Кам’яні музи столиці: що приховують жіночі обличчя на київських фасадах
Вони — застиглі в алебастрі, бетоні та камені — століттями мовчки спостерігають за життям київських вулиць. Античні правительки, міфічні німфи, величні каріатиди та земні красуні — жіночих силуетів на старовинних будинках Києва сотні.
Сьогодні, 1 липня, коли в Україні відзначають День архітектури, «Вечірній Київ» прогулявся вулицями столиці, щоб по-новому поглянути на знайомі європейські фасади міста. Разом ми спробуємо розшифрувати символи та приховані змісти, які залишили для нас зодчі минулого.
Варто згадати, що традиція прикрашати архітектуру різноманітними декоративними елементами — від ліпних гірлянд до антропоморфних фігур — має глибоке коріння. У давнину кожен елемент на фасаді мав захисне, сакральне значення.
Проте на зламі XIX та XX століть, під час київської «будівельної лихоманки», ця традиція набула нового дихання. Тоді фасад сприймався як «обличчя» будівлі, яке мало розповісти перехожому про статус власника, його смак, професію або навіть філософські погляди.
Також більшість нових споруд належали переважно до комерційної нерухомості, де квартири здавалися в оренду, між домовласниками точилася жорстка конкуренція за заможних мешканців.
За таких умов фасад ставав справжньою візитівкою та маркетинговим інструментом — він мав приваблювати потенційних орендарів своїми незвичними рисами, розкішшю та оригінальністю. Елементи міфології, рослинні орнаменти та витончена пластика жіночих силуетів не просто демонстрували статус і смак власника, а й перетворювали звичайні житлові будинки на монументальні витвори мистецтва, де кожна деталь несла свій прихований зміст.
Атланти у спідницях: Еволюція київських каріатид
Каріатиди — скульптурні жіночі фігури, що виконують роль колон чи опор — стали характерною рисою київської архітектури періоду будівельного буму. Вони зустрічаються на фасадах значно частіше, ніж леви чи чоловічі маскарони і дозволяють простежити еволюцію стилів: від суворої класики до модерну з його вільною пластикою.
На перехресті Володимирської та Рильського провулка, у будинку архітектора Михайла Іконнікова (№18), бачимо типовий приклад неоренесансної традиції: дві монументальні постаті, що підкреслюють строгість і врівноваженість епохи.
Згодом, у період «будівельної лихоманки», архітектори почали поєднувати стилі, надаючи каріатидам більшої декоративності. Наприклад, на вулиці Володимира Антоновича, 23, у садибі купця Лева Кучера, фасад рясніє ліпниною, а жіночі фігури виконані у вигляді античних царівен. Схожі риси має і фасадний будинок садиби Шампаньєра на Богдана Хмельницького, 44, де каріатиди вписані між вікнами верхніх поверхів, а їхня деталізація свідчить про прагнення замовника надати будинку репрезентативності.
Цікаво, що на початку XX століття в епоху модерну, функція цих скульптур суттєво змінилася: вони перестали бути лише декоративними опорами й набули більшої свободи руху та емоційності. Прикладом є фасад колишнього «Палас‑Готелю» на бульварі Тараса Шевченка, 5, де жіночі фігури виконані у динамічній манері, що відповідає новій більш сучасній естетиці.
Також не менш яскравими є каріатиди в садибі Леоніда Родзянка на Ярославовому Валу, 14-А. Ці вишукані жіночі постаті, що підтримують вхідну браму, є справжнім уособленням грації та витонченості.
Ще один показовий приклад — прибутковий будинок лікаря Якова Белаковського на Саксаганського, 99. Тут архітектор поєднав риси пізнього модерну й неокласицизму, а головний акцент зробив на горельєфі з двома жіночими постатями під еркером. Вони виконують роль каріатид, але водночас є самостійним декоративним мотивом, що додає фасаду виразності.
Мова маскаронів та міські міфи
На відміну від фігурних каріатид, маскарони — скульптурні рельєфи у вигляді обличчя людини чи міфічної істоти — прикрашали замкові камені арок, вікон та дверей. Вони виконували не лише декоративну функцію, а й передавали певний настрій, іноді стаючи основою для міських легенд.
Одним із найвідоміших прикладів є «Будинок удови, що плаче» на Лютеранській, 23 архітектор Едуард-Фердинанд Брадтман. За романтичним переказом, жіноче обличчя на фасаді «плаче» під час дощу, адже краплі стікають спеціальними жолобками на щоках. Насправді споруду звели для родини купця Сергія Аршавського, а згодом вона належала підприємцю Тев’є Апштейну. Маскарон із розправленими крилами навколо голови, ймовірно, зображує міфічного птаха Гамаюна, а ефект сліз пояснюється особливостями стікання води по рельєфу.
Цікавою є й історія прибуткового будинку на Заньковецької, 7, зведеного для відомого домовласника та інженера Всеволода Демченка за проєктом архітектора Олександра Вербицького.
Споруда у стилі ранньої сецесії вирізняється масштабністю та стриманістю, а її головна прикраса — великі жіночі маскарони у просвітах четвертого поверху. Вони виконані без надмірного оздоблення, з чіткими грецькими профілями, що підкреслюють витончену естетику київського модерну.
Античні міфи й богині та їхні символи
На відміну від узагальнених каріатид чи маскаронів, поява конкретних античних сюжетів на київських фасадах підкреслювала функціональне призначення будівлі або світогляд її власника.
На початку XX століття архітектори активно використовували образи античних богів і героїнь, перетворюючи міські споруди на своєрідний «Олімп» зі таємною мовою символів.
Прикладом є знаменитий прибутковий будинок Льва Гінзбурга на вул. Архітектора Городецького, 9. Його фасад прикрашають шість скульптур, серед яких Афродіта, Деметра та Афіна. Кожна з богинь тримає традиційні атрибути: колоски пшениці як символ родючості, сову та щит як уособлення мудрості й захисту. Для власника це було знаком престижності та стабільності комплексу.
Інший античний сюжет — барельєф «Тріумф Фріни» представлений на фасаді будинку інженера Ісая Ісерліса в Музейному провулку, 4. Сцена відтворює легенду про виправдання гетери Фріни завдяки її красі, що символізувало перемогу мистецтва й гармонії.
Цікаво, що контрастом до цих монументальних постатей є античні сюжети київського Пасажу, де можна побачити давньогрецьких героїв в романтичних образах. Так на одному з барельєфів можна легко впізнати давньогрецького бога морів — Пойсейдона з тризубом в руках.
На думку дослідників, на барельєфі зображена сцена його одруження з Амфітритою. Інше панно присвячене міфу про Амура та Психею, де чарівна юна дівчина солодко дивиться на свого коханого.
На третьому панно можна побачити історію бунтівного титана Прометея, який викрав вогонь з Олімпу, щоб віддати його людям. Ще одна композиція присвячена історії богині краси Афродіти та її чоловіка — покровителя ремесел Гефеста.
Кам’яні німфи Владислава Городецького
Завершує нашу подорож одна з найвідоміших споруд Києва — «Будинок з химерами» на Банковій, 10. Попри багатство фантастичних істот, будівля за проєктом Владислава Городецького є також прикладом витонченої роботи з жіночими образами. Скульптор Еліо Сала створив барельєфи з русалками та морськими німфами, які стали характерною рисою фасаду й інтер’єрів.
Довгий час існувала легенда, ніби архітектор увіковічив у цих образах свою доньку, однак історики спростували цей міф. Попри це, жіночі фігури на Банковій залишаються одним із найвиразніших зразків київського модерну.
Найцікавіші факти про будинок з химерами можна почитати за посиланням.
***
Скульптурний декор київських будинків — від класичних опор до модерних німф — є своєрідним літописом архітектури. Він фіксує перехід від академічної строгості до свободи модерну, зберігаючи для нас у камені пам’ять про місто, його мешканців та їхні уявлення про красу й гармонію.
До теми: Втрачені пам’ятки Києва, краса яких вражає дотепер.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»