Пішов на фронт у 19, загинув — у 21: історія киянина Владислава Агеєва, стрільця-санітара Третьої ОШБР
Владислав Агеєв, був студентом НАУ, коли почалось широкомасштабне вторгнення росії в Україну, він у 19 років пішов у ТРО добровольцем, а у 21 — загинув на Бахмутському напрямку, в селі Андріївка, коли був санітаром-стрільцем у Третій штурмовій.
«Вечірній Київ» продовжує збирати і розповідати історії киян, які склали голови за свободу і незалежність України у великій війні.
Історики все частіше називають її визвольною — вона точиться на теренах України з 2014-го, а з 24-го лютого 2022-го через рішення путіна про проведення так званої «сво», перевершила за масштабами втрат і руйнувань Другу Світову.
На сьогодні лінія фронту має протяжність вже більш, як півтори тисячі кілометрів. На різних напрямках воює понад сто тисяч киян. Серед них був і Владислав Агеєв, веселий, спортивний юнак, що виріс на Солом’янці і вступив до НАУ.
А вже у 19 років він пішов добровольцем, щоб обороняти столицю та Київщину.
Про нього — розповідь у «Пантеоні Героїв» видання «Вечірній Київ».
Йому був двадцять один.
Вік, у якому зазвичай лише починають втілювати мрії і самостійно жити.
Вік, у якому будують плани, сперечаються з батьками, закохуються, вчаться, помиляються й вірять, що попереду — шалена кількість часу.
У Владислава Агеєва цього часу не стало.
Він загинув 27 серпня 2023 року в селі Андріївка на Донеччині — під час артилерійського обстрілу.
Загинув коли виконував свій обов’язок, як стрілець-санітар третьої штурмової роти.
Юнак зробив вибір, який не всі наважуються зробити навіть у зрілому віці.
Ця історія не про смерть.
Це історія про життя, яке було світлим.
Про хлопця, якого називали «дитиною, як сонце».
Про батьків, які служать у ЗСУ і досі чекають сина.
І про пам’ять, що не має права згаснути.
«ДЛЯ РІДНИХ ВЛАД ДОСІ ВОЮЄ…»
Маму Владислава — Наталію Чайку — знали як людину сильну, рішучу, пряму. Спортсменка, гандболістка, вона з юності звикла боротися — за результат, за справедливість, за тих, кого любить.
Влад був її єдиним сином й мама багато працювала, щоб він мав усе необхідне. Вона залишилась з малюком одна і виховувала його сама.
А згодом у її житті з’явився чоловік — Олександр, який став для маленького Влада справжнім батьком. Вони разом виховували хлопця, разом несли відповідальність за його майбутнє.
Особливе місце в родині займала бабуся — Віра Василівна. Її любов була тихою, постійною, безумовною.
Сьогодні ця сім’я не може говорити про Владислава спокійно. Минуло два роки — але їхній біль не вщух.
Більшість фактів про Захисника-киянина з Солом’янки, журналістка «Вечірнього Києва» дізналась від його названої хрещеної.
Саме Анна Волянська була на урочистостях у мерії, коли Київський міський голова Віталій Кличко вручав медалі-відзнаки «Честь. Слава. Держава» (посмертно). Її так і викликали, коли треба було отримувати відзнаку: «Хрещена воїна Владислава Агеєва».
Після урочистостей пані Анна розповіла «Вечірньому Києву», що вона — однокласниця мами Владислава, Наталії Чайки. Вони разом навчались у спортивному класі 161 ліцею на Відрадному, вдосконалювались у жіночому гандболі.
Наталя дуже довіряє Анні і попросила її взяти на себе всі справи загиблого сина. Сама Наталя з чоловіком Олександром нині на фронті уже третій рік, вона — зв’язківець, а тому можливості говорити у неї дуже обмежені. Та й розповідати про Владислава, який загинув у 21 рік у неї не вистачає моральних сил.
Анна Волянська, тримаючи посмертну нагороду Влада, поділилась:
«У Влада ще лишилась і бабуся. Але вона ридає вже від самого його імені.
І батько також не зміг записати спогади — не тому, що не хоче, а тому, що теж не може. Для нього і мами Влад досі «десь воює». І це — не спосіб психологічно полегшити важку ношу. Радше — це спосіб вижити. Спосіб не зламатися остаточно від втрати».
ШКІЛЬНІ РОКИ: ДОБРОТА І СИЛА — ПОРУЧ
У школі Владислав був не просто учнем. Він був опорою.
Про це говорить його класна керівниця Таїсія Антонівна, яка сім років бачила його щодня.
«Він мав авторитет. До нього прислухалися», — каже вчителька про свого учня, який став Героєм і загинув через якихось 4 роки після закінчення школи….
«Влад ніколи не нав’язував своєї думки, але завжди мав власну. Він був прямим, чесним, умів слухати і чути. Якщо потрібна була допомога — не ставив запитань, а допомагав», — згадує вчителька.
Він багато подорожував з класом Україною і Європою. Завжди був поруч із друзями, ніколи не відокремлювався. Його прямолінійність не була грубою — у ній ніколи не було агресії чи злості.
Спорт був важливою частиною його життя: волейбол, бокс, бойові мистецтва.
«Він займався кіокушинкай, тхеквондо, бої без правил і займав призові місця. Це — контактні види, де потрібні витримка, самоконтроль і повага до суперника», — розповіла про похресника Анна Волянська.
«От його мама казала мені, що це було дитя, як сонце. Він був найкращою дитиною, яка тільки може бути в родині. Завжди життєрадісний, усміхнений. Просто найкраща дитина…», — згадує хрещена.
Однокласники згадують його з усмішкою: «Влад був сильнішим за багатьох, але дуже добрим. Де був він — там завжди було весело».
А ще Владислав любив уроки літератури, йому подобались сильні і рішучі особистості серед літературних героїв. Юнак вболівав за Україну, все, що відбувалось в країні — йому було не байдужим. І він обрав собі фах — зовнішньоекономічну діяльність, після школи пішов навчатись у НАУ.
«ЧОМУ ТАТО НА ФРОНТІ, А Я — ЩЕ НІ?»
Навесні 2022 року Владислав не чекав повістки. Він прийняв рішення сам. «Чому тато на фронті, а я ще ні?», — у пам’яті його мами Наталії і досі лунає голос сина з цими словами.
Владу було лише 19 років. Офіційно він не підлягав мобілізації й міг навчатись у виші.
Мама розмовляла з ним, намагаючись переконати у тому, що важливо навчатись, поки є можливість. Вона шукала різні аргументи, насамперед, як мати. Переживала. Боялася. Але визнавала — він дорослий. І це його вибір.
Влад пішов добровольцем. Спочатку він служив у підрозділі ППО ТРО «Чисте небо».
Серед світлин, які передала «Вечірньому Києву» бабуся захисника — є одна дуже символічна. Владислав у військовій формі стоїть біля знищеної російськими окупантами «Мрії», літака, який був єдиним найпотужнішим у світі і належав Україні.
Під час звільнення Гостомеля, українські військові побачили, що окупанти зробили і з «Мрією», і з домівками мешканців Київщини, а головне — як жорстоко і безжально вони поводились з людьми…
«Тоді його усвідомлення, що крім нас самих нас ніхто не звільнить і не захистить — тільки зміцніло. Він змужнів і став воїном, який бив ворога і звільняв свою землю», — поділилась хрещена Влада, Анна.
Згодом Владислав став служити у підрозділі «Хартія» Нацгвардії України. А пізніше — на посаді санітара-стрільця Третьої штурмової роти.
«ДУМАВ, ЩО ЦЯ ЛЮДИНА БУДЕ ЖИТИ ВІЧНО І СТВОРЮВАТИ НОВУ НАЦІЮ…»
Невдовзі мама Владислава, Наталія Чайка, теж стала до лав ЗСУ, зараз жінка виконує обов’язки зв’язківця.
«Материнське серце переживало це все. Вона і пішла на фронт, щоб бути ближче до сина. Вона там могла під’їжджати до нього. Вони пару раз зустрічались з Владом на фронті. Її підвозили й мама його бачила, могла обійняти», — згадує хрещена Анна.
Ті короткі зустрічі, між завданнями, між ризиком і тишею — стали останніми, коли мама й син могли поговорити та підтримати одне одного.
А побратим із позивним «Хрустик» розповів про їхню першу зустріч з Владом, який у війську мав позивний «Гатс».
«Ми з ним одразу знайшли спільну мову, постійно проводили час разом. Вже тоді було, в принципі, розуміння, що ми з Владом станемо побратимами і будемо йти до переможного кінця…
Нас відправили на навчання в Британію. Там було дуже складно і круто водночас на навчаннях та тренуваннях. Вже там Владислав Агеєв показував свою міць та мотивацію, виконуючи складні завдання, такі як долання смуги перешкод, марш-кидки на велику відстань, ми виконували все, не дивлячись на погодні умови», — розповів «Вечірньому Києву» побратим «Гатса».
Він згадав, що саме тоді у них з’явилось своє невеличке братерське угрупування, в складі якого були «Гатс», «Богомол», «Лис», «Лео» та «Кіті».
«Ми всі дуже вмотивовано хотіли потрапити до славетної третьої роти, першого штурмового батальйону. Ну і коли вже прийшли питати на розподіл, куди ми саме хочемо, і чого ми саме хочемо в третю роту, ми всі дружно сказали, що „хочемо постріляти з нормальними мужиками“. Так, з „Гатсом“ ми і опинились в третій роті. На кожному тренуванні, полігоні, на лекціях, він викладався на всі 100%», — згадує «Хрустік».
Він зізнався, що завжди брав приклад з Владислава Агеєва, як з побратима, який і підтримає, і дасть пораду й ніколи не залишить у біді.
«З того моменту ми поріднились і стали, як брати. Він, не вагаючись, завжди виконував надважкі завдання на лінії бойового зіткнення. Ніколи не бачив страху або якихось вагань в його очах. Він завжди знав, для чого та для кого він це робить», — розповів про те, яким був вояком «Гатс» боєць.
Далі військовий говорить слова, які можна віднести до всього покоління молодих українців, що стали на захист Батьківщини.
«Дивлячись на нього, я думав, що ця людина буде жити вічно та створювати нову націю. Передавати свій досвід та мотивацію. Честь була знати його та знати, що саме ця людина — мій побратим», — з хвилюванням поділився «Хрустік».
Він зізнався, що у колі захисників, вони завжди згадують про Влада «Гатса» Агеєва:
«Нам його дуже не вистачає…»
ОСТАННІЙ БІЙ ПІД СЕЛОМ АНДРІЇВКА
27 серпня 2023 року Владислав «Гатс» Агеєв загинув на Бахмутському напрямку в селі Андріївка у запеклому бою.
«Він віддав свій сьогоднішній день за наш з вами завтрашній», — каже побратим.
Так склалось, що саме під час спроби українського контрнаступу на Бахмутському напрямку під селом Андріївка режисер Мстислав Чернов знімав документальну стрічку про те, що відбувалось. Головні її герої — українські солдати Третьої штурмової бригади. Саме той час і місце, де був і киянин Владислав Агеєв…
Сьогодні документральна стрічка «2000 метрів до Андріївки» від України представлена на премію «Оскар». Головна її місія — показати світові страшну правду про те, як українці відстоюють кожен сантиметр своєї землі.
І те, що дипломати під час перемовин називають «території», для українців це — земля, просочена кров’ю. Вона стала такою не тому, що ми хотіли. Українці прийняли бій і дали відсіч, коли мало хто вірив у їх стійкість і силу.
Тепер світ про це знає…
Як дізнались близькі про те, що 21-річний Владислав склав голову під Андріївкою?
Хрещена Влада, згадала, що у їхнього класу є свій чат у соцмережах, де вони підтримують спілкування.
«І от „берегиня“ нашого класу, класна керівничка, Марія Володимирівна, написала в групі що в Наталки загинув син. Я з нею сконтактувала, ми поспілкувались… Для мене це була шокова новина. І потім Наталя мусила їхати на опізнання.
Влад був зовсім не схожий на себе. Впізнала мама сина по тату, які у нього були. І ніздрі, як вона каже, „колечком, як у мене“. Отак вона його і впізнала… І це було дуже-дуже важко. Якщо я не помиляюсь, хоронили Влада в закритій труні», — розповіла «Вечірньому Києву» Анна Волянська.
Його поховали на Берковецькому кладовищі в Києві.
Туди часто приходить багато людей. Стоять мовчки. Плачуть.
Він нагороджений:
- орденом «За мужність» ІІІ ступеня;
- медаллю «Честь. Слава. Держава» (посмертно).
Його ім’я транслювали на фасаді ТРЦ Gulliver, на міських екранах, у Солом’янському ЦНАПі. Його буде вшановано на Алеї пам’яті в парку Захисників Солом’янського району.
ІСТОРІЯ ВЛАДИСЛАВА АГЕЄВА НЕ ПОВИННА ЗАВЕРШИТИСЬ «КРАПКОЮ»
Владислав «Гатс» Агеєв — з того покоління, яке б вивело Україну на її законне місце серед європейських народів і зміцнило позиції у світі.
«Йому назавжди тепер буде 21 рік, найкращий час своєї юності він провів на фронті», — вважають побратими та друзі.
Його людяність і героїзм гідні найвищого визнання держави, яку він захищав.
Рідні Владислава Андрійовича Агеєва, названа хрещена, його побратими та громадськість, звернулися Президента України Володимира Зеленського з проханням вшанувати памʼять захисника країни та присвоїти йому найвищу державну нагороду — звання Героя України (посмертно).
Свої аргументи вони навели у петиції, яку поширюють з 10 грудня 2025-го року.
Бажаючі підтримати петицію — можуть зробити це за посиланням.
Читайте також:
«Історія киянина Кирила Сергійчука, який на фронті був стрільцем-снайпером і загинув під час Курської операції».
Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»