Підземні лабіринти, таємниці й архітектурні дива: 15 фактів про Києво-Печерську лавру, які вражають

Майже ціле тисячоліття цей архітектурний комплекс на дніпровських пагорбах був не просто монастирем, а справжнім серцем духовності, науки, культури та незламності нашої історії.

За цей час її стіни бачили князівські міжусобиці, монгольські навали, пожежі, руйнування та нові відродження. Як невеличка печера над Дніпром перетворилася на духовне й інтелектуальне серце України?

«Вечірній Київ» згадує 15 найголовніших фактів про святиню — від таємничих підземних лабіринтів до архітектурних шедеврів та видатних постатей, які творили нашу історію.

1. Народження майбутньої святині (1051–1089 роки)

Історія обителі розпочалася у 1051 році, коли чернець Антоній, повернувшись із Афону, обрав для молитовного усамітнення невеличку печеру на лісистих дніпровських пагорбах неподалік від княжого села Берестове. Аскетичний спосіб життя подвижника швидко привабив однодумців, навколо нього сформувалася міцна релігійна громада. Коли кількість братії досягла 12 осіб, Антоній поставив ігуменом Варлама, а сам у 1062 році переселився на сусідній пагорб, заклавши майбутні Дальні і Ближні печери.

Коли число ченців зросло до сотні, князь Ізяслав на прохання Антонія подарував обителі плато над печерами. Там звели першу дерев’яну церкву та нові келії, куди перебралася майже вся братія, тоді як печери перетворилися на місце поховання й проведення літургій. Організаційним фундаментом монастиря зайнявся видатний ігумен Феодосій, який увів суворий Студійський устав.

У 1073 році тут заклали першу кам’яну споруду — Успенський собор, яку урочисто освятили у 1089 році на честь свята Успіння Пресвятої Богородиці. Так скромний печерний прихисток за підтримки князів перетворився на потужний духовний та державотворчий осередок.

2. Успенський собор: Храм-фенікс, який відродився із попелу

Свого часу головна церква Києво-Печерського монастиря стала архітектурним еталоном для багатьох храмів Русі, випередивши за часом створення навіть знаменитий паризький собор Нотр-Дам де Парі.

У 1722–1729 роках Успенський собор капітально перебудували у барокових формах: стіни святині були розписані кращими майстрами лаврської іконописної школи, а окрасою став новий розкішний іконостас. Упродовж віків храм служив почесною усипальницею для видатних осіб, де зберігалися унікальні надгробки князя Костянтина Острозького, фельдмаршала Петра Румянцева-Задунайського та князя Костянтина Іпсіланті.

Святиня вистояла у буремні 1930-ті роки, коли радянська влада масово нищила київські церкви, проте трагедія сталася під час нацистської окупації.

3 листопада 1941 року о 14:30 серія потужних вибухів знищила Успенський собор.

За свідченнями очевидців тих подій, втікачів бачили в радянських одностроях, а розпечена вибухом цегла летіла вище дзвіниці.

Руїни святині пролежали майже шістдесят років, доки у 1999–2000 роках за указом Президента України Леоніда Кучми собор не було повністю відбудований та освячений в День Незалежності, 24 серпня 2000 року.

На жаль, влітку 2026 року пам’ятка знову зазнала пошкоджень від ворожої атаки на столицю.

Попри всі удари долі, золоті купола відновленого Успенського собору гармонійно завершують ансамбль Соборної площі та залишаються символом незламності нашої історії.

3. Велика Лаврська дзвіниця: Інженерне диво XVIII століття

Ця велична пам’ятка була збудована у 1731–1745 роках за проєктом Йогана Готфріда Шеделя (який переробив початковий задум, довівши висоту до майже 96,5 метра), тривалий час була найвищою мурованою спорудою Східної Європи.

Для зведення гіганта використали близько 5 мільйонів цеглин та 20 тисяч тонн вапна, а потужний гранітний фундамент і стіни першого ярусу завтовшки 8 метрів забезпечили їй вікову міцність.

Цікаво, що ще із середини XVIII століття пам’ятка має природний нахил від осі на 62 см, який залишається абсолютно стабільним.

На третьому ярусі колись лунали 12 дзвонів загальною вагою 96 тонн, а на четвертому з 1903 року працюють унікальні куранти-годинник вагою 4,5 тонни — без циферблата і стрілок, де години й чверті вибивають молоточки.

Переживши пожежу під час Другої світової війни та масштабні реставрації, цей шедевр українського бароко зі шпилем, вкритим 3,5 кг сусального золота, і сьогодні впевнено тримає вертикаль, залишаючись впізнаваною візитною карткою Києва.

4. Троїцька надбрамна церква: Унікальний вцілілий свідок епохи

Зведена на початку XII століття над головними вхідними воротами монастиря як частина давньої оборонної системи, Троїцька надбрамна церква є єдиною давньоруською пам’яткою Лаври, що майже без пошкоджень пережила монгольську навалу 1240 року та всі подальші лихоліття. У нижньому ярусі цієї унікальної споруди розташовані Свята брама, а у верхньому — невеликий однобанний храм (розміром 10 на 9 метрів) без хорів.

Протягом століть цей сакральний простір поєднував релігійну та фортифікаційну функції, а в пізнішому середньовіччі церква стала головним храмом Больницького монастиря, при якому діяли богадільня і шпиталь для ченців.

За доби бароко зовнішність храму помітно змінилася. Наприкінці XVII століття до нього з півночі прибудували притвор, а в першій половині XVIII ст. фасади прикрасили витонченим ліпленням і увінчали золоченою грушоподібною банею. Тоді ж усередині з’явилися унікальні розписи та розкішний триповерховий дерев’яний іконостас.

Попри те, що у радянські часи тут влаштовували пункт політпросвіти (доки наприкінці 1950-х храм знову не відкрили для відвідувачів), унікальні розписи та аутентична атмосфера збереглися донині.

На жаль, сьогодні ця унікальна пам’ятка закрита для відвідувачів через реставраційні роботи, проте навіть ззовні продовжує вражати поєднанням давньоруської оборонної архітектури та витонченого українського бароко.

5. Церква Всіх Святих: Мазепинська перлина над Економічною брамою

Розташована у глибині Економічної вулиці двоярусна церква Всіх Святих є яскравим і довершеним зразком українського (мазепинського) бароко кінця XVII століття. Вона була зведена у 1696–1698 роках коштом видатного гетьмана Івана Мазепи безпосередньо над Економічною брамою, слугуючи парадним в’їздом до господарської частини монастиря.

Дослідники припускають, що проєкт розробив зодчий Дмитро Аксамитов, який також проєктував саму браму та фортечні мури. На згадку про фундатора північний фасад храму й досі прикрашає відновлений родовий герб Івана Мазепи.

Архітектура церкви вражає динамічністю п’ятибанних форм, вишуканою декоративністю, контрастом білих деталей на тлі мурів та органічним поєднанням релігійних і фортифікаційних рис. Особливою гордістю споруди є унікальна акустика, якої вдалося досягти завдяки схованим під чавунною підлогою керамічним глечикам-резонаторам, заритим у пісок горловиною донизу в п’ять рядів. Інтер’єр храму доповнюють мармурові мозаїчні кіоти.

Цікаво, що свого часу витончену архітектуру цього храму змалював Тарас Шевченко під час перебування в Києві у 1846 році.

Попри те, що святиня переважно зачинена для відвідування та потребує реставрації, цей неповторний шедевр архітектури і меценацтва й досі зачаровує своєю красою, залишаючись вічним символом розквіту української культури.

6. Трапезна палата і церква: Два храми — дві долі

Ця масштабна споруда є наймолодшим храмом Києво-Печерського монастиря, хоча традиція спільної трапези ченців сягає ще давньоруських часів. Історія цього місця поділяється на дві різні епохи. Спочатку тут стояла витончена кам’яна трапезна палата у стилі українського бароко, зведена у 1694 році, однак наразі пам’ять про неї залишилася лише на старих фотографіях.

За офіційною версією, кількість братії монастиря стрімко зростала, а старий храм уже фізично не міг вмістити всіх ченців під час спільних трапез і богослужінь.

Будівництво нового комплексу за проєктом архітектора Володимира Ніколаєва розпочалося у 1895 році, а на початку XX століття видатний архітектор Олексій Щусєв довершив його проєкт.

Головною інженерною особливістю нового храму став колосальна безстовпова зала Трапезної палати — одна із найбільших у Європі, де масивний купол тримається на складній системі прихованих арок без жодної внутрішньої опори. Інтер’єри храму розписували майстри під керівництвом Івана Їжакевича, поєднавши канонічні сюжети з національними орнаментами.

Храм також відомий невеличким некрополем: біля його стін знаходяться поховання генерального судді Василя Кочубея, полтавського полковника Івана Іскри та прем’єр-міністра Петра Столипіна, вбитого в Києві у вересні 1911 року.

Попри пошкодження під час вибуху сусіднього Успенського собору в 1941 році та тривалі радянські реставрації, сьогодні цей комплекс залишається яскравим прикладом складної архітектурної еволюції Верхньої Лаври.

7. Микільський Больницький монастир при Лаврі: осередок милосердя та просвіти

Монастир у монастирі — так на північ від Троїцької надбрамної церкви століттями функціонувала Микільська обитель, заснована на початку XII століття правнуком Ярослава Мудрого, чернігівським князем Святославом Давидовичем (у чернецтві — Миколою Святошою).

Маючи власні храми та господарство, цей осередок виріс навколо однієї з перших на Русі лікарень. Зі сторінок «Патерика Печерського» відомі славетні ченці-цілителі: іконописець Аліпій та легендарний лікар Агапіт, чия безкорисливість і майстерність у терапії уславили його серед усіх верств киян. Згодом ця шпитальна традиція стала взірцем для всієї Русі.

Протягом XIV–XVI століть автономна обитель не лише відновлювалася після лихоліть, а й була важливим центром книжності: тут переписували рукописи та у 1462 році відредагували «Патерик Печерський». Знаковою сторінкою в її історії став 1631 рік, коли майбутній митрополит Петро Могила заснував тут свій знаменитий гімназіон, де окрім богослов’я вивчали вільні науки (вже за рік заклад об’єднали з Братською школою, започаткувавши майбутню Києво-Могилянську колегію).

Після руйнівної пожежі 1718 року, комплекс монастиря відбудували знову і впродовж XVIII століття він навіть досягнув неабиякого економічного розквіту, володіючи власними землями та привілеями.

У XIX столітті цей окремий церковний елемент остаточно сформувався з двох пов’язаних між собою південного й північного дворів, які гармонійно доповнювали архітектурний простір Лаври.

8. Храми та дзвіниці Нижньої Лаври: Затишний ансамбль «міста в місті»

На відміну від парадної Верхньої Лаври, Нижня територія постає зовсім іншим світом — затишним, камерним і тісно вписаним у складний рельєф дніпровських схилів. Каскадом спускаючись донизу, вона об’єднує видатні пам’ятки: Аннозачатіївську церкву, церкву Різдва Богородиці, дзвіницю Дальніх печер та розгалужені лабіринти Ближніх і Дальніх печер, які колись заклали фундамент усього чернечого життя. Тут зосереджена ціла мережа братських келій, трапезних, господарських корпусів та складних підпірних стін, що тримають на собі круті ландшафти.

Архітектура Нижньої Лаври вирізняється людським масштабом, вузькими переходами, арками та брукованими стежками, які утворюють справжнє середньовічне містечко всередині великого монастирського комплексу.

Протягом століть цей ансамбль еволюціонував, поєднуючи риси українського бароко, класицизму та традиційної народної будівельної культури. Кожна церква та дзвіниця тут має власну архітектурну пластику та історію, створюючи унікальний простір, де крізь століття зберігся автентичний дух чернечого побуту, усамітнення і праці.

9. Печери (Ближні та Давні): Підземне місто без штучних укріплень

Печерні лабіринти Лаври — це унікальні підземні комплекси, висічений у товщі м’яких лесових ґрунтів першими ченцями-подвижниками. Кілометрові коридори, келії та підземні церкви утворюють справжнє місто з особливим мікрокліматом.

Найдивовижнішим інженерним феноменом є те, що ці галереї століттями тримаються без жодних штучних бетонних чи металевих каркасів для укріплення. Природні властивості місцевого ґрунту та майстерність давніх будівельників забезпечили виняткову стійкість стін і склепінь, які витримали навіть чисельні землетруси.

У прохолодних підземних коридорах цілорічно зберігається стабільна температура. Протягом століть ці підземелля слугували не лише місцем для молитов, подвижництва та поховань святих, а й надійним прихистком під час ворожих нападів і руйнувань на поверхні. Тут ченці проводили роки у суворому усамітненні, формуючи духовний фундамент обителі.

Сьогодні цей розгалужений комплекс залишається найдавнішою сакральною перлиною Лаври, що зберігає автентичний дух раннього чернецтва у Києві.

10. Підземні храми: Архітектура тиші у товщі пагорбів

Мало хто з відвідувачів замислюється над тим, що підземні лабіринти Лаври ховають не лише чернечі келії та поховання. У товщі лесових пагорбів облаштовані повноцінні сакральні простори з унікальною архітектурою. У Ближніх печерах діють підземні храми преподобного Антонія Печерського (головний), Введення Пресвятої Богородиці та преподобного Варлаама.

У Дальніх печерах центральною святинею є підземна церква Різдва Пресвятої Богородиці, а також храми на честь святителя Миколая та преподобного Феодосія Печерського.

У цих невеличких приміщеннях століттями проводилися повноцінні літургії у повній тиші та ізоляції. Архітектура підземних храмів вражає своєю компактністю: вівтарі, арки та ніші для ікон висічені безпосередньо у ґрунті. Акустика в таких церквах особлива, адже людський голос звучить тут м’яко, створюючи унікальний молитовний простір. Ченці проводили тут тривалі нічні служби, віддаляючись від будь-яких земних турбот.

Створення таких просторів вимагало не лише неймовірної фізичної праці, а й інженерної інтуїції. Навіть під час ворожих облог чи негоди ці печерні храми залишалися захищеними, ставши символом незламності духу, яка не потребує пишних наземних стін.

11. Колодязі преподобних Антонія та Феодосія: Джерела віри та зцілення

На живописних схилах Нижньої Лаври, у яру між Ближніми та Дальніми печерами, розташовані легендарні колодязі преподобних Антонія і Феодосія. За переказами, перші джерела на території обителі були знайдені або власноруч викопані самі засновники монастиря, а вода з них віками вважалася цілющою і придатною для духовного й тілесного підкріплення.

З цими цілющими криницями пов’язано чимало переказів та оповідань. Наприклад, середньовічні джерела згадують хворого князя Ізяслава, який спочатку онімів од недоброї вісті, але після того, як випив води з колодязя преподобного Антонія, чудесно одужав. Водночас інші оповіді нагадували про силу віри: коли хворий на проказу князь звернувся до води преподобного Феодосія після довгих пошуків зцілення у волхвів та іновірців, вода не допомогла через брак щирої віри.

Протягом століть ці місця сакральної географії Лаври постійно облаштовувалися. Наприкінці XIX століття над обома колодязями звели витончені ківорії — прямокутні альтанки-навіси з шатровими дахами, декоративними банями, цегляними підпірними стінками та ажурними металевими ґратами (у барабані ківорія пр. Антонія навіть встановлювали ікони). Ці споруди проіснували до середини XX століття.

Наукове підґрунтя лаврських переказів з’явилося у 1958 році, коли працівники Інституту геології провели спеціальні дослідження води з цих колодязів і встановили наявність певної кількості мінеральних сполучень із активними лікувальними властивостями. У 2002 році над колодязями звели нові каплиці.

Сьогодні ці джерела продовжують живити сакральний простір Лаври, залишаючись живим символом її тисячолітньої пам’яті.

12. Нестор Літописець: Людина, яка записала нашу історію

У стінах Києво-Печерського монастиря наприкінці XI — на початку XII століття жив і творив чернець Нестор (бл. 1056 — бл. 1114). Саме він увійшов до історії як автор видатного твору «Повість минулих літ» — фундаментального літопису, де детально описано заснування Києва, походження східних слов’ян та княжу владу.

Детально збираючи документи, усні перекази та свідчення очевидців, чернець заклав непохитний фундамент національної пам’яті, мови та історичної ідентичності.

Монастирський келійний простір перетворився на справжній науковий кабінет, де народжувалася перша державна історіографія, яка довела: Лавра від самого початку була не лише молитовним місцем, а й потужним інтелектуальним центром.

13. Аліпій Печерський: Легендарний іконописець-чернець

Аліпій Печерський — видатний український митець кінця XI та початку XII століття, перший відомий іконописець Русі. Здобувши перші навички у грецьких майстрів, які розписували головний Успенський собор, він згодом перевершив їх своєю майстерністю.

Прийнявши чернечий постриг, Аліпій присвятив усе життя створенню сакральних образів, принципово не беручи грошей за працю й роздаючи створене нужденним. За легендами, він був наділений особливим натхненням, його ікони вважалися чудотворними, а слава про майстерність розійшлася далеко за межі Київської Русі. На жаль, небагато його оригінальних робіт збереглися до наших днів. Проте закладена ним лаврська школа іконопису визначила розвиток українського образотворчого мистецтва на століття вперед.

Аліпій став уособленням творчого генія українського народу, який поєднує високу духовність із майстерністю. Його постать доводить, що Лавра була невичерпним джерелом естетичного та культурного збагачення.

14. Лікар Агапіт: Перший геній київської медицини

Преподобний Агапіт, чернець XI століття, увійшов до історії як основоположник вітчизняної лікарської справи та медичної традиції. Він самовіддано й абсолютно безкоштовно лікував усіх хворих, які зверталися до монастиря, готуючи зілля з цілющих трав та застосовуючи унікальні методи терапії, за що й отримав прізвисько «безмездника». Його слава перетнула стіни обителі після того, як він зцілив тяжкохворого київського боярина, а згодом — і самого чернігівського князя Володимира Мономаха, який присилав до ченця посланців із дарами.

За свідченнями «Патерика Печерського», безкорисливість ченця викликала заздрощі придворного лікаря-вірменина, котрий спочатку намагався змагатися з Агапітом, а згодом навіть надіслав йому смертельну отруту — втім, молитва та цілющі трави зберегли старцю життя.

Сам Агапіт категорично відмовлявся від золота й дорогих подарунків князів, уникаючи земної слави та віддаючи все недужим. Його подвиг заклав незмінні принципи милосердя, перетворивши лаврський простір на справжній осередок турботи, де опікувалися не лише душами, а й тілами киян.

15. Лаврська друкарня: Технологічний хаб і колиска українського книговидання

Неподалік Ковнірівського корпусу на Верхній території Лаври розташована будівля друкарні — одного з найпотужніших наукових і культурних центрів Східної Європи. Заснована у 1615 році видатним просвітником і архімандритом Єлисеєм Плетенецьким, який придбав обладнання у братів Балабанів у Стрятині та перевіз його до Києва, друкарня поклала початок регулярному книгодрукуванню в місті й пропрацювала понад три століття. Для забезпечення незалежного процесу обитель володіла навіть власним паперовим виробництвом на річці Нивка.

Серед перших збережених шедеврів — легендарний «Часослов» (1616) та грандіозний «Анфологіон» (1619). У другій половині XVII століття тут випускали понад 120 найменувань книг. Визначними вітчизняними виданнями стали перший словник церковнослов’янської мови «Лексіконъ славеноросскій» Памви Беринди (1627), полемічні твори, «Тератургіма» Афанасія Кальнофойського (1635) із першими планами печер і панорамою монастиря, а також культовий «Синопсис» Інокентія Гізеля (1674) — перший вітчизняний підручник з історії, що витримав три десятки перевидань. Навколо друкарні гуртувалися найкращі інтелектуали епохи: Єлисей Плетенецький, Памво Беринда, Петро Могила, Інокентій Гізель та інші.

Видання Лаври вирізнялися неперевершеним поліграфічним рівнем: витончені шрифти, складні орнаментальні рамки, заставки та величні титульні аркуші у вигляді урочистих арок створювали видатні гравери й художники (Іларіон Мигура, Інокентій Щирський, Григорій Левицький). Оправи оздоблювали застібками та фініфтевими медальйонами, а наклади розходилися далеко за межі України.

Сама будівля друкарні є унікальною пам’яткою українського бароко. Зведена у XVII столітті та неодноразово перебудована (зокрема за участю Степана Ковніра), вона через розташування на схилі постійно страждала від зсувів. Для її порятунку у XVIII столітті військовий інженер Шарль Пауль де Шардон звів на південній стіні чотири могутні аркбутани — підпірні арки, перекинуті через дорогу, що веде до печер.

Завдяки цим інженерним конструкціям та мальовничій східній терасі з чавунним балконом (де свого часу бував і любувався краєвидами Дніпра Тарас Шевченко) корпус друкарні набув яскравого архітектурного силуету. Нині у цих історичних стінах розміщується Музей книги і друкарства України.

***

Сьогодні Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» є величним музейним і науковим комплексом світового значення. На його території зосереджені десятки унікальних експозицій, що охоплюють усі епохи української історії, де зберігаються тисячі безцінних артефактів: стародруки, рукописи, витвори золотарства, ікони та археологічні знахідки

Повернення святині до повноцінного українського простору та очищення від імперських наративів дало потужний поштовх її розвитку. Нині Лавра — це відкритий майданчик для наукових конференцій, виставок, освітніх проєктів та культурних подій, що органічно поєднує тисячолітню духовну спадщину з сучасними європейськими музейними стандартами. Комплекс продовжує залишатися духовним серцем незламного Києва, яке б’ється в унісон з усією країною. Зберігаючи минуле, лаврський заповідник впевнено формує культурне майбутнє нових поколінь українців.

До теми: Свята брама Києво-Печерської Лаври: історія Троїцької церкви.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»