«Заповідник був привидом. Ми повертаємо його до життя», — Роман Маленков про ДІАЗ «Стародавній Київ»

Державний історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ» — один із найбільших в Україні. Ідея його створення зародилася наприкінці 1970-х, коли виникла потреба охороняти історичний Поділ і частину Верхнього міста, де десятиліттями велися наукові дослідження.

Сьогодні в межах 175 гектарів заповідної території налічується понад 400 об’єктів культурної спадщини — від потужних археологічних шарів глибиною до 12 метрів із залишками фундаментів численних храмів до монастирських комплексів XVII–XIX століть, церков, садиб і пам’ятників. У складі заповідника перебуває два музея: Музей історії Михайлівського Золотоверхого монастиря та Музей «Кам’яниця київського війта».

Керівник заповідника Роман Маленков очолив установу у квітні 2025 року. Він розповів, як минув цей рік, з чим довелося мати справу — і про заповідник, який 39 років існував як привид: формально був, а фактично був невидимий.

За кілька місяців активної роботи ДІАЗ почав змінюватися. Сформувалося своє ком’юніті — активісти, які готові допомагати дбати про історичну спадщину. Започатковано кілька проєктів, які матимуть продовження. Як от «Втрачений Київ», аудіогід до якого записали Олег Скрипка, музикант і військовий Мишко Адамчак. Незабаром відбудеться відкриття реставрованої «Кам’яниці київського війта», а також музейного простору на території Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Але за кожним успішним кроком — окрема історія діалогу: з церковними діячами, з активістами і недоброзичливцями, які готові зупинити будь-яке починання інвесторів, із системою, де будь-яке рішення треба планувати на рік наперед. Про все це — розмова просто на вулицях Подолу, між будівлями, які або вже відновлюються, або ще чекають свого часу.

— На що ви насамперед звернули увагу, коли вас призначили керівником заповідника?

— Я хоч і працював на державній посаді — п’ять років був директором держпідприємства «Центр екологічного моніторингу України». Це було госпрозрахункове підприємство, як приватне: що заробив, те і маєш, і я був гнучкий у своїх діях.

А от Київський науково-методичний центр по охороні пам’яток, у складі якого перебуває ДІАЗ — бюджетна установа, де все відбувається відповідно до планів та програм. Усі події, а відповідно і витрати, ми маємо планувати як мінімум на рік наперед.

Проте не все потребує грошей. Наприклад, ми з активістами взялися за впорядкування території біля Поштового будиночку на Поштовій площі. Зробили велику толоку, вирізали чагарі — вивезли два великих самоскиди по двадцять кубів сміття.

А потім я почав ходити, вивчати господарство заповідника. І побачив, що на Подолі дуже багато покинутих будинків. Щоб зовсім суцільні руїни — таких не так вже й багато, але є. Навіть на Спаській, де ми базувалися до квітня цього року, у дворі великий недобуд, який стоїть із середини 90-х.

Найбільша «заброшка» на нашій території — Гостинний двір. Він на балансі Софії Київської, місто вже не один рік просить передати його для створення культурного простору. Не супермаркету чи торговельного центру, а культурного простору. Міський голова на цьому наголошує. Поки ж маємо те, що маємо.

Для мене було прикрим відкриттям, що територія заповідника значно більш занедбана, ніж території багатьох провінційних міст України, які мають зовсім інші бюджети і можливості. Київ — це величезні можливості. Тому маємо амбітне завдання: все має бути відреставроване і працювати.

— Чому статус заповідника такий важливий для цієї території і які обмеження він накладає?

— Заповідник створили ще в 87-му році. Зараз він підпорядкований Київському науково-методичному центру охорони пам’яток — КНМЦ. З роками якось сталося, що ДІАЗ став рудиментом. Привидом, фактично. Ніде на території не було жодної інформаційної таблички, що це територія заповідника.

А тут працюють зовсім інші закони про охорону культурної спадщини. Все треба погоджувати — що б ти не робив, не будував, не ремонтував. Усі мають рахуватися з тим, що наша культурна спадщина вимагає особливого ставлення. Про це треба пам’ятати.

Наступного року заповіднику буде 40 років. І ми хочемо, щоб до цього ювілею по всій території з’явилися інформаційні таблички, що не тільки позначали б територію, а й розповідали про пам’ятки.

— Як ви представлені в інтернеті, як розповідаєте про свою роботу?

— Раніше у ДІАЗ не було навіть сторінки у Facebook чи власного сайту. За три місяці ми це виправили: створили сучасний ресурс, який сьогодні вважається одним із найповніших серед українських заповідників. Щодня там з’являються нові матеріали про історичні будівлі та площі, вже описано понад двісті об’єктів, а інтерактивна карта допомагає побачити їх у просторі міста.

У червні відбувся перший науково-туристичний форум, де зібралися представники цифрових технологій, науки та туризму. Це стало важливим кроком, адже заповідник має не лише охороняти спадщину, а й активно популяризувати її через екскурсії та культурні проєкти.

Одним із напрямів роботи є розробка нових туристичних маршрутів. Наприклад — «Головна вулиця Києва». До 1811 року центральною артерією міста була не Хрещатик, а Притисько-Микільська вулиця. Вона починалася від в’їзду у Київ з боку Межигір’я, проходила через Житній торг, виходила на Контрактову площу, далі йшла по Покровській і зливалася з теперішньою Сагайдачного.

Поділ тоді був серцем Києва, і ця вулиця з’єднувала ключові точки міського життя. Екскурсія триватиме близько чотирьох годин і відкриє маловідомі пам’ятки, серед яких особливе місце займає Покровська церква, що більшість часу залишається закритою для відвідувачів.

— Що плануєте до ювілею?

— Поки що зосереджені на поточних проєктах. До 18 травня відкриємо музейно-культурний простір «Стародавній Київ» — у павільйоні навколо фундаментів надбрамної церкви Михайлівського Золотоверхого монастиря. Він показує, що навіть при обмеженому бюджетному фінансуванні можна робити успішні проєкти.

Реалізувати його допомогли волонтери і меценати. За кошти міста надрукували стенди і банери. Решта — якщо порахувати все зроблене — більш ніж на мільйон. Стіни закріплені, пофарбовані, фундаменти розчищені, все засипано гравієм, підключена електроенергія, зроблено освітлення.

Допомогли громадські організації «Україна Інкогніта» та «Сміливі відновлювати», небайдужі кияни. З меценатів — Микола Віхарєв і його архітектурне бюро: подарував 10 тонн гравію. І Володимир Гаврилов, власник заводу з виробництва фарби.

Він спочатку, мені здалося, скептично сприйняв наше прохання — мовляв, ми погано зробимо, і це не найкраще свідчить про його продукцію. Але я помилявся — він сказав: «Я вам пришлю і свою бригаду». То я попросив заодно другий ярус дзвіниці Михайлівського пофарбувати. Зробили. Там теж тепер експозиційний простір — стенди про те, що люди бачать довкола, яким було місто у різні віки.

— На території Михайлівського Золотоверхого монастиря є й інші об’єкти, що можуть зацікавити туристів?

— Так, насамперед хочемо, щоб повноцінно запрацював Музей історії Михайлівського монастиря. Більшість експонатів у 2022 році були спаковані для евакуації — і досі стоять зібрані. Там є на що дивитися: сланцева плита 10–12 століття з вершником-барельєфом, горельєф архангела Михаїла. Дуже крутий музей, насправді. Не можна, щоб він і далі стояв напівпорожнім.

Але на території монастиря є ще одна справжня перлина — льох 1713 року побудови. Найстаріший подібний льох Києва. Там розкішне підземелля — жодного такого музейного підземного простору в місті немає.

Ситуація з ним вийшла трохи неприємна, але я впевнений, що ми дійдемо згоди — і там буде музей-льох із діжками й експонатами, які розповідатимуть, як цей простір використовували монахи.

— Хочу повернутися до вашої співпраці із волонтерами. Які ще проєкти допомагали зробити кияни?

— Колись на Google-карті я випадково побачив хрестик на Замковій горі з підписом «могила героїв Крут». Я прекрасно знаю історію крутян — немає відомостей, що їх там поховали. Але могила була.

Звернувся до науковців відділу некрополістики КНМЦ і ми разом пішли шукати, що це за поховання. Виявилося — могила вояків Першого українського полку імені Богдана Хмельницького, богданівців. Фактично перших українських героїв, які загинули від рук росіян у серпні 1917 року.

Могила була в чагарях — ні стежки до неї, нічого. Минулої весни впорядкували територію, хрест пофарбували, зробили огорожу. Поставили вказівники від Андріївського узвозу. Цього квітня теж зробили толоку, почистили після зими, підсіяли траву. Тепер це фактично один з кращих оглядових майданчиків Києва.

— Маєте інші подібні «малобюджетні» проєкти?

— Хочемо створити громадський простір на території музею Григорія Світлицького на вулиці Дегтярній, на Воздвиженці. Світлицький — перший народний художник УРСР, до того керував реставрацією розписів Ісаакіївського собору в Петербурзі шістнадцять років. У 1919-му свідомо повернувся в Київ. Після Другої світової його будинок перетворили на музей. На початку 90-х фонди передали до Музею історії Києва, будинок занепадав за великим парканом, були пожежі. Підозрюю — хотіли знести і забудувати цінну територію. Але по документах це музей. Без балансоутримувача, без хазяїна.

Ми хочемо взяти його на баланс. Відбудовувати будівлю сенсу немає — надто дорого. Але є концепт «мальовничі руїни», який придумали британці і який став популярним у Європі. Не руїни-смітник, а чистенькі: садочок, газончик, лавочки, на стінах — репродукції робіт Світлицького. У теплу пору року — проєктор. На Воздвиженці немає жодного культурного простору — от і був би.

До слова, 16 травня у нас буде толока. Запрошуємо усіх охочих о 10:00 за адресою Дегтярна, 30. Вірю, що усе вийде, хоча робити попереду ой як багато.

— Чи є менші проєкти, які побачимо втіленими найближчим часом?

— Спільно із ГО «Україна Інкогніта», яка забезпечила призовий фонд у 30 тисяч гривень, ми провели всеукраїнський архітектурний конкурс на кращий проєкт екопростору пам’яті Самійла Кішки. Він буде на Подолі, біля дзвіниці церкви Миколи Доброго.

За легендою, Самійло Кішка, повернувшись із багаторічного турецького полону, де він був прикутий до весла на галері, збудував цю церкву як обітницю за звільнення. Ця ініціатива має на меті створити сучасне місце, де архітектура поєднується з історією столиці — приклад того, як громада, науковці та міські установи можуть разом працювати, щоб зберегти пам’ять про видатних українців.

— Ви багато працюєте над поверненням історичної пам’яті. А як із тими об’єктами, які навряд чи вийде відбудувати — як от Богоявленський собор?

— Про це якраз наш проєкт «Втрачений Київ» — спроба відновити історичну справедливість щодо архітектурної спадщини, знищеної імперським та радянським режимами. Побачити крізь сучасні вулиці справжнє обличчя стародавнього міста.

На Контрактовій площі вже стоять два стенди на місці зруйнованого Богоявленського собору — найбільшого храму Подолу за всі часи, збудованого Мазепою. Аудіогід до нього начитав Олег Скрипка — він одразу погодився. Наступний об’єкт — Воскресенська церква на провулку Хорива, перші згадки про яку сягають XVI століття. Аудіогід начитав Мишко Адамчак — лідер «Кораллів», зараз служить у ЗСУ, записав із сопілкою. Попередню згоду на наступну розповідь вже дав Марко Галаневич із «ДахаБраха».

Плануємо до кінця року зробити з десяток об’єктів, а потім зібрати все у великий подкаст на YouTube — видатні українці про втрачений Київ. Паралельно ставимо інформаційні таблички з QR-кодом — круглі металеві маркери діаметром півметра. Цього року — 33 таблички по всій території.

— Чи можете навести приклади зразкової реставрації на території заповідника?

— Вже на День Києва запросимо всіх у відреставровану Кам’яницю київського війта — про неї окремо. Але хочу згадати будинок на Андріївському узвозі 5/31. Кам’яниця, що стоїть на перетині Андріївського узвозу та Боричевого Току, має свою двохсотрічну історію — з 1813 року тут господарювали ювеліри і купці, стригли в перукарні і шили підрясники для священників, а за радянських часів все це «ущільнили» до звичайних комуналок.

Будинок, який ще у 80-х визнали аварійним, зараз проходить серйозне оновлення за кошти міської субвенції: зміцнюють стіни, захищають фундамент від вологи, перекладають електромережі.

До речі, до будинку примикає територія, що так і проситься стати громадським простором з амфітеатром — компактна сцена для концертів, зручні лави. Не треба великих капіталовкладень — достантьо вирівняти ділянку. І все це можна зробити за кошти меценатів.

— А чи є приклади, коли бізнес дбайливо ставиться до реставрації пам’яток?

— На Андріївському узвозі, 18 зараз відбувається реставрація, яку фахівці Департаменту охорони культурної спадщини називають еталонною. Подивіться, як почистили цеглу — справжня, київська жовта цегла, яка яка є візитівкою старого Києва. А скільки було хейту і судових позовів!

Інвестори у першу чергу відновлюють будинок, що виходить на узвіз, без жодних надбудованих поверхів. У другу — флігель у дворі й сходи, що колись вели на Замкову гору.

На жаль, через маніпуляції та фейки про «руйнування історичних інтер’єрів» зупинено реконструкцію будівлі на Андріївському узвозі 13-Б, яку кияни знають як «Кафе під Липою». Судове рішення спровоковане безпідставним галасом навколо демонтажу всередині звичайного пінопласту та гіпсокартону. Два фахівці — кандидат архітектурних наук і хімік-технолог — дали висновки, що все робиться по закону.

Поки справжні реставратори намагаються врятувати будівлі від реального руйнування, подібний саботаж лише відлякує інвесторів і перетворює потенційні точки тяжіння на закриті пустки, що роками чекатимуть на своє відновлення.

Дуже важливо контролювати, як тривають роботи — але при цьому не відлякати інвесторів. Вони потрібні місту.

— І останнє. Що для вас стане сигналом, що заповідник справді наповнився життям?

— Коли людина, яка гуляє Подолом, зупиниться біля таблички, відсканує QR-код і скаже: «Я не знав, що тут таке є». Коли до льоху 1713 року стоятиме черга. Коли інвестор прийде сам, бо престижно відновити щось справжнє.

А ще — коли на 40-річчя заповідника нам не доведеться пояснювати людям, що він існує. Бо зараз ще доводиться.

Читайте також:

Охорона культурної спадщини не може фінансуватися за залишковим принципом — інтерв’ю з директоркою профільного департаменту Києва

Наталка МАРКІВ, фото Олексій САМСОНОВ, «Вечірній Київ»