«Любов ніколи не перестає»: історія парамедика з полку «Азов» Стаса «Барда» Ковшара, який загинув на 50-й день війни

«Вечірній Київ» продовжує публікацію історій киян-захисників, які заплатили життям за Свободута звільнення України від російських загарбників.

Якими були ці молоді українці та українки? Які цінності сповідували, як формувались, як особистості та як виховали в собі ту саму незламність, що дала змогу давати відсіч окупантами, хоч на кону стояло власне життя?

Саме про це — кожна історія найкращих, світлих і справжніх, яку журналісти «Вечірнього Києва» розповідають у «Пантеоні Героїв».

Сьогодні даємо вам свідоцтва про Стаса «Барда» Ковшара, який народився і виріс у Києві, був огорнутий любов’ю у сім’ї й у товаристві друзів, був талановитою людиною і міг обрати будь-який життєвий шлях. Але після закінчення КНУ імені Тараса Шевченка, він вирішив присвятити себе службі Україні.

Журналістка видання спілкувалась з батьками Стаса, коханою дівчиною Русланою, його друзями, що воюють на фронті чи повернулись з полону, а також людьми, яких «Бард» врятував, як професійний парамедик.

І з кожною розповіддю цей молодий українець поставав, як представник покоління, яке могло і мало вивести країну на нову орбіту.

Вони мали бажання жити саме на Батьківщині та робити життя тут кращим. І саме вони, зі своєю чистотою та ідеалізмом, були тими, на кого Україна чекала.

З 24 лютого 2022-го року вони закрили й закривають країну від варварів. І плата за цей захист перевершує все найцінніше, що тільки є.

БУВ НЕ ЛИШЕ СИНОМ, А Й НАЙКРАЩИМ ДРУГОМ

Коли роздивляєшся світлини «Барда» та його батьків, відчуваєш, що йому вдалося поєднати й зовні й у характері риси обох з них.

Тато, згадуючи сина, час від часу підіймав обличчя догори. Йому заважали говорити сльози.

Стас був єдиною дитиною у сім’ї. Він ріс у складні 90-ті, дорослішав у двохтисячні.

За словами мами, увесь цей час родина була дуже згуртованою. Вони змалечку брали з батьком сина у походи, а потім захопились велоподорожами. Разом планувала далекі поїздки, дізнавалась про історію краю й так вони відкривали для себе Україну і світ.

З батьками хлопець підкорював Арарат у Туреччині та Тубкаль у Марокко. Мама згадує, як легко він сходився з місцевими й знаходив цікавих співрозмовників.

Для Стаса історія стала одним з визначальних факторів його життєвого вибору.

«Я завжди думала, коли син був дитиною, що його покоління дасть майбутнє Україні.

Освічені, не совкові, без старих ідеологічних нав’язаних кліше, дуже вільні люди! Стас знав мови, він знав музику 20 століття дуже заглиблено і так само — кіно. Коли я слухала кінокритиків, а потім обговорювала якусь стрічку із сином, він мене вражав глибиною.

Його цікавила українська історія в контексті світової і європейської. Мене захоплювало спілкування з сином. У нас в сім’ї були справжні партнерські стосунки», — розповіла мама Тетяна.

Всі, до кого зверталась журналістка «Вечірнього Києва», щоб зібрати спогади про Стаса Ковшара, відзначали його відкритість і те, що з ним одразу хотілось дружити та спілкуватись. Як він став такою людиною?

У Національному музеї історії України на одній з вітрин виставки «Азовсталь. Нові сенси», де йдеться про загиблих Захисників, є документи та свідчення і про «Барда».

Серед світлин можна побачити малюнок. На ньому рятувальник у спецодязі, що оберігає синьо-жовтий прапор. Таким побачив та намалював Стаса побратим його батька.

А мама розповіла передісторію. Коли син був школярем його вразив мультфільм «Дев’ятий».

Там є герой-рятівник, який завжди допомагав іншим та був цілеспрямованим і ніколи не втрачав віри.

Саме таким борцем і ріс Станіслав. Сміливим, відданим і надійним «дев’ятим» його сьогодні й згадують всі друзі та побратими — від університету до Маріуполя…

Станіслав Ковшар середню освіту здобув у гуманітарній гімназії №109 імені Тараса Шевченка. Він вивчав французьку, англійську та німецьку мови.

Три літа поспіль Стас проходив вишкіл в одному з найкращих таборів «Козацька фортеця» на Черкащині. Діти й підлітки у оточенні української природи, починають по-справжньому відчувати, що таке козацьке життя і звитяга.

Бойові мистецтва, вміння їздити верхи та спілкуватись з конями, знання та розуміння традицій братерства — все це хлопці проходять в умовах таборування під керівництвом гідних вчителів-наставників.

Саме українські військові традиції та вміння воїна бути готовим до будь-якого розвитку подій — ось чому навчили київського школяра у «Козацькій фортеці».

Батьки Тетяна та Віктор розповіли, що за 25 років Стас побував у понад двадцяти країнах світу. Родичі, які давно живуть у Німеччині кликали його після гімназії, аби юнак навчався та облаштовував своє життя у Європі.

«Я хочу, щоб тут було, як там. Я хочу жити в Україні», — згадав аргументи сина батько. Стас принципово залишився в Україні та не поїхав за кордон.

«Після школи він пішов до КНУ імені Тараса Шевченка на соціологію. Він любив аналізувати історію: чому події розвивались таким шляхом і що могли зробити люди, народ».

Батьки згадують, що Стас був переконаний — кожен чоловік має послужити у війську і віддати належне захисту Батьківщини. Саме тому, вони знали, що його служба у армії — лише питання часу. Тим більше, що студентські роки сина припали на початок бойових дій на Донбасі, куди вдерлась росія та анексію Криму.

«ВІН БУВ СУПЕР-ПРЯМОЛІНІЙНА ЛЮДИНА»

«У нас частина абітурієнтів взагалі не розуміла під час вступу, що таке соціологія. А інші— були з тих, хто думав, що соціологія — це на благо суспільства. От Стас був з саме з таких», — розповіла «Вечірньому Києву» одногрупниця Стаса по навчанню у КНУ імені Тараса Шевченка, Анна.

Вони разом вчились чотири роки — на бакалавраті й увесь цей час Станіслав Ковшар був старостою курсу. На соціології навчаються здебільшого дівчата, на їхньому курсі було лише четверо хлопців.

«У нас були хороші стосунки з першого курсу. Я б хотіла думати, що ми дружили. Він вмів підтримати й завжди робив це дуже щиро і оригінально. Я маленька на зріст, а Стас був заввишки 195 сантиметрів, то ж він жартував, що ми бачимось, коли він поруч сидить на стільчику. А ще я дуже хвилювалась перед екзаменами. То ж Стас брав мене на руки і кружляв… Це дуже заспокоювало!» — поділилась спогадами студентського життя Анна.

Вони разом товаришували й відкривали свої плани на подальше життя.

Стас прийшов на перший курс високим худорлявим підлітком, а вже на 2-3 курсах він після канікул виглядав «накачаним» і одягався у камуфляжні речі.

«Він почав ходити з хлопцями й дівчатами до так званої „ями“ у студмістечку КНУ — там він грав на гітарі та співав, Стас з гітарою був майже Бог!» — згадує Анна.

«Якось він запитав у мене: «Хочеш я тобі дещо покажу?» Я йому: «Давай!» Він витяг зі свого великого тактичного наплічника хірургічний зажим.

«Я така: «А нащо тобі ця штука? А він каже: «Якщо я побачу, що можу комусь цією штукою допомогти, то вона в мене є. Я зможу надати допомогу».

«Він вже тоді для себе щось вивчав нове. Я так розумію, що він у той момент бачив себе медиком тактичним», — згадала Анна час, коли Станіслав почав відвідувати курси Червоного Хреста.

Однокурсниця зізналась, що у Стаса була риса, яка відрізняла його з-поміж усіх. Він був дуже чесний і прямий.

«Мені дуже подобалась ця прямолінійність. Чи ти студент, чи ти професор — йому було все одно. Він свою думку казав… І це сприймали й поважали. Стас спілкувався з усіма. Якщо було щось не так він прямо все говорив — він був супер-прямолініна людина», — розповіла однокурсниця.

Соціологи у студмістечку жили у гуртожитку військового інституту: праворуч — соціологи, ліворуч — майбутні військові:

«Стас подружився з Ромою Чопом, який навчався на військовій журналістиці. У Роми у 2014-ому році загинув батько на Донбасі. І ми разом всі їздили до нього у Білу Церкву на прощання. З того часу Стас став багато проводити часу з Романом».

А ще на четвертому курсі він вперше прийшов на пари з дівчиною.

Так однокурсники дізнались, що у Стаса є Руслана. Вони разом опановували тактичну медицину.

«ВСЕ ЧУДОВО! Я У МАРІКУ…»

«У 2020-ому році написав мені, що зараз служить у Маріуполі. Я поцікавилась, чому він вирішив укласти контракт?

«Краще раніше, ніж пізніше. З цього погляду я задоволений своїм вибором», — така прийшла відповідь.

І потім, навіть під час великої війни у своїх повідомленнях він завжди писав «фірмову» фразу: «Все чудово. Я у Маріку…»

Анна згадує, що Стас кожного разу писав, що у нього все чудово

«Потім якось він нічого не відписував і мені приснилось що він зі мною говорить якось типу що все добре. Але я зрозуміла що все недобре…» — зізналась однокурсниця.

А потім він їй наснився після 15 квітня. Дівчина не знала, що саме цього дня відбувалась та сама остання рокова переправа на «Азовсталь».

«Я почала писати знайомим. Ніхто нічого не знав. дівчинка з Азова написала, що Стас загинув. Мені не вірилось», — розповіла Анна.

ГОТУВАВСЯ ДО СЛУЖБИ У АРМІЇ

Захоплення Станіслава мілітарі стилем стало його роботою. На третьому курсі юнак влаштувався на фірму з виробництва та продажу спецодягу для військових, рибалок і мисливців «PROF1GROUP». Працював із сайтом.

Він став відмінним експертом у спорядженні. А для «PROF1GROUP» був і моделлю також — високий і сильний він дуже переконливо виглядав у мілітарі.

Віктор Ковшар, батько Стаса, згадує, що коли вони з мамою переконались у твердості намірів сина підтримати Батьківщину у армії, намагались якось відтягнути цей момент.

Тим часом Станіслав їздив у різні підрозділи і придивлявся до вимог.

Батькові вдалось переконати сина вступити до військової кафедри і оффлайн Стас там провчився рік. А потім-таки поїхав до Маріуполя і знайшов «свій» полк — «АЗОВ», далі вже навчання проходило у заочній формі, бо Стас з позивним «Бард» став парамедиком.

Мама, пані Тетяна, згадує, що лікарські висновки щодо придатності сина до служби були спочатку невтішними.

«Через високий ріст син мав шість протрузій. ВЛК в Маріуполі написала, що він непридатний до служби. Але він той висновок „загубив“, пішов до іншого лікаря і став „придатним“».

«У нього був такий план — відслужити за контрактом три роки, а потім повернутись до мирного життя. Він хотів з Русланою створити власну справу — дуже добре знався на амуніції і планував її випускати. Жити син хотів за містом, він мріяв про сім’ю…. Мирні плани мали реалізовуватись в Україні», — поділились батьки спогадами.

«ВІД СТАСА ЗАРЯДЖАТИСЬ МОЖНА БУЛО!»

Телефон Олександра Максименка, з яким Стас товаришував в університеті, «Вечірньому Києву» дала його мама.

Як виявилось, познайомились хлопці під час перерви між парами в університеті.

«Ми захоплювались спортом, мілітарним спорядженням. Він був дуже відкритим і я відчув, що це — не пересічна людина, відчув одразу. Він цікавий зовні був, його зріст під два метри, бородатий — вікінг справжній. Ми зрозуміли, що ми маємо схожі цінності у цьому житті. А потім з’ясувалось, що ще й живемо у сусідніх будинках. Могли в один час зустрітись біля метро і їхати на пари», — згадує мирні часи Олександр.

Саме це був той самий «золотий» період студентських посиденьок до четвертої ранку, коли друзі співали під гітару та не могли наговоритись.

«Все було дуже душевно. Те, як Стас грав на гітарі і співав — це взагалі окрема тема. Він дуже добре грав. Знав тексти українського року, кантрі музику — коли він грав або був з друзями, був, як „буревій“, дуже пристрасною людиною. Від нього заряджатись можна було!» — описує друга Олександр Максименко.

Стас був дуже спортивним і любив подорожі, а Олександр займався вітрильним спортом.

«Ми багато ходили в походи по Дніпру, у мене у товариша є яхточка і ми уверх по течії, чи вниз йшли. Розбивали на островах намети і ночували. Стас був унікальною людиною і його життєва історія — така ж…», — розповів Олександр.

Спілкуватись з другом Стаса можна лише короткими голосовими повідомленнями. Він нині на фронті. Але кожна одно чи двохвилинна розповідь — сповнені живих деталей і подробиць, які дають відчути юнацькі захоплення, студентські часи, мрії про майбутнє у європейській Україні.

Про службу у ЗСУ Стас, як виявилось, говорив ще з 2014-го, але йому було 18 років і він вирішив завершити навчання в університеті.

А потім він обрав для служби полк «АЗОВ».

«ВІН НАДИХАЄ МЕНЕ»

«АЗОВ» був взірцевим підрозділом і Стас абсолютно вписався у цей сильний полк. Він був медиком, але така талановита людина впоратись могла з усіма завданнями», — розповів Олександр.

«За тиждень до 15 квітня, він отримав поранення, але швидко виписався і почав допомагати іншим. Його загибель — це горе. Але він не міг бути не з побратимами, він хотів знищити якомога більше ворогів, які лізуть до нас. Це був його свідомий вибір. І скільки б я не думав про те, що сталось, впевнений — він би повторив свою долю», — вважає Олександр.

Як і всі, з ким довелось журналістці «Вечірнього Києва» говорити про Стаса Ковшара, Олександр зізнається — не проходить і дня, щоб він не згадав друга і подумки не звернувся до нього.

«Він надихає мене. Я у лавах ЗСУ. З такими друзями, як він — неможливо інакше. Що ж Стас подумає, якщо я не піду до армії — так думав я. Якщо щось не так — гадаю, як би Стас на цю ситуацію поглянув, щоб він зробив. Він у моєму серці назавжди. Я його пам’ятатиму, скільки живу…», — поділився військовий.

«БАРД» ПЛАНУВАВ ЗАРУЧИНИ НА 29 КВІТНЯ 2022-ГО РОКУ

«Це був наш Всесвіт», — каже про сина пані Тетяна.

«Моя мама, бабуся Стаса, якось сказала, що така ідилія — це поки у нього не з’явилась дівчина. „От закохається, тоді все зміниться!“ — попереджала вона. Але все сталось навпаки — з’явилась Руслана і наша „банда“ стала більшою та міцнішою», — поділилась вона.

З Русланою кореспондентка «Вечірнього Києва» зустрілась у середмісті. Так співпало, що ми спілкувались у 10 річницю їхнього зі Стасом знайомства.

«Ми дізнались одне про одного у інтернеті. У листопаді 2014-го. Спілкувались та час від часу бачились. А за рік — почали зустрічатись», — розповіла дівчина.

Зовнішня подібність цієї пари одразу впадає в очі, Руслана теж висока — 185 сантиметрів, спортивна, дуже привітна, спокійна і вдумлива.

Вона розповіла, що вони зі Стасом разом дорослішали. На той час чимало їхніх знайомих поїхали за кордон, аби спробувати свої сили — хотіли пожити у іншому суспільстві. І вона поцікавилась, чи не хотів би і він реалізуватись на заході.

«Він сказав: «А мені немає чого туди їхати. Мені цікаво жити тут, в Україні. Я хочу подорожувати, дивитись і пізнавати нове, але жити я хочу тут».

Він був дуже інтелектуально розвиненим, добре розумв геополітичні ризики та аспекти — знав про загрози та постійне «нависання» росії. І можливо у іншій країні життя було б комфортнішим. Але він вибрав Україну і хотів, щоб тут була його сім’я», — згадує Руслана.

Руслана згадує, що Стас, який з чотирьох років подорожував з батьками, дуже любив природу. Він і планував жити так, щоб бути оточеним не міською забудовою, а лісом. Він вмів майструвати і коли вони удвох приїздили на дачу до батьків, то у них був план робіт.

«У кожного було своя справа — за бажанням. Я вважаю, що це — прекрасна сім’я і прекрасний підхід був — у кожного було завдання, яке допоможе підтримати порядок на дачі і притому всім це приносило задоволення. Стас любив рубати дрова…» — розповідає Руслана.

Вона посміхається і розповідає про пригоди влітку на річці чи зимові посиденькі біля розпаленого комину. Таким простим і вже недосяжним зараз сприймається те щастя мирних днів.

Коли Стас уклав контракт і поїхав до Маріуопля, пара постійно була на зв’язку. Юнак писав, що після служби увечері на дверіях своєї кімнати може вішати табличку: «Прийомні години». До нього всі йшли радитись щодо спорядження.

«Хлопці збирались щоб вибрати щось краще для себе. Й Стас допомагав у цьому, але ще й показував фільми. Він любив глибоке за сенсом кіно, яке давало можливість вчитись. Я зараз часто згадую, як ми дивились з ним чорно-білі стрічки 20-х років минулого століття… Стас любив поширювати культурологічні знання. Він був з дуже доброю душею», — згадує коханого Руслана.

Дівчина зазначає, що «Бард» мав неабиякий вплив на оточення. Це проявилось особливо зараз. Його знайомі, які мали у мирний час максимально комфортне забезпечене життя та реалізовувались у професіях, після початку широкомасштабного вторгнення теж пішли до ЗСУ. І це сталось завдяки розмовам з «Бардом» та його особистому прикладу.

«Я часто чула, що вони посилались на думку чи пораду Стаса. Він за свої 25 років прожив дуже багато всього і намагався передати цей досвід іншим. Його вплив виявився найдзвичайним», — поділилась Руслана.

Пара зустрічалась шість з половиною років, планували заручитись, обрали й дату — 29 квітня 2022-го року, бо це — день народження Руслани. Але наречений загинув двома тижнями раніше.

«Ми зі Стасом — люди конкретні і прагматичні. Про одруження говорили ще коли він йшов у «АЗОВ», це був 2020-й рік. Але вирішили перевірити себе — чи витримаємо цю відстань і час.

Бачились по кілька разів на рік, щодня спілкувалсь і зрозуміли, що хочемо бути разом вже як сім’я. Він мав приїхати на мій день народження. Наприкінці 2021-го Станіслав у ювелірній майстерні «Kochut», з Ужгорода, замовив срібну обручку».

Її створили за образом відомого у Ірландії «кладдахського кільця» (Claddagh ring). Воно має глибокі сенси за символами, які на ньому є — Любов (серце), Дружбу (руки) та Вірність (Корона).

Для Стаса це було дуже важливо! Він знав, що я люблю срібло і обручку встигли зробити. Тепер вона у мене», — поділилась Руслана.

Дівчина зробила світлину для «Вечірнього Києва» з подарунком від коханого, який він готував їй на заручини.

ХОТІВ, ЩОБ У ВОЄННИЙ ЧАС ВСЯ РОДИНА ТРИМАЛАСЬ РАЗОМ

Руслана каже, що за чотири дні до початку великої війни, 20 лютого, вона приїхала на пару днів у Маріуполь — побачитись з коханим. Відчуття були важкі — адже Маріуполь з 2014-го був під прицілом у росіян.

І тоді Стас її попередив, що як тільки щось почнеться, він посадить її у будь-який транспорт, щоб Руслана встигла виїхати у безпечне місце. Але вона покинула ще мирний Маріуполь за два дні до того самого ранку, який перевернув життя всіх українців.

«Ну от, як ми й відчували, почалося», — такою була розмова пари 24 лютого. Станіслав дуже просив батьків і Руслану триматись разом, а тата умовляв не йти до війська, бо і вік, і сили вже не ті.

Але Віктор Ковшар 25 лютого 2022-го пішов на збірний пункт в Голосіївському районі. Спочатку він служив у Київській ТРО, а потім — у ЗСУ.

Батько «Барда» воював 22 місяці на фронті.

А пані Тетяна і Руслана виїхали до родичів у Боярку. Обидві дистанційно працювали та спілкувались із Стасом.

Що відбувалось у Маріуполі у перші місяці війни мама та наречена бачили по ТБ, а ще — на коротких відео, які час від часу отримували від Стаса. Він був дуже завантажений — поранених було багато. І його завжди веселий голос ставав все більш стомленим.

Мама «Барда» гортає їх листування у телефоні і згадує:

«19 березня я зі Стасом востаннє говорила голосом. У них ще тоді не було сильних боїв і він мені казав: «Ми їм надаємо по зубах!» Я потім зрозуміла, що так «азовці» казали, це їх вислів…

«Я кажу йому: «Я не сумніваюсь, що ми їх виженемо, але яка ціна!» А він мені тоді відповів: «Ціна не важлива. Треба нарешті добити цю гідру, яка нас мучає багато століть…»

І мене ця фраза так заділа! Я думаю, ну як це не важлива ціна? Я думала про сина, але поруч же скільки прекрасних хлопців було! Для мене Стас — найкраща людина, яку я знаю.

Не того, ще моя дитина, якби я цю душу просто зустріла — я б обов’язково з ним заходіта дружити. Бо він був надійним. На нього можна було покластись».

«ВІН ПОКАЗАВ, ЩО ТАКЕ СПРАВЖНЯ ДРУЖБА…»

Про службу на воєнні будні «Барда» «Вечірньому Києву» розповіли його побратими, які можуть бути на зв’язку.

Військовий з позивним «Троль» зазнався, що коли прийшов у підрозділ «АЗОВА», то Стас став тією людиною, що одразу його взяла під опіку.

«Ми були різні і це навпаки було цікаво пізнавати один одного. Я був звичайним продавцем-консультантом, який захотів служити, а Стас був людиною зануреною в світ військової тематики з головою. Людиною, в якої багато хто просив пораду, на яку можна було покластись і не переживати ні за що», — згадує військовий.

Він розповів, що обидва вони були молодими авантюристами, які носились по світу, пізнаючи його, миттєво збирались у походи.

Чому Ковшар пішов служити у ЗСУ?

«Він хотів відчути на собі війну. Знати все про військо з власного досвіду і життя. А після служби він хотів одружитись і мати сімʼю, хотів подорожувати. Так уявляв собі майбутнє», — згадує «Троль».

Він поділився і своїм останнім контактом з другом та побратимом:

«Я був з пораненням вже в Дніпрі після евакуації, він ще був на звʼязку. Після всім відомої переправи підрозділу на „Азовсталь“, Стас перестав виходити на звʼязок. Ні від кого нормальної інформації не було, у всіх вона була різною. Тільки з часом, як вийшли перші полонені — від них і дізнався, що ж сталось…»

Як і більшість людей з кола «Барда», «Троль» зазнається, що згадує його:

«Майже кожного вечора я подумки з ним спілкуюсь чи просто у моїй пам’яті спливають моменти, проведені з другом».

Чому Стас Ковшар так сильно вплинув на світогляд військового? «Троль» зізнався, що саме «Бард» мав виняткову тягу до знань та вмінь.

«Він показав, що таке справжня дружба, яка виникає між абсолютно чужими людьми. Я не хотів прив’язуватись у підрозділі ні до кого — бо розумів, що рано чи пізно, але наші шляхи розійдуться. Але саме зі Стасом у мене склалась справжня довіра».

Що ж до того, як загинув «Бард» — а це сталось під час переправи на «АЗОВСТАЛЬ», де парамедик був на останньому плоту, коли поруч пролунав вибух і Стас вже не піднявся, то нині «Троль» мучається у здогадках: міг вижити побратим чи ні?

«Хотілося б вірити, але ні однієї згадки або доказу того що він живий — на жаль немає. Проте маленьку надію все таки залишаю…»

«ТА ПЕРЕПРАВА НА „АЗОВСТАЛЬ“ 15 КВІТНЯ БУЛА КРИВАВОЮ…»

29-річний побратим «Барда» з позивним «Пчола» — теж контрактник, психолог за освітою, що прежив полон і повернувся в Україну за обміном. Військовий зараз на лікуванні і багато згадує про ті перші місяці війни — як проявляли себе люди, коли щосекунди була реальна небезпека для життя, коли місто брали у оточення росіяни, а взаємовиручка рятувала.

«Стас був „Божою людиною“, такі ніколи не ображаються навіть коли ти їх сильно образиш, а намагаються розібратись: чому ж так вийшло», — розповів про «Барда» «Вечірньому Києву» його побратим.

Він згада, що з першого дня війни — з четвертої години ранку, вони намагались зрозуміти, що відбувається і де вони потрібні. Тоді очікували, що росія висадить десант, але цього не сталось.

«Ми не знали, що відбувається. Думали, що все погано. Але потім нам повідомили, що Київ дав відсіч і відмінно обороняється, а авіація закриває небо всієї країни», — поділився маріупольськими спогадами «Пчола».

З перших днів вторгнення 24 лютого російські військові та бойовики так званої «днр» зосередили свою основну увагу на захопленні Маріуполя. Це місто з майже півмільйонним населенням не лише важливий порт на Азовському морі, місто українські військові буквально відбили у травні-червні 2014-го року у окупантів та сепарів. Там працювало два металургійні комбінати.

«Пчола» згадав кілька епізодів, в яких був у бою зі Стасом Ковшаром.

«Ми були разом у рейді, тому найвідомішому, коли підбили танк у місті. Це сталось 20 березня. Й відео того бою поширили у інтернеті.

Ми їхали на одній «броні», поліч о пліч. За шість хвилин знищили командний пункт противника, російський танк і швидко покинули те місце. Все — за шість хвилин».

Як їм це вдавалось?

«Ніхто з нас тоді ще не знав, що війна — це коли артилерія стирає людей „пачками“… Все трималось на характерах солдатів та сержантів, які не розгубились та приймали рішення по факту», — пояснив «Пчола».

Вже на початку березня росіянам вдалося оточити Маріуполь з усіх боків і заблокувати з моря.

Оборону міста тримали сили «Азова», 36-й бригади морської піхоти, а також прикордонники, поліцейські і співробітники Служби безпеки України. Штурмуючи населений пункт, військові рф і бойовики з так званої «днр» до середини квітня змогли витіснити українців з майже усіх осередків спротиву — морського порту і заводу імені Ілліча.

Важкою технікою росіяни буквально «розбирали» 3-4 поверхові цегляні житлові будинки маріупольців, уламки ранили військових і парамедики надавали допомогу під обстрілами.

«Стас мене врятував… Я дістав поранення 5 квітня, біля футбольного поля у приватному секторі. Мені снайпер кулею 38 калібра понівечів ногу. Я міг спливти кров’ю дуже швидко. Але «Бард» надав мені ідеальну медичну допомогу.

Він був зі мною поруч, коли мене евакуйовували, він зняв турнікет та зробив тампонаду, щоб я не втратив ногу. І це мене врятувало. Він їхав поруч, щоб переконатись, що мені не ампутують ногу. Не було «обезболу», бо його рюкзак забрали на іншу позицію, була лише моя особиста аптечка і все, що у ній. Стас тримав мене за руку, щоб я терпів і не втрачав свідомості…»

В середині квітня військовим треба було прориватись і з’єднатися з силами «Азова» уже в «Азовсталі».

«Азовсталь» — це металургійний гігант, який працював ціле століття і займає величезну територію на лівому березі річки Кальміус. Територія заводу немов затиснута між річкою з одного боку і берегом Азовського моря — з іншого.

Саме 15 квітня Станіслав Ковшар був на останій переправі на «Азовсталь».

«Бард» загинув на переправі з Олексієм Коваленком та «Гангстером» — поруч вибухнув снаряд і вони впали контуженими. Там утрьох і залишились. Та переправа 15 квітня була кривавою — противник з флангу розстрілював всіх. Багато хто там залишився. Окупант брав у полон наших живими — тих, хто здавався. У них же концепція — що ми нацисти і нас треба вбивати…» — виклав свою версію «Вечірньому Києву» друг «Пчола».

Сьогодні ніхто не може надати цілісної правдивої картини того епізоду, який фактично був останнім у житті Стаса «Барда» Ковшара.

Його батьки та наречена збирали спогади та свідчення, як пазли, щоб мати уявлення — як саме загинула найрідніша людина.

«ПО ОБЛИЧЧЮ МАМИ Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО СТАЛОСЬ…»

Руслана розповіла «Вечірньому Києву», що 10 квітня їй приснився Стас. Вони розмовляли про щось, аж раптом він їй сказав: «Ну, все. Мені час іти…» Повернувся і пішов. Тепер вона розуміє, що він з нею прощався.

А 15 квітня, у будинку в Боярці пролунав телефонний дзвінок. Пані Тетяна взяла трубку.

«По її обличчю я одразу зрозуміла, що сталось», — розповіла наречена «Барда». Мама повідомила їй страшну новину.

Їм одразу захотілось у Київ, додому. Обидві стримували емоції щосили.

«Тільки коли я залишилась у себе одна, розридалась», — згадує дівчина.

Їм було і є досі невимовно важко, адже сім’я не змогла навіть попрощатись та поховати Станіслава. Його тіло невідомо де. Й у родини є лише довідка про загибель.

І ця невідомість висотує сили, нерви та свідомість близьких загиблого Захисника Маріуполя.

«Я вже так молилась і просила — Боже, дай мені знак, де він? Мій син загинув не на переході, не у воді… Він прикривав групу відходу. Це було 15 квітня. Пригадайте, скільки тоді військових просто оголили лівий берег? Історія з 36 бригадою, з комбригом Баранюком, пригадуєте? Як це можна було зробити?» — сказала пані Тетяна в розмові з «Вечірнім Києвом».

Вона сподівається, що все ж дізнається про те, що сталось того дня і де тіло її сина.

А Руслана, як і мама Стаса, шукала сенс життя і сили жити. І вона зізналась, що, як і багатьом їх знайомим, їй допоміг сам Станіслав. Вона згадувала їх розмови і як він її вчив бути сильною.

«Він казав мені, що, якщо я чогось дуже захочу — я зможу це втілити. Він хотів, щоб я мала внутрішній стрижень і могла бути незалежною, триматись за будь-яких умов і реалізовувати все, що задумала. І тепер саме це я для себе вважаю головним — я все зроблю для того, щоб коли ми зустрінемось у кращому зі світів, я могла б спокійно подивитись у очі коханому і сказати, що я все змогла», — поділилась Руслана.

Звісточки від Стаса і їй і рідним, і побратимам приходять з різних джерел, часом несподівано. Як от пост Ріка Кроуфорда, з яким Стас познайомився у Литві.

А ще час від часу знаходяться ті, кого звільняють з полону і ці хлопці також розповідають їм про «Барда». Бо він всім давав натхнення за життя і це не минуло й зараз.

Посмертно Захисник нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

А на фірмі, де Стас та Руслана почали працювати ще студентами, в пам’ять про нього зробили кліп на його улюблену пісню «Take Me Home, Country Roads» (автор Джон Денвер). Всі її слова — про прекрасний рідний дім і красиву землю, які викликають ностальгію.

Що ж лишається нам усім, які сьогодні втрачають чоловіків та жінок, що гинуть за нашу Свободу?

«Тепер же зостаються: віра, надія, любов — цих троє; але найбільша з них — любов»…

«Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується…»

(Біблія, до коринтян 13:4-8).

*****

Читайте також у «Пантеоні героїв»: «Мам, приготуєш мені піцу, коли я повернусь з Маріуполя?»: історія загиблого 22-річного азовця Віталія Харчука».

Фото з особистого зібрання родини Ковшар і нареченої «Барда».

Ольга СКОТНІКОВА, Борис КОРПУСЕНКО, «Вечірній Київ»