Виставка, що залишилася у книзі: у Лаврі презентували каталог «Мазепіани»
Експозиція тривала лише два місяці, тож багато людей не встигли її побачити. Тепер її історія продовжується у книжці, яка показує, як упродовж століть змінювався образ Івана Мазепи — від імперського «зрадника» до українського державника, дипломата й мецената.
24 липня у Києво-Печерській лаврі докторка історичних наук, одна з найавторитетніших дослідниць мазепинської доби Ольга Ковалевська презентувала каталог «Мазепіана у музейних зібраннях та приватних колекціях України», виданий «Академперіодикою» у 2026 році.
Книжка продовжила історію проєкту, присвяченого 315-й річниці від дня смерті Івана Мазепи. Восени 2024 року в приміщенні колишньої бібліотеки Успенського собору вдалося зібрати поруч пам’ятки з музейних фондів, бібліотечних зібрань і приватних колекцій, щоб показати, як упродовж двох століть змінювалося ставлення до гетьмана.
Експозицію відкрили 2 жовтня і спочатку планували залишити до травня 2025 року. Однак уже наприкінці листопада її довелося демонтувати: у залі не було опалення, а несприятливі умови почали шкодити музейним предметам.
Проєкт, розрахований приблизно на пів року, завершився за два місяці. Частина відвідувачів так і не встигла його побачити, а речі, деякі з яких уперше опинилися в одному просторі, мали знову повернутися до фондів і приватних зібрань. Саме тоді й виникла думка зберегти цю історію у книзі.
«Було шкода, що з усім зібраним матеріалом змогло ознайомитися так мало людей. Тим більше, що в такому поєднанні ці речі представили вперше. Тому й виникла ідея створити каталог», — розповіла Ольга Ковалевська під час презентації.
НЕ ЛИШЕ ДЛЯ ПАМ’ЯТІ, А Й ДЛЯ ДОСЛІДЖЕНЬ
Каталог, до слова, оформлений не просто як перелік експонатів. Він веде читача тим самим маршрутом, яким ішли відвідувачі: зберігає поділ на тематичні частини, показує окремі стіни, вітрини, розташування предметів і зв’язок між ними.
«Нам хотілося, щоб у дослідників і читачів, які не змогли прийти, все ж з’явилося відчуття присутності. Тому ми відтворювали конкретну стіну, показували, як на ній були розміщені предмети, а в окремих випадках — і саму вітрину. Мені здається, це дає змогу хоча б частково пройти тим самим маршрутом, але вже на сторінках книжки», — пояснила авторка.
Каталог починається з передмови кураторки, далі подано дослідження, написане на основі зібраних матеріалів, а після нього — описи самих пам’яток. Видання доповнили кольоровими ілюстраціями, списком використаної літератури, іменним та географічним покажчиками.
Для професійного середовища така фіксація має особливу вагу. Враження від музейної події залишаються у пам’яті тих, хто її відвідав, але лише належно підготовлене видання дозволяє матеріалам жити далі — ставати джерелом для наступних досліджень, статей і нових проєктів.
Рецензент каталогу, доктор історичних наук Валерій Томазов наголосив: для науковця важливо, щоб після тимчасової експозиції залишився документ, доступний не лише її безпосереднім учасникам.
«Ми можемо дивитися виставку, зберігати про неї пам’ять, але як історик я завжди хочу мати певний документ. Щоб це були не просто згадки тих, хто там побував, а матеріал, який дозволить іншим людям увійти в це коло, побачити експонати й працювати з ними», — зазначив Валерій Томазов.
Окремою цінністю він назвав публікацію предметів із приватних зібрань. Такі колекції можуть формуватися десятиліттями, однак часто залишаються відомими лише вузькому колу людей.
«Хтось збирає ці речі, вкладає у них кошти, знання і зусилля, але поки вони не введені в науковий обіг, усе це фактично існує лише для власника. Воно залишається скарбом, який ще ніхто не розкопав. Тому надзвичайно важливо, що ці предмети тепер опубліковані й стали доступними для дослідників», — зауважив історик.
Серед представлених матеріалів були, зокрема, предмети з Музею-архіву преси Вахтанга Кіпіані, зібрання відомого києвознавця Віктора Киркевича, а також фондів кількох музеїв і бібліотеки.
До проєкту долучився й Музей видатних діячів української культури — Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького.
Його директорка Ольга Гураль навела історію, яка добре пояснює, чому виставкові каталоги часом набувають значення історичного доказу. Коли у кремлі почали ставити під сумнів факт навчання Миколи Лисенка у Лейпцизькій консерваторії, одним із джерел, що допомогло дослідникам відновити обставини, став каталог виставки, проведеної у Берліні ще 1930 року.
«Це дуже добре показує важливість каталогів, які видаються після завершення великих виставкових проєктів. Через десятиліття вони можуть стати документом, що допомагає підтвердити факт і не дозволяє перетворити історію на припущення», — сказала Ольга Гураль.
ВІД ІМПЕРСЬКОГО «ЗРАДНИКА» ДО УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНИКА
Зібрані матеріали показують не один застиглий образ Мазепи, а цілу історію його переосмислення. У різні часи він поставав політичним злочинцем у російській імперській традиції, романтичним героєм у європейській літературі та мистецтві, символом боротьби для української еміграції й державником у незалежній Україні.
Перший розділ охоплює ХІХ — початок ХХ століття та розповідає про те, як Мазепу зображували в Російській імперії, країнах Європи й за доби Української Народної Республіки.
Наступна частина присвячена радянському періоду, коли імперське тавро було не лише збережене, а й пристосоване до нової ідеології. У підручниках, літературі, мистецтві та кіно гетьмана десятиліттями представляли як «зрадника українського народу».
Іншу традицію в цей самий час підтримувала українська діаспора. У міжвоєнний період і після Другої світової війни Мазепа залишався для неї знаком тяглості державницької думки та боротьби за відновлення незалежності.
Завершальний блок розповідає про поступове повернення гетьмана в історичну пам’ять незалежної України — як політика європейського масштабу, дипломата і мецената.
Окреме місце посіла військова мазепіана. Її витоки сягають доби УНР, а сучасний вимір пов’язаний із російсько-українською війною, військовими підрозділами та корветом «Гетьман Іван Мазепа».
Книжка створювалася під час повномасштабної війни, і ця обставина визначила не лише один із її розділів, а й особисту присвяту.
Ольга Ковалевська присвятила видання молодшому братові Владиславу Поляковському — науковцю, кандидату наук, який працював в установі Національної академії наук України, добровільно став до війська і загинув, захищаючи державу.
«Для того, щоб ми сьогодні могли жити, працювати, займатися наукою, музейною справою і будувати плани, величезна кількість людей перебуває на фронті. Багато хто вже загинув. Тому для мене було важливо присвятити цю книжку моєму молодшому братові Владиславу Ковалевському. Він був науковцем і мав право не йти на війну, але це було його свідоме рішення», — розповіла дослідниця.
За її словами, ця присвята значно ширша за одну родинну історію.
«У кожній родині є загиблі, зниклі безвісти, поранені або ті, хто досі служить. Я хотіла б, щоб ця робота сприймалася і як подяка їм усім — людям, завдяки яким ми маємо змогу сьогодні бути тут», — додала вона.
Учасники презентації вшанували полеглих захисників і захисниць хвилиною мовчання.
СИМВОЛИ ПАМ’ЯТНОГО ЗНАКА
Після зустрічі гості вийшли до нещодавно встановленого пам’ятного знака Івану Мазепі біля Успенського собору. Ще донедавна погруддя існувало як експонат і тривалий задум. Тепер воно стоїть у місці, з яким постать гетьмана пов’язана безпосередньо.
Скульптор Олесь Сидорук наголосив, що поява знака стала результатом багаторічної роботи великої команди, а сама експозиція додала її учасникам сил не відступати.
«Те, що цей пам’ятник сьогодні тут є, — наслідок великої і потужної роботи багатьох людей. Я вдячний усім, хто підтримував нас і давав можливість говорити про цей проєкт навіть там, де це було не завжди зручно. Пані Ольга (Ковалевська, — ред.) була справжньою рушійною силою. Її слова постійно надихали, а виставка допомогла нам не зупинятися і продовжувати боротися за встановлення пам’ятного знака», — розповів скульптор.
Біля погруддя Ольга Ковалевська провела коротку екскурсію, пояснивши, що в його композиції майже немає випадкових деталей.
В основу образу покладено прижиттєву гравюру Івана Мазепи. Тривалий час її датували 1706 роком, однак під час роботи у варшавських бібліотеках дослідниці вдалося знайти журнал, де зображення було опубліковане, й уточнити дату — 1704 рік.
«Для нас це було важливе відкриття. Якщо гравюру опублікували 1704 року, Мазепа цілком міг її бачити. Тобто йдеться не про значно пізнішу фантазію художника, а про образ, створений за життя гетьмана», — пояснила вона.
Водночас автори прагнули показати не абстрактного історичного діяча, а саме Мазепу, пов’язаного з Києво-Печерською лаврою, її архітектурою та духовним життям.
«Для Лаври було важливо представити його передусім як мецената і вкладника. Щоб людина, яка проходить через Святу браму й рухається до Успенського собору, одразу бачила того, хто дуже багато зробив для цього місця. Щоб цей образ був упізнаваним і природно повернувся у простір, де його присутність історично незаперечна», — сказала Ковалевська.
На грудях гетьмана відтворено мощовик, який згодом став частиною Знака гідності президентів УНР в екзилі. У композиції використано князівський герб Мазепи, а декоративне обрамлення відсилає до Успенського собору.
Навіть орнамент на накидці має конкретне історичне джерело — його створили на основі фрагмента старовинної тканини, що зберігається у фондах заповідника.
«Цей малюнок не вигаданий довільно. Ми переглядали зразки тканин із лаврських фондів, і скульптори зупинилися саме на цьому варіанті. Тобто навіть така, на перший погляд, декоративна деталь ще раз пов’язує образ Мазепи з Лаврою», — пояснила дослідниця.
Пам’ятний знак створили коштом меценатської фундації OLAF. За задумом авторів, у його основу мав увійти граніт, що залишився після знищення Успенського собору у 1941 році, — як нагадування про здатність українців повертати і відновлювати те, що намагалися стерти.
«Ми хотіли показати дуже просту річ: українці завжди відновлюють те, що для них важливе, навіть якщо хтось намагається це знищити», — сказала Ольга Ковалевська.
Невдовзі після заливання фундаменту російський дрон пошкодив Успенський собор. Але роботи не припинилися.
«Вони все одно не зможуть нам перешкодити. Пам’ятний знак тут стоятиме. І мені здається, що він справді стоїть на своєму місці», — підсумувала дослідниця.
Невдовзі з каталогом можна буде ознайомитися на сайті Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського.
Експозиція завершилася ще у листопаді 2024 року, але зібрана в ній історія не розчинилася разом із демонтованими вітринами. Вона залишилася у книжці, увійшла до наукового обігу, а тепер продовжується і біля Успенського собору — у просторі, куди ім’я Івана Мазепи повертається не як сторонній символ, а як невіддільна частина історії Лаври.
ПО ТЕМІ: Чому Мазепу неможливо зрозуміти поза Лаврою — розмова з історикинею Ольгою Ковалевською
Фото: пресслужба Національного заповідника «Києво-Печерська лавра»
Олена ПЕТРИШИН, «Вечірній Київ»