«Мам, ти ще будеш мною пишатися»: історія киянина Дмитра Патлахи, який загинув за Україну

«Вечірній Київ» продовжує розповідати історії киян-захисників, які загинули на фронтах російсько-української війни.

У кожного з них було своє життя до війни: родина, друзі, робота, плани, мрії. Хтось пішов до війська добровольцем, хтось уклав контракт із ЗСУ, когось мобілізували. Але всіх їх об’єднало одне — готовність стати на захист країни у найважчий для неї час.

Сьогодні Україну боронять десятки тисяч киян. Бої тривають за міста, села, дороги, посадки й кожен метр землі. За цими словами — конкретні людські долі, родини, які чекають, і втрати, що назавжди стають частиною нашої новітньої історії.

Сьогодні, 23 червня, киянин Дмитро Патлаха міг би відзначати своє 36-річчя у колі сім’ї та друзів. Але він пішов добровольцем до війська і загинув у 33 роки біля селища Урожайне на Донеччині — після удару російського КАБу по позиціях українських захисників.

Про життя Дмитра журналістка «Вечірнього Києва» говорила з його мамою Тамарою, батьком Валерієм, тіткою Юлією та побратимом Олександром, який нині воює на сході.

Для рідних він назавжди залишився Дімою — старшим сином, який змалку оберігав молодшого брата; хлопцем, якого любило все село; людиною, яка не могла пройти вулицею, не привітавшись із десятком знайомих; і чоловіком, який казав: «Якщо прийняв рішення, то назад уже не піду».

«ПРИНЕСЛИ ВАШОГО БІЙЦЯ…»

Пані Тамара поділилася спогадами про те, як у родині з’явився первісток, і надіслала кілька фото старшого сина.

Дмитро народився 23 червня 1990 року в київському пологовому будинку №3. Ім’я для хлопчика обрали одне з найпопулярніших на той час — Дмитро. У родині навіть жартували: варто покликати одного Діму, як озираються одразу троє, бо серед родичів і друзів було чимало його тезок.

Пологи були важкими. Коли медсестра принесла немовля матері, усміхнулася й сказала: «Принесли вашого бійця!» Тоді ніхто не знав, наскільки пророчими стануть ці слова.

«Він був із подряпаним носиком, такий маленький і змучений. Щоб допомогти Дімі з’явитися на світ, лікарям довелося застосувати акушерські щипці», — пригадує мама.

Таке втручання використовують у складних випадках, коли потрібно терміново допомогти дитині народитися.

«Він так прийшов у це життя пораненим — і пішов із нього з пораненнями…» — з болем говорить пані Тамара.

За її словами, Дмитро змалечку справді ріс бійцем. Але водночас був дуже відкритим і комунікабельним. Його цікавили люди, він умів знаходити до них підхід і легко сходився як із ровесниками, так і зі старшими.

Дмитро ріс звичайним хлопцем, але з ранніх років вирізнявся гострим почуттям справедливості. Рано почав говорити, швидко дорослішав і змалку був відповідальним.

Особливим місцем для нього була Калинівка — село біля тодішнього Дніпропетровська, нині Дніпра, де жили бабуся з дідусем. Там Дмитро почувався по-справжньому щасливим і щоразу не хотів повертатися до Києва.

«Забираємо його додому, а він тільки й казав: „Хочу назад у село“», — згадує батько Валерій.

Одного разу вони разом ішли Борщагівкою, де жила родина. Було літо, саме після косовиці. Дмитро раптом зупинився, вдихнув запах свіжоскошеної трави й сказав:

«Тату, так селом пахне…»

Для батька ця фраза залишилася одним із тих спогадів, у яких Дмитро — ще малий, відкритий і дуже прив’язаний до місця, де його любили.

У селі він допомагав старшим, працював по господарству, а бабуся й дідусь не могли натішитися своїм першим онуком.

Однією з найближчих людей у дитинстві Дмитра була тітка Юлія. Вона старша за нього на 20 років, але для Діми все життя залишалася «тітюнькою». Так він називав її і під час їхньої останньої розмови, коли телефонував уже з фронту.

У розмові з журналісткою «Вечірнього Києва» Юлія зізнається: любила Діму як власного сина.

«Він у нас був золотою дитиною. Світлий хлопчик. Добрий, веселий, справедливий. Він умів знайти спільну мову з усіма. Таких людей дуже мало», — говорить вона.

Одним із найтепліших спогадів для неї залишилися їхні поїздки селом. Дідусь прилаштував до велосипеда дитяче сидіння, і маленький Діма годинами катався разом із тіткою.

«Йому було років чотири. Ми їздили по селу, сміялися і голосно співали пісні», — згадує Юлія.

У Калинівці на Дніпропетровщині Дмитра знали всі. Він проводив там кожне літо: допомагав бабусі й дідусеві, ходив по корову, перевертав сіно, їздив на поле. Дорослі завжди чекали його приїзду.

«У нього були тоненькі ручки, бабуся казала: „Як держачки від граблів“. Але він працював нарівні з усіма. Уявіть собі таку важку роботу — він перекидав сіно… Його всі любили», — згадує Юлія.

Вона й досі пам’ятає, як Дмитро їздив із бабусею велосипедом за покупками за 15 кілометрів у райцентр.

«Він постійно переживав: „Бабусю, ти вже втомилася, давай відпочинемо“. А потім обіцяв: „Я виросту, куплю машину і буду тебе возити. І ми більше не будемо ніде зупинятися“», — каже Юлія.

Батько Дмитра, Валерій, згадує, що літні сусіди у Калинівці часто запитували рідних, коли знову приїде Діма. Він любив людей і мав до них щиру зацікавленість.

Міг попроситися до водія молоковоза, сісти в кабіну й поїхати до дідуся на ферму. Міг годинами пропадати в сусідському гаражі або допомагати старшим по господарству.

А коли восени повертався до Києва — сумував.

У цих літніх поїздках, сільській роботі й довгих розмовах із дорослими Дмитро дорослішав. Вчився відчувати людей, бути уважним до них, дружнім і справедливим.

ХЛОПЕЦЬ, ЯКОГО ЗНАЛА ВСЯ БОРЩАГІВКА

У родині кажуть: Дмитро змалку був незвичайною дитиною. Спокійний, відповідальний, рано навчився говорити і завжди поводився серйозніше за свої роки.

Коли народився молодший брат, шестирічний Діма фактично став для нього другим татом. Батьки могли спокійно залишити дітей самих, знаючи: старший син усе проконтролює.

Батьки Дмитра Патлахи працювали у дві зміни. Мама згадує, що якось вона пізно взимку прийшла з роботи і дуже переживала, що вдома не приготовлена вечеря.

«Коли я прийшла додому — мене чекала найсмачніша страва мого життя. Діма насмажив картоплі, хоч йому було якихось 7 років. Він переживав, що б я не була голодною…» — згадує пані Тамара смак тієї, подекуди напівсирої картоплі, яка видалась їй напрочуд смачною.

Пан Валерій розповів, що якось не встиг вчасно забрати молодшого Вадима із садка. Занепокоївшись, побіг, а дорогою побачив своїх хлопців: маленький брат сидів на санчатах, а Дмитро віз його додому.

Розмова з кореспонденткою пробудила багато спогадів у батьків про первістка.

Якось, коли молодший захворів, Дмитро сам зустрів лікаря, розповів про симптоми і вислухав рекомендації. Йому було лише дев’ять.

Молодший брат Дмитра Вадим досі згадує історію з Євпаторії, де його образили у таборі однолітки.

Дмитро був старшим і вже тоді відпочивав із друзями, але спеціально приїхав до брата, поговорив із вихователями та хлопцями і домігся, щоб молодшого більше не чіпали і все вирішив по-справедливості.

Він любив футбол, спорт, дружні компанії та вечори з друзями.

Його товариші згадують, що з Дімою можна було дві години йти до дому відстань, яка долалась за 20 хвилин.

З ним усі хотіли поговорити. «Вся Борщагівка була у нього в друзях», — кажуть батьки.

Він легко переймав цікаві навички. Наприклад так танцював лезгінку, що грузини жартували: «Хто з нас грузин?»

Після дев’ятого класу Дмитро вступив до міжрегіонального центру професійно-технічної освіти автомобільного транспорту та будівельної механізації. Здобув фах авторемонтника і водія.

Батько каже, що автомобілі були пристрастю Дмитра з дитинства від його іграшкових «Папорожців» (як він називав «Запорожці», доступні радянські малолітражки), до вантажівок.

Коли Дмитро вчився, викладачі жартували: «Діму неможливо вигнати з-за керма, а інших неможливо загнати!»

Дмитро з раннього дитинства був привчений до праці. У нього була робоча родина. Тож після закінчення навчання, він шукав і знаходив нові роботи.

Працював у охороні важливих об’єктів на Миколаївщині та Донеччині.Його мама згадує, що тоді він відчував небезпечні тенденції, які назрівали на Донбасі.

«Я ПРОСТО НЕ МОЖУ ДИВИТИСЯ НА ЦЕ…»

Коли почалась війна, Дмитро Патлаха з перших днів пішов до добровольчого формування територіальної громади. Чергував на блокпостах у Києві, допомагав доставляти гуманітарну допомогу.

А 10 березня 2023 року добровільно приєднався до Збройних сил України.

Батьків не питав. Просто повідомив: «Я піду».

Тітці Юлії він якось сказав: «Тітюнька, я не „полум’яний патріот“. Я просто не можу дивитися, як окупанти своїми смердючими чоботами топчуть нашу землю, вбивають людей, ґвалтують жінок і дітей. Я не можу дивитися на це!».

Саме це стало його особистою мотивацією, щоб піти добровольцем й укласти контракт.

«Мам, ти ще будеш мною пишатися», — часто повторював він.

І мама тепер згадує ці слова зі сльозами.

Дмитро служив головним сержантом, командиром кулеметного відділення, навідником-оператором, а згодом — гранатометником. Він потрапив до складу 20-го оперативного батальйону, Президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького.

Проходив навчання у Дніпропетровській області та на Львівщині, здобув кваліфікацію командира відділення.

Кожні чотири дні Дмитро був на позиціях, а коли виходив з них — дзвонив батькам.

«Він завжди казав: — Мамо, я не здамся. Ніколи не здамся. А якщо буде треба, то краще підірву себе, але живим у полон не дамся. Він не міг змиритися з тим, що ворог топче нашу землю», — ділиться дорогими спогадами Тамара Патлаха.

А тьотя Юля розповіла про їх розмову по відеозв’язку. Жінка якраз була на роботі на зміні, племінник подзвонив і вона переживала, що начальниця погано сприйме розмову під час роботи.

«А він мені каже: «Нічого не бійся, тітюнчко! Нічого не бійся. Я тут таке бачу…

Страшно тут». Він ніколи не скаржився. Навпаки, заспокоював інших. А тут — зізнався…»

Мама Тамара розповіла про три випадки синової служби у війську, які розкривають і те, що відбувалось навколо і те, що переживав воїн всередині.

«Одного разу після повернення з позиції розповів, як разом із побратимами збирав по пакетах останки трьох загиблих товаришів. Він бачив війну такою, якою її не показують у фільмах…»

Дмитро розповідав мамі, що коли була погода холодна, або дощ чи сніг, не літали КАБи і дрони.

«Можна було їм трішечки перепочити. А за нормальних погодних умов, казав, що не можна було навіть сходити в туалет. Не можна було вийти з укриття і він просто переставав їсти… Жах отакий», — згадує фронтове життя сина мама.

Так сталось, що кілька побратимів, з якими Дмитро був особливо дружнім, загинули на фронті. Лишився один — Олександр. Він відгукнувся на прохання поділитись спогадами про Дмитра «Бороду» Патлаху. Пообіцяв: зробить це, як тільки вийде з позицій.

І от о 5 ранку у меседжері з’явилось його голосове повідомлення.

«Я знаю його зі шкільних років, ми грали у футбол і спілкувались. Він вмів дружити і тримав слово. Й завжди міг постояти за своїх товаришів. Я першим пішов воювати і був з ним на зв’язку. Діма був у ДФТГ. Я стояв під Гостомелем. Як зараз пригадую, що Діма хотів потрапити у мій підрозділ, але у мене не було ротації і не було такої можливості. Згодом Діма пройшов ВЛК і служив у Президентській бригаді. Ми спілкувались телефоном, але зустрітись не виходило — у військових не співпадають відпустки. Він ділився враженнями про свої перші виходи, перші обстріли, перші засідки… Все це ми обговорювали, бо я вже другий рік воював», — розповів Олександр.

Коли його група вийшла з островів на Херсонщині і Діма написав, що 1 березня збирається у першу відпустку. «Це було за тиждень до його загибелі», — поділився Олександр.

ВСЯ БОРЩАГІВКА СТАЛА НА КОЛІНА…

Той вечір, наприкінці лютого, пані Тамара згадує часто.

Вона йшла додому і зустріла синового друга. А хлопець якось холодно привітався і навіть не запитав про Дмитра.

«Я дивувалася такому ставленню. Адже вони з друзями давно домовилися, де зустрінуться, як проведуть вечір. А він швидко пройшов повз й нічого не спитав…

Я прийшла до чоловіка і кажу: «Батьку, чому він навіть не запитав, коли Діма приїде?»

А чоловік відповів, що, мабуть, друг знав, що Діма дуже зайнятий на позиціях. До четверга залишався ще один день…. Але у середу об 11:25 його вбили», — згадує до дрібниць чорні дні для своєї родини пані Тамара.

«Я чекала, коли він вийде з позиції, коли зателефонує. Але його вже не було. Я хвилювалася, бо він не виходив на зв’язок. Усередині було важке передчуття, ніби щось сталося, але я гнала від себе ці думки», — каже жінка.

Молодший син теж чекав на брата, готувався до його приїзду, прибирав у кімнаті. Чекав.

«Коли мені подзвонили з військкомату, запитали: «Це Тамара Олександрівна?».

Далі я майже не чула, що мені говорили. Я тільки повторювала: «Щось трапилося? Він не виходить на зв’язок…»

Мені казали заспокоїтися, що він вийшов на бойове завдання, що зараз усе з’ясують і передзвонять через пів години. Я хотіла сама дзвонити до штабу, але мене просили цього не робити», каже мама Дмитра Патлахи.

Вона зазначила, що, як тільки вона з чоловіком зайшла до квартири, як слідом прийшли й військові. Вони принесли страшну звістку. Ймовірно, навмисне дочекалися, щоб не казати це просто на вулиці.

«Його привезли у закритій труні. Я не бачила його. Чоловік теж не був на впізнанні. Просто хлопець зі штабу показав фотографії, і так стало зрозуміло, що це він.

Хлопці знали про все раніше, але не мали права повідомляти. Вони чекали, поки це зробить військкомат. «Ми не могли вам нічого сказати», — говорили вони. Було дуже важко», — ділиться найстрашнішим днем свого життя мама Дмитра.

Дев’ять днів він повертався додому. 7 березня Київ прощався зі своїм захисником.

На коліна ставали незнайомі люди. Прийшли друзі, сусіди, вчителі, побратими.

Підходили навіть ті, кого родина ніколи не бачила. Дякували батькам за сина.

Попереду їхала патрульна машина. Друг Дмитра, поліцейський Дмитро Шевченко, погодився супроводжувати процесію до кладовища.

Це було о десятій тридцять ранку.

«Я думала, що людей буде небагато, адже був робочий день. Але людей зібралося дуже багато. Усі ставали на коліна, проводжаючи його в останню путь», — згадує мама захисника.

Вона розповіла, що якось раніше їй наснився дивний сон. Тамара побачила себе в чорній пов’язці. Жінка прокинулася і не могла зрозуміти, чому приснився такий сон. Тепер гадає, що це був якийсь знак.

«Я ніколи не виходила з дому, не прочитавши молитви. Ми всі молилися за нього. У соборі брали обереги для чоловіка, брата, для себе, а йому не взяли. Думали: ось приїде, тоді разом поїдемо, і він сам обере собі той оберіг, який захоче.

Ми вірили в молитви, читали їх щодня. І до останнього чекали його повернення…»

Після його загибелі Юлія часто думає про останні хвилини життя племінника:

«Мені так хочеться, щоб він хоч раз приснився. Щоб сказав, як він там, чи йому добре. Але він жодного разу не приходив уві сні. А я дуже чекаю…»

Дідуся, з яким у Діми були дуже дружні відносини, вже немає в живих, бабуся залишилася сама. Вона дуже сумує за онуком.

Їй уже вісімдесят шість років. І жінка часто каже: «Краще б я пішла, а він залишився. Я вже своє прожила…»

Вона постійно згадує його і не може змиритися з втратою:

«Чого ж так? Ми ж і молилися, і просили Бога. Хіба ми просили багато? Хіба хотіли чогось неможливого? Я кожного дня молилася за нього. Думала, що він під Божим захистом. Ніколи б не подумала, що таке може з ним трапитися. Але доля розпорядилася інакше».

Скільки українських родин сьогодні картають себе сьогодні такими думками….

«І досі важко повірити, що його більше немає. Бо для нас він був не просто сином, онуком, братом. Він був людиною, яка понад усе любила свою родину й Україну, і до останнього залишався вірним своїм переконанням», — поділилась з «Вечірнім Києвом» мама захисника.

Коли побратиму Олександру сказали про загибель Дмитра — він відчув порожнечу і біль.

«Це був справжній герой і мужчина, який вмів дружити і тримав слово. Він залишився у моєму серці, я зажди пам’ятатиму його. Слава Герою!» — сказав його побратим Олександр.

У рідній школі №76 імені Олеся Гончара, написали, що лише за один тиждень у лютому 2024-го втратили трьох випускників — і серед них Дмитро Патлаха.

Згодом, його класна керівниця написала:

«Ех, Дімка…. Пробач мене, що не встигла сказати більше теплих слів. Дякую за сміливість, за світло, за приклад. Ти залишив слід у серці, який не зітреться часом».

Захисника поховали на Південному кладовищі у Києві.

Щомісяця, у дату його загибелі та народження — родина приїздить на могилу сина, онука, племінника і брата.

Дмитро мав статус учасника бойових дій, був ветераном війни, він посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

У січні 2026 року родині мер Києва Віталій Кличко вручив відзнаку «Честь. Слава. Держава».

Читайте також:

• «Історія киянина Олександра Менделя, оператора безпілотних систем зі 188 ОМБР, який загинув на Запоріжжі».

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»