«Вікінг», який звільняв Україну: історія добровольця Данііла Конделя

Данііл Кондель у 20 років добровольцем пішов захищати Україну. З 1 травня 2022 року він був оператором озброєння групи спеціального призначення батальйону «Вовки Да Вінчі», згодом — бійцем роти «Гонор» 1-го механізованого батальйону 67-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Брав участь у боях на Харківщині та Донеччині, обороняв напрямок Бахмут — Часів Яр.

Його історія — це історія покоління українців, яке виросло вже у незалежній країні, але змушене було зі зброєю в руках відстоювати її право на життя.

Данііл загинув 2 квітня 2023 року поблизу села Хромове на Донеччині, виконуючи бойове завдання. Йому був лише 21 рік. Похований на Лісовому кладовищі у Києві.

*«Вечірній Київ» продовжує писати історію російсько-української війни через долі тих, хто пішов захищати право української нації на життя.

Журналістка «Вечірнього Києва» відтворила його історію зі спогадів тих, хто ростив і виховував захисника, та побратимів, які були з ним у боях до останнього — до 2 квітня 2023 року.

НАРОДИВСЯ НА ДЕНЬ КИЄВА І САМ ОБРАВ СОБІ ІМ’Я

По-різному батьки обирають імена для своїх дітей. Хтось шукає їх у словниках заздалегідь, інші — обирають за родинною традицією, а інколи на вибір впливає мода.

Чому ж Олексій та Анна Кондель назвали сина саме Даніілом?

Анна Кондель поділилася спогадом. Коли жінка чекала на народження малюка, вона подумки зверталася до нього, перебираючи всі імена, які знала.

І саме на ім’я «Данііл» немовля щосили било ніжками, штовхалося. Анна розповідає, що це було настільки очевидно, що батьки вирішили: син сам обрав собі ім’я. Так малюка й назвали Даніілом.

Він народився 25 травня — на День Києва. Мама згадує, що син завжди жартував: мовляв, це був знак.

«Любив Київ самовіддано — до найменших деталей, до маленьких вуличок і провулків, до панорами з балкона квартири, звідки в лютому 2022-го було видно напрямок на Ірпінь і Бучу. Там, на тому балконі, здається, він і прийняв своє доленосне рішення», — згадує Анна початок великої війни.

Мама Данііла Конделя розповіла, що одного разу роздивлялася шкільний альбом сина. І побачила, що під запитанням «Ким ти станеш у майбутньому?» однокласники писали хто жартома, хто серйозно: директором, депутатом, токарем, світською левицею.

«Даня написав одне слово — „революціонером“», — каже жінка. Вона зізнається, що перечитувала ці слова вже після його загибелі й раптом зрозуміла: це був не жарт.

Юний киянин зростав у час буремних історичних змін у країні. Помаранчева революція — тоді йому було лише чотири роки, але про події він чув від батьків. А згодом — Революція Гідності, коли підліток уже робив свідомий вибір.

Україна і її свобода для покоління, народженого у XXI столітті, були повітрям, яким вони дихали. Ці діти прийшли у світ, коли незалежній державі було лише десять років, і потворний «совок» уже не мав такого отруйного впливу на їхнє формування, як на старші покоління.

Це покоління мало вести Україну на її природну європейську орбіту. Але саме йому сьогодні доводиться зі зброєю в руках відстоювати право країни на життя.

Даниіл навчався у 307-й школі Деснянського району Києва. Грав на гітарі, вчив англійську, щодня тренувався. Його графік був розписаний по годинах, але він завжди знаходив час допомогти іншим.

«Він із дитинства не минав чужої біди. Комусь лагодив велосипед, комусь носив продукти, проводжав дівчину додому — навіть якщо вона не була його дівчиною. «Її хлопець далеко живе, а їй треба безпечно», — пояснював Даня.

Батьки інших дітей потім зізнавалися: «Ми хотіли, щоб наша донька зустрічалася саме з вашим сином»», — розповідає мама.

Данііла вирізняв особливий магнетизм доброї і по-справжньому порядної людини. Саме тому до нього тягнулися люди і хотіли бути поруч.

При цьому хлопець жив у дуже щільному ритмі: навчався у школі з посиленим вивченням природничих наук, ходив до музичної школи, прекрасно грав на гітарі, займався спортом і мріяв про тренерську кар’єру.

«Ви знаєте, і тварини тягнулися до нього. Коти й собаки в домі лягали біля нього, ніби відчували спокій. Мама жартувала, що ревнує. А потім дивилася на фото — кішка не зводить з нього очей, наче він центр її світу», — згадує Анна Кондель і показує світлини сина.

На них — усміхнений хлопчик, якому пощастило з родиною та батьками.

Анна каже, що він був найсильнішим у школі, вигравав змагання, але ніколи не хизувався.

«Якщо ображали слабших — приходив не битися, а просто стати поруч. Його авторитету вистачало, щоб зупинити того, хто хотів образити», — ділиться спогадами про сина мати.

Ще дитиною Данііл захопився спортом і почав відвідувати тренування у столичному спортивному клубі дзюдо та самбо «Тріумф.Київ».

«У школі Даня був активний. У 2017 році брав участь у всеукраїнській дитячо-юнацькій військово-патріотичній грі „Сокіл-Джура“, і тоді їхня команда здобула перше місце. Естафети витягував завдяки своїй силі та завзятості», — згадують батьки.

Його спортивним кумиром був Віталій Кличко. Якось зовсім юним школярем Данііл потягнув батьків на зустріч із Кличком, де отримав плакат з автографом.

Після школи він вступив до Національного університету фізичного виховання і спорту України, де навчався за спеціальністю «менеджмент у спортивній діяльності».

Ще під час навчання в університеті він придивлявся до приміщення для майбутнього спортклубу, де мріяв тренувати дітей і виховувати майбутніх чемпіонів. Але війна змусила його навчати військовій справі дорослих чоловіків.

«МАМО, Я НЕ МОЖУ ІНАКШЕ… »

«Дані було двадцять. Останній курс Національного університету фізичного виховання і спорту України — до диплома бакалавра залишалося кілька місяців. Попереду були магістратура, власний спортивний клуб, тренування дітей. Він уже придивлявся до приміщення, мріяв виховувати дітей, вчити їх дисципліни й сили — дзюдо, самбо, бойового самбо. Але 24 лютого змінило траєкторію життя», — каже мама.

Вона розповідає, що в ТЦК Данііла спершу не взяли — сказали, що він занадто молодий, до того ж у його університеті не було військової кафедри.

Він повернувся додому з рюкзаком і сказав коротко:
«Мама, я не можу інакше. Я потім довчуся».

Мама наводила аргументи — про навчання, про диплом, про вік, за яким юнак не підпадав під мобілізацію. А він дивився спокійно і відповідав:
«Я не хочу потрапити будь-куди. Я хочу до своїх хлопців».

Батько Данііла, Олексій, намагався логічно переконати сина не йти до війська. Він вважав, що у двадцять років ще можна вчитися — тим більше, що це дозволяє закон.

«Але він відповів мені: „Тато, якщо я зараз послухаю тебе, то потім усе життя буду шкодувати“», — передає розмову журналістці «Вечірнього Києва» батько захисника.

Анна згадує й останні слова, які почула від сина, коли він уже виходив з дому з рюкзаком:
«Мама, дякую, що ти мені дозволила».

Так Данііл Кондель став добровольцем.

«ВІКІНГ» ВСТИГАВ УСЕ

Позивним Данііла став «Вікінг». Світловолосий, високий (1 метр 95 сантиметрів на зріст), чудово фізично підготовлений, вмотивований і не по роках мудрий — таким його згадують побратими.

У травні 2022 року він приєднався до військової частини, сформованої на базі Добровольчого українського корпусу разом із 7-м центром ССО Збройних сил України.

Саме тут він сформувався як боєць і опанував військову підготовку.

Восени 2022 року Данііл Кондель брав участь у контрнаступі ЗСУ, під час якого було звільнено Харківщину.

На одній зі світлин, яку батьки принесли на інтерв’ю, — усміхнений військовий у центрі Куп’янська.

Це фото зроблене у вересні 2022 року.

Тоді Данііл разом зі своїм підрозділом брав участь у боях у районі Куп’янська-Вузлового. Саме ця операція стала частиною наступу, що дозволив українським військовим звільнити Харківську область.

Киянин із позивним «Вікінг» встигав усе — навіть скласти державні іспити онлайн, буквально з окопу. «І навіть на відмінно», — усміхався він батькам під час дзвінків по FaceTime.

У серпні 2022 року Данііл приїхав до Києва отримати диплом. Мама запитала про магістратуру. Він відповів просто: «Мам, війна ще не закінчилась. Давай після перемоги».

А вже у листопаді військову частину, де служив захисник, перейменували. Тепер це була рота «Гонор» 1-го механізованого батальйону 67-ї окремої механізованої бригади «Вовки Да Вінчі» (ДУК ПС).

20-річний киянин служив у підрозділі, який працював на найгарячіших напрямках. Він був інструктором — у двадцять років навчав дорослих чоловіків.

Виконував бойові завдання на Харківському та Донецькому напрямках.

На зустріч із журналісткою «Вечірнього Києва» батьки Данііла прийшли разом із двома його побратимами — «Внуком» та «Дубасом».

«У вільний час він постійно вивчав зброю. Дуже багато тренувався, займався спортом. Фактично весь свій вільний час присвячував військовій справі і підтримував себе у формі. Ось є відео, де він стріляє з кулемета з руки — а у кулемета дуже сильна віддача.

Коли з’явився новий кулемет під 308-й калібр, Даня не просто взяв його до рук. Він розібрався з ним до гвинтика. Читав, вивчав, розбирав і збирав. Один із перших у підрозділі опанував його досконало», — згадує «Дубас».

Чоловік каже, що Даніілу «Вікінгу» Конделю у підрозділі довірили дуже важливу роль:

«Він умів пояснювати і вмів навчати. Здружився з кожним із хлопців. І його одразу сприймали дуже добре…»

За розповідями «Дубаса» легко уявити, яку напругу і постійну потребу — фізично та інтелектуально реагувати на бойові дії, давати відсіч ворогу — переживають українські воїни на фронті.

Під час розмови чоловік зізнався:
«Ми пройшли десятки сіл, і я зараз навіть не скажу вам їхніх назв… Це були постійні бої, сильна втома, необхідність рухатися далі, рити собі окопи для захисту… Я просто забув усі ці назви…»

Батьки Данііла розповіли, що знали військові маршрути сина та його підрозділу. У мами в телефоні залишилася програма ще з довоєнних часів — Даня у 18 років підробляв таксистом.

«І ця програма так і залишилась у мене в телефоні. Бувало, приходжу з роботи, інколи навіть татові не казала, а сама відкривала її й дивилась. І бачила: ось вони зараз у Серебрянському лісі…

Коли вони виходили у зону, де був Starlink, підтягувалися їхні маршрути. І я бачила, де моя дитина. Я намагалася щось собі уявляти, малювати в голові, аби тільки погані думки не лізли. Я мала дарувати своїй дитині впевненість.

А потім, коли їхній підрозділ уже був у Бахмуті, платформа повідомила, що програму більше не підтримуватимуть — її замінює інша. І я зрозуміла, що більше не знатиму, де вони.

Я кажу: «Даня, скажи, дай мені якусь іншу програму — з твого дозволу, щоб ми з тобою так могли ніби завжди залишатися на зв’язку»», — поділилася спогадом мама.

ПІД БАХМУТОМ НЕ ПУСКАЛИ ВОРОГА НА «ДОРОГУ ЖИТТЯ»

Побратими розповідають, що з середини лютого 2023 року їхній підрозділ забезпечував оборону дороги Бахмут — Часів Яр. Це була важлива ділянка для українських військових.

Згодом саме цю трасу почали називати «дорогою життя».

Навіть на фронті, виснажений фізично й психологічно, Данііл писав друзям так, щоб підтримати їх, а не себе.

Побратими згадують настрій того часу і фронтовий «чорний гумор», який допомагав триматися.

«Даня перед виходом на завдання міг спитати побратима: „Ти готовий сьогодні померти?“ — не з фаталізмом, а щоб зняти напругу, перевести страх у просту розмову. Він знав, куди йде. Страх, як і всі ми, відчував — але не дозволяв йому керувати собою», — згадує Вадим «Дубас».

Нині побратим демобілізований через поранення, яке отримав в останній день життя Данііла. Чоловік пригадує, що саму назву трасі Бахмут — Часів Яр дали не одразу.

«Коли почалися бої за Бахмут, я, чесно, не пригадую, щоб уже була така «гучна» назва, як «дорога життя». Так її почали називати наприкінці березня. Бо на початку березня все тільки починалося. До речі, позицій там облаштованих узагалі не було.

Уявіть: мій зріст — метр вісімдесят. Мені ті окопи були по коліна, може трохи вище. Хіба там сховаєшся від мін, снарядів і уламків? А зріст Даниїла — метр дев’яносто п’ять. Тобто нам під постійним обстрілом доводилося і окопи собі копати, щоб було хоча б якесь укриття, і дорогу обороняти.

Але в цих умовах мене вражало, що Данііл залишався таким же компанійським, як завжди, зі своїм почуттям гумору. Це дуже тримало», — згадує березень 2023-го побратим «Вікінга» «Дубас».

Його називали «молодим». Але коли доходило до справи — зверталися по пораду.

«Він став інструктором дуже рано. Пояснював дорослим чоловікам те, що сам опанував до автоматизму. Не кричав, не принижував, не тиснув. Він будував довіру.

Якщо Даня щось показував, ти знав: він це не в теорії вивчив. Він це прожив.

Він міг бути водієм — впевнено й акуратно, навіть у складних умовах. Міг бути кулеметником — чітко, без метушні. Міг швидко перебудуватися під задачу.

І при цьому залишався тим самим хлопцем, який умів підтримати. Якщо хтось отримував погані новини з дому — Даня знаходив правильні слова. Якщо хтось зривався — він не засуджував, а мовчки сідав поруч», — згадує «Внук».

Про те, що відбувалося на невеликій ділянці землі, де українські військові не давали замкнути кільце навколо Бахмута, розповів побратим Данііла Олександр із позивним «Внук» та батько «Вікінга», який провів власне розслідування і зрозумів, що насправді витримав підрозділ і його син.

Бахмут тримався дев’ять місяців — із серпня 2022-го до травня 2023 року. Останні українські підрозділи почали виходити з околиць міста близько 22 травня. Це вже була інша фаза боїв, інша географія, але та сама найвища ціна.

Батько Данііла говорить без пафосу — жорстко і прямо:

«Кожен мнить себе стратегом, бачачи бій зі сторони. На той момент була чітка задача. І хлопці — не політики, а патріоти своєї держави — її виконували. Якою б смертельно небезпечною вона не була».

Так Олексій Кондель відповідає тим, хто сьогодні намагається знецінити оборону Бахмута, яку після пісні гурту «Антитіла» назвали «Фортеця Бахмут». Коли зараз різні політики та «експерти» поширюють думку, що ця операція і дев’ять місяців кровопролитної боротьби були марними, вони фактично перекреслюють страшні жертви, які понесло військо.

Він не ідеалізує армію — військові, каже, різні, як і люди. Але ті, хто дев’ять місяців тримав Бахмут, — це окрема сторінка історії. І цю сторінку, переконаний він, треба називати поіменно.

Батько проводить паралель із боєм під Крутами. Про сам подвиг знають усі, але імена більшості студентів назвати не можуть.

«Ми не маємо права повторити це тепер», — каже він. І додає: імена мають звучати — і загиблих, і тих, хто вижив.

У фільмі «Дорога життя» за участю бійців Центру спецоперацій «Альфа» СБУ нині заступник голови СБУ генерал Василь Малюк назвав оборону Бахмута однією з найважчих операцій з часів Другої світової війни.

На цьому ж напрямку фронту 7 березня від осколкового поранення в шию у 27 років загинув легендарний доброволець, Герой України Дмитро Коцюбайло з позивним «Да Вінчі».

А 17 березня загинув полковник СБУ, Герой України Олександр Вдовіченко з позивним «Банка».

Втрати були не лише серед піхоти — гинули снайпери, спецпризначенці. Про справжню ціну «Фортеці Бахмут» українці, ймовірно, дізнаються лише після війни.

У Бахмуті підрозділ втратив і близького товариша — учня Дані.

«Вони дуже здружилися. І це його підкосило», — згадує «Внук».

Це була не перша смерть на війні. Але перша в їхньому тісному колі — там, на тих позиціях. Після загибелі Дмитра Коцюбайла («Да Вінчі») та ще одного бійця з їхнього середовища психологічний тиск лише зростав.

«Нас це дуже зламало», — зізнається «Внук».

«Тут хай хто що не говорить, — підсумовує батько Данііла „Вікінга“ Конделя, — я сприймаю слова тільки тих, хто там був».

«ГОЛА» ПОСАДКА, ЯКУ ТРЕБА БУЛО ТРИМАТИ

Позиція, на якій стояв підрозділ «Вікінга», — створений самими військовими спостережний пункт.

«Це така яма, десь два на два метри, прокопана глибоко в землю. Уявіть: це наше укриття під щільним обстрілом. Нам доводилося виривати «ніші» у тій ямі, щоб якось уберегти голови від «прильотів». Привезти туди спецтранспортом деревину, щоб зробити щось більш схоже на укриття, було неможливо. Те, що привезли, фізично не змогли підняти під обстрілом.

Але завдання перед нами ставили так: «Тримати»», — розповів «Внук».

Навколо — гола посадка, воронки від снарядів, дрони над головою, постійний мінометний і артилерійський вогонь.

За словами Вадима «Дубаса», навантаження було таким, що попри молодий вік і постійні тренування бійці відчували сильне фізичне виснаження.

«У рюкзаку Даніїла після загибелі знайшли знеболювальні. За тиждень до смерті він пережив важку контузію — чотири вибухи РПГ поблизу позиції. Він написав батькові: „Мені здається, я спіймав контузію“. Стан його був важкий, йому було дуже погано. А коли його просили їхати до госпіталю, він відповідав: „А хлопці без мене як будуть?“», — згадує березень 2023 року мама Данііла.

Вона зізнається, що з 10 березня син час від часу писав батькам прощальні повідомлення — бо не був упевнений, що доживе до наступного зв’язку.

Саме тоді він віддав свою теплу куртку наймолодшому побратиму — «Внуку», який був на виїзді. Анна каже, що доброта її сина була безоглядною: у нього не було думок про власну вигоду — якщо його просили, він віддавав.

Чим була ця посадка для великої воєнної історії Бахмута? П’ятсот метрів до «Дороги життя», які українські військові мали втримати будь-що. І ця відстань була під контролем, адже саме дорога давала змогу забезпечувати логістику для підрозділів, що тримали оборону в Бахмуті.

ЛЮБОВ, ЯКА ЧЕКАЛА НА ПЕРЕМОГУ

Мама Данііла розповіла, що син просив її підготувати привітання з днем народження для коханої дівчини. Її, як і маму, звали Анна. Дівчина була родом із Чернігова, а під час війни рідні евакуювали її до США.

Вони познайомилися ще в десятому класі — у таборі. Симпатія була взаємною, але життя розвело: одинадцятий клас, підготовка до вступу у виш, різні міста. Так минули чотири роки мовчання.

На початку повномасштабної війни він випадково знайшов сторінку Ані в соцмережах, поставив «лайк». І вона написала йому першою.

«І почалося — відеодзвінки, переписки, плани. Вона евакуювалася до США, але між ними не було океану. Вони говорили про все на світі. І про майбутнє також».

Із Києва мама замовляла доставку квітів, м’яку іграшку, приємні дрібниці — до дня народження коханої сина.

Мама згадує сон: їй наснилася дівчина з русявим, трохи хвилястим волоссям. Вона описала її синові — і він розгублено засміявся:
«Ну, якщо так, мамо, то розкажу…»

Так Анна дізналася про «секрет» Даніїла.

Він був щасливий під час тих відеодзвінків. Мама бачила це по його очах.

На свій 21-й день народження він навіть забув, що має свято — виконував бойові завдання.

Вона писала йому: «Мрій більше, синку».

Данііл і Аня мріяли. Просто відкладали ці плани на «після війни».

Після загибелі «Вікінга» його кохана подарувала срібного ангелика його мамі. Анна носить його як талісман і каже, що дуже хоче, аби дівчина була щасливою.

ОДНА ЦИГАРКА НА ТРЬОХ

1 квітня, коли почалися постійні обстріли, бійці змінилися на позиціях. Побратими згадують, що три доби перебували під безперервним вогнем.

«Остання розмова з Данею була вдень 2 квітня — перед ротацією хлопців. Звичайна робоча розмова. А після цього — прямий приліт. Міномет. За документами — 152-й калібр. Хоча хто знає, могла бути і міна. Адже обстрілювали і мінометами, і ствольною артилерією. Якщо падає за два-три метри — це все», — пояснив «Вечірньому Києву» «Дубас».

«Вікінг» був у тому ж укритті разом із побратимом «Раном». Ця позиція була «пристріляна» ворогом. Хлопці згадують, що над ними висів дрон окупантів, але щойно в нього починали цілитися — відлітав.

Кажуть, що вони загинули одразу.

«Дубас» отримав важке поранення ноги, а «Внук» просився йти йому на допомогу і повернутися за тілами. Він не знав, що хлопців засипало землею. Йому сказали відпочивати, бо ніхто з того окопу так і не вийшов на зв’язок.

Що пам’ятають побратими про той день, 2 квітня? Як часто буває в житті — прості дрібниці. Наприклад, одна сигарета на трьох, яку вони викурили мовчки.

«Внук» згадує, що говорили про їжу, яку мама Анна хотіла передати через пошту.
«Приїду після Бахмуту — поїм домашнього», — казав «Вікінг».

Але все склалося інакше…

Потім із позицій близько п’яти годин евакуйовували пораненого «Дубаса». Разом із бронею та боєкомплектом він важив понад сто кілограмів.

Мама згадує, що коли сина привезли на упізнання, вона не побачила на його тілі жодної рани…

Поховали Данііла «Вікінга» Конделя на Лісовому кладовищі.

Данііл Кондель нагороджений:

— орденом «За мужність» ІІІ ступеня (17 серпня 2023 року);
— медаллю «Честь. Слава. Держава» (14 липня 2025 року).

Олексій Кондель, батько захисника, згадує одну фразу сина, яку не може забути:

«Мені здається, після війни треба побудувати фабрику дзеркал. Щоб були самі дзеркала навколо — і людство добре себе в них розгледіло».

Ця проста, майже жартівлива метафора, яку Данііл колись сказав батькові, з часом стала для родини його власним висновком про людей і про життя.

Його гаслом був і девіз батальйону «Да Вінчі»: «Не чекай, поки ворог прийде до тебе додому».

Скромний 21-річний киянин Данііл «Вікінг» Кондель віддав своє єдине життя, тримаючи посадку біля «Дороги життя» під Бахмутом — разом із тими, хто не дозволив ворогові замкнути кільце навколо міста.

Читайте також:

• «„Любов ніколи не перестає»: історія парамедика з полку «Азов» Стаса «Барда» Ковшара, який загинув на 50-й день війни».

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»