром, у нас усе добре, усе супер». Щонайбільше намагався віджартуватися, надсилав смішні відео з побратимами.

Тільки згодом, розбираючи його листування та давні повідомлення, мати збагнула: він усе розумів.

Він знав, куди йде, і в його юнацьких фразах «гордися мною, колись казатимеш, що твій колишній був героєм» крилося глибоке усвідомлення власного вибору.

ОСТАННІЙ ДЗВІНОК

18 липня 2022 року був дивовижно сонячний, яскравий день. Збіг чи передчуття, але Кирило того дня обдзвонив абсолютно всіх: друзів, сестру, батька, матір.

По відеозв’язку він посміхався, жартував із молодшою сестрою. Соня згадує, як брат обіцяв, що «контролюватиме всіх її залицяльників».

А батькові син щиро зізнався: «Па, я так задовбався… Так хочу додому, поїсти твоїх шашликів і ковтнути трохи горілочки…»

Це була їхня остання розмова.

На світанку 19 липня 2022 року під Бахмутом під час зміни чергування на позиції 22-річний Кирило загинув.

Свій останній бій захисник героїчно прийняв поблизу н.п. Покровське на Донеччині. Боєць разом із побратимами виконував бойове завдання, коли потрапив під ворожий обстріл.

Зав’язався бій, під час якого «СІД», попередивши групу про наступ ворога, отримав смертельне поранення.

У червні йому виповнилося 22 роки.

Кирило «СІД» Сидоришин нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ПЕРШЕ КОХАННЯ, СВІТЛИЙ СЛІД, ПОБРАТИМИ…

Його життя у дорослому, усвідомленому віці виявилося коротким — лише кілька місяців військової служби, армія, відпустки та фронт.

Мати щиро зізнається: інколи їй здається, що часу було занадто мало, аби наговоритися досхочу про його мрії, про майбутнє. Проте Кирило встиг залишити глибокий слід у серцях тих, хто його любив.

Його першим і найсправжнішим коханням була Даша, дівчина з Фастова, з якою вони ділилися найпотаємнішим. А киянка Маша, яка жила по сусідству, була більше закохана в нього. Вона й досі щомісяця — кожного 19-го числа — виставляє пам’ятні історії про нього, зберігаючи у своєму серці куточок для цього світлого хлопця.

Обидві дівчини вже вийшли заміж і чекають на первістків. Мама Ганна спілкується з ними й підтримує.

Також у житті родини з’явився побратим Кирила — Денис. Вони познайомилися ще по відеозв’язку, коли Кирило був живий.

Денис лагідно називав пані Ганну «МамАня». Пізніше, вже після важкого поранення на фронті, коли Ганна приїхала до нього в київський шпиталь, вона обійняла його зі словами: «Деню, як би там не було, це твій квиток у життя».

Дениса лікарі вилікували від тяжкого поранення голови й обличчя. Він одружився, і на його весіллі була «МамАня».

У Ганни тепер зовсім мало часу. Викроїти пару годин для спілкування з кореспонденткою «Вечірнього Києва» було проблематично. Жінка багато й системно допомагає хлопцям на фронті.

Щодня в них закупівлі, пакування, відвантаження та відправка всього необхідного. Вона так завзято й віддано підтримує військових, як робила б це для власного сина. І якраз у ті моменти, коли Ганна розповідає про бійців, на її обличчі з’являється посмішка.

«Я ЧУЮ ЙОГО ГОЛОС У КОЖНОМУ СЛОВІ»: РОЗШИФРОВАНІ ТЕКСТИ ТА ПАМ’ЯТЬ, ЩО ЖИВЕ ДАЛІ…

Після загибелі Кирила мати знайшла його старий телефон.

Там, серед тисяч повідомлень, фотографій та чернеток, відкрився той вимір життя її сина, який він зазвичай тримав у приватності. Кирило завжди любив вирішувати свої проблеми сам і намагався не обтяжувати дорослими турботами рідних.

«Я його ніби й знала, і не знала водночас. Читала його листування — і в моїх вухах лунав його голос, його сміх. Я не побачила там нічого, чого б не хотіла побачити. Це просто підтвердило, наскільки чуйним, щирим та мужнім він був. Тепер я переношу всі ці дописи, спогади й історії до окремих альбомів та журналів — щоб це залишилося для дітей, для онуків, для пам’яті», — ділиться Ганна.

Мама розповіла, що за той час, що минувся від загибелі сина, вона бачила його уві снах фрагментарно лише декілька разів. Він не розмовляв з нею. А потім і взагалі перестав снитись…

Але близька подруга їх родини каже, що Кирило доволі часто приходить їй уві сні.

Якось він говорив із нею, і в нього був ніби застужений голос.

Кирило розповів, що це тому, що намагається щосили докричатися до мами — просить її не плакати за ним так сильно.

Але вона його не чує, плаче… Кирило сказав, що не повернеться звідти, де він є, і що йому там дуже добре…

СВІТЛО, ЯКЕ НЕ ЗГАСНЕ

Зараз про «СІДА» зняли пам’ятний документальний фільм.

Його світлини з перону, де він усміхнений їхав на службу, знімки з армійського альбому, дитячі фото з двоюрідною сестричкою (яка навіть зробила татуювання з його портретом) — усе це складається в єдиний мозаїчний портрет справжнього українського Героя.

Він не вірив у якісь абстрактні речі, але вірив у дію, у захист рідної домівки, у свою Троєщину, улюблений Київ та свою родину.

Поховали захисника на Лісовому кладовищі, де знайшли останній спокій його предки.

Журналістці «Вечірнього Києва» Ганна показала чимало світлин та відео. На деяких — Кирило у окопах, розказує їм про воєнні будні. А на одному з фрагментів — вже після загибелі сина, Ганнин давній товариш, військових, заряджає гармату снарядом з написом «За Кирила Сидоришина!»

Він прислав це відео Ганні, щоб підтримати її. Жінка кілька разів дзвонила йому того ж дня, щоб подякувати. Та виявилось, що Сергій Коваленко загинув буквально за кілька годин…

На Майдані Незалежності, де облаштували рукотворний Меморіал пам’яті загиблих героїв, серед тисяч прапорців є й той, де написано: Кирило «СІД» Сидоришин. Щоправда, каже мама Ганна, коли його поставили — поруч було набагато менше світлин, ніж зараз…

«”СІД», любий синку, брат, онук, ти назавжди у наших серцях. 19.07.2022» — написано на особистому прапорці Кирила Сидоришина.

На будинку на Троєщині, де ріс Кирило Сидоришин та на його рідній школі — меморіальні дошки в пам’ять про 22-річного захисника.

А до 4 роковин загибелі сина Ганна зібрала світлини зі своїм безстрашним усміхненим воїном, щоб виплеснути гордість і біль.

Читайте також:

• «„Мам, ти ще будеш мною пишатися»: історія киянина Дмитра Патлахи, який загинув за Україну».

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»