Як мозаїки Києва стали культурним кодом міста: інтерв’ю з дослідницею Оленою Борисовою

Наприкінці минулого року видавництво «Атена» презентувало книгу «Про мозаїки Києва» Олени Борисової. У центрі уваги видання — мистецтво 1960–1980-х років.

На думку авторки, попри ідеологічні рамки, монументалістика цього періоду зуміла поєднати глибину давньоруських іконописних традицій, символіку народного мистецтва та сміливі новаторські методи. Саме тому ці твори — не лише «пропаганда в камені та склі», а живий літопис епохи, що вартий збереження й нового прочитання.

Починаючи з 2019 року дослідниця займалася фотографуванням і систематизацією київських мозаїк, відшукала їхні історії, встановлювала імена авторів та обставини створення. Згодом це дослідження переросло у ґрунтовну працю — книгу обсягом понад 300 сторінок, присвячену митцям, які створювали мозаїки столиці у 1960–1980-х роках.

Нещодавно ми зустрілися з Оленою, щоб поговорити про багаторічний процес дослідження та майбутні проєкти.

— Пані Олено, розкажіть, будь ласка, як з’явився ваш інтерес до монументальної спадщини столиці та що стало поштовхом до написання книги?

 — Моя зацікавленість виникла досить несподівано — з будівлі легендарної «Тарілки» Флоріана Юр’єва зведеної у 1970-71 роках… Пригадую, як придбала книгу Олексія Бикова та Євгенії Губкіної «Soviet Modernism. Brutalism. Post-Modernism. Buildings» і раптом під іншим кутом побачила знайомі київські будівлі. Я почала їздити містом і фотографувати їх наживо.

Далі були університетські корпуси на ВДНГ, де я навчалася на фізичному факультеті. Мій рідний фізичний факультет, як і решта корпусів — збудовані стилі бруталізму.

Історія їхнього проєктування має свої курйози: на затвердженні проєкту університету на ВДНГ був присутній член командувач Київського військового округу маршал Чуйков, який здивував усіх присутніх пропозицією розмістити корпуси на відстані 2–5 км один від одного, «щоби не розбомбили». У мирні часи це виглядає дивним, але зі стратегічного погляду військових, це було цілком обґрунтовано.

Справжнім відкриттям став Інститут кібернетики. На сірій будівлі раптом оживила кольорова пляма — мозаїка «Тріумф кібернетиків». Я зупинилася, вражена матеріалами: смальта, скло, кераміка. Ідея була очевидною — кристал як серце комп’ютера.

Саме тоді почалося моє «полювання на мозаїки». В них мене вражав не лише масштаб і колористика, а й можливість зрозуміти художній задум.

Адже 1960-ті роки були для монументалістів періодом експериментів: модерністська архітектура з її відкритими просторами та великими площинами фасадів спричинила появу нового типу площинного мистецтва.

— У чому полягає особливість цього виду мистецтва і які мозаїки стали для вас найбільшим відкриттям?

— Мозаїки — це пам’ять і частина творчості людей, які прагнули залишити слід у просторі Києва. Особливою для мене є робота «Ковалі сучасності» Галини Зубченко та Григорія Пришедька.

Як фізик за освітою, я відчуваю близькість цього сюжету: у центрі композиції — атомне ядро з орбіталями, енергія якого у вигляді потужних променів проривається назовні. А дві монументальні постаті ковалів-науковців — мов сучасні Прометеї — впевнено керують процесом поділу ядра, вивільняючи з нього енергію світла. Під час роботи я постійно відкривала нові факти.

Наприклад, шість мозаїк на фасадах житлових будинків Берестейського проспекту в Києві, створені у 1967-1979 роках, які становлять цілісний ансамбль українського модернізму другої половини XX століття.

Вони виконані зі смальти відомими митцями-монументалістами — Валерієм Ламахом, Ернестом Котковим, Іваном Литовченком та Володимиром Прядкою. Панно різняться за стилістикою: від реалістичних сюжетів до абстрактних композицій, але всі вони відображають дух часу, ідеї миру, праці, культурної спадщини та прогресу.

Сьогодні ансамбль мозаїк, крім «нарбутівського букету» на будинку 25, охороняється державою як пам’ятка монументального мистецтва і розглядається як важливий символ культурної пам’яті Києва (Наказ Департаменту охорони культурної спадщини від 14.04.2023 № 16 Монументальне мистецтво).

Також відкриттям стала мозаїка Віктора Блінова на вулиці Олени Теліги, адже її знайшли випадково під час ремонтних робіт, коли з-під гіпсокартону відкрилася ця чудова композиція. Монументально-декоративний рельєф відтворює повсякденні сцени міського життя та побут жителів Русі уздовж річки Рось, яка за правління Ярослава Мудрого слугувала південним рубежем Київського князівства. Укріплені міста Біла Церква й Богуслав постали на її берегах як оборонні фортеці, покликані захищати південні кордони Русі від постійних набігів ординців.

Панно виконане зі смальти різних тонів, наближених до природної гами каменю та піску. Це відкриття стало важливим свідченням того, як багато мистецьких творів було приховано або втрачено, і наскільки цінним є їхнє повернення у культурний простір міста.

— Чому мозаїки радянського періоду є важливими для культурної пам’яті Києва?

 — На мій погляд, такі об’єкти — це матеріальне свідчення епохи. Кожна мозаїка створювалася на замовлення держави, але в цих рамках митці знаходили можливість додати своє, українське.

Яскравий приклад — Палац дітей та юнацтва (Ада Рибачук та Володимир Мельниченко). Центральна композиція — хлопчик із сопілкою. Жовте колосся й блакитне небо утворювали гаму, яка тоді сприймалася як «націоналістична».

Митці схитрували: запросили свого друга-оператора, який удавав, що знімає фільм. Комісія вирішила, що робота вже погоджена «нагорі», і затвердила її без суперечок. Подібне було і в Луцьку: авторів гобелену «Блакитна Волинь» (1987) Марію та Івана Литовченків змусили додати зверху над головою центральної фігури дівчини, яка уособлює Волинь, радянську символіку, але митці виконали її у забороненій тоді жовто-блакитній гамі.

— Яка мозаїка у Києві для вас найбільш знаковою?

— Окрім «Ковалів сучасності», варто окремо відзначити мозаїку Григорія Довженка — шістдесятника й бойчукіста — «Кий, Щек, Хорив та сестра їхня Либідь» (1972, Миропільська, 1, Ляльковий театр). Твір виконано у візантійській стилістиці, з опертям на традиції настінного живопису й мозаїк доби Київської Русі.

Використання зворотної перспективи посилює монументальність силуетів і надає постатям іконоподібного звучання. На тлі давнього міста, що підіймається на пагорбах, серед бурхливих хвиль могутнього Дніпра постають велетенські лодії з військом і озброєні легендарні герої — Кий, Щек, Хорив і Либідь, образи яких уособлюють велич держави.

— На жаль час від часу мозаїчні панно потерпають від ремонтних робіт чи утеплення фасаду споруди. Які, на вашу думку, кроки потрібні для системного збереження мозаїк у столиці?

— Впродовж останнього часу ставлення до таких об’єктів поступово змінюється. Якщо раніше їх масово закривали під «євроремонт», або просто знищували, то нині усвідомлюють їхню цінність (як приклад — ремонт на Центральному автовокзалі, де мозаїку інтегрували в новий інтер’єр) тощо.

На мою думку, для системного збереження мозаїк потрібно:

1. Інвентаризація — єдиний реєстр, фотофіксація, оцінка стану.

2. Надання Охоронного статусу та захисту.

3. Юридичний контроль — заборона демонтажу й ушкоджень без погоджень тощо.

4. Фахова консервація — регулярний догляд і реставрація силами профільних спеціалістів.

5. Фінансування — міські програми, гранти, партнерства.

6. Інтеграція в місто — маршрути, мапи, зрозуміла присутність у публічному просторі.

7. Подальша популяризація — робота з громадами, медіа й освітою.

8. Чітка відповідальність — визначена інституція-координатор і прозорі правила. Частково щось вже починає працювати, але до системного впровадження нам ще далеко.

— Чи плануєте ви продовжувати свої дослідження та видати продовження вашої книги?

— Мені б хотілося видати книгу англійською мовою. Також мене цікавить Київська область — там є багато об’єктів монументального мистецтва, які варто дослідити.

Сьогодні багато мистецьких об’єктів перебувають під реальною загрозою знищення внаслідок утеплення фасадів, що часто призводить до руйнації декоративних елементів.

Показовим прикладом є дитячий садок №809 на вулиці Анни Ахматової, де чудові керамічні панно збереглися лише частково: вдалося врятувати центральний фрагмент, виконаний за мотивами Марії Примаченко за ескізами Івана Пилипенка.

Але є і позитив: при оновленні приміщень магазину «Фора» на Гроденській, була відкрита, відчищена та збережена мозаїка, яка стала прикрасою хлібного відділу. Ця робота нагадує панно «Хлібодайна Україна», створеного для універмагу в Баштанці 1965 року художником-монументалістом Сергієм Прінем у співавторстві.

— Як ви бачити баланс між збереженням спадщини та сучасним розвитком міста?

— Мозаїки Києва є унікальним свідченням часу, вони поєднують художню майстерність і культурну пам’ять, але для їхнього збереження потрібна системна підтримка міста. Попри наявність професійної спільноти з необхідною експертизою, без міської програми охорони, яка б забезпечувала фінансування та стимулювала роботу експертних рад, ці пам’ятки залишаються вразливими.

Міністерство культури часто виконує лише формальну роль, а накази про взяття на облік можуть роками не видаватися навіть за готової документації.

Втім, головна зміна вже відбулася: мозаїка в Києві більше не «невидима». Вона стала предметом уваги, дискусії й відповідальності. Сьогодні знищення мозаїки в Києві майже завжди викликає публічну реакцію. Ще 10 років тому — такого не було.

Мозаїки — це не просто декоративні елементи, а живі документи епохи, і лише створення реєстрів та впровадження професійного підходу дозволить зберегти їхню художню цінність для майбутніх поколінь.

До теми: Мозаїки Лівобережного Києва: мистецтво, яке варто побачити.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»