«Коли йдеш у дим, то можеш з нього не повернутись»: пам’яті Андрія Ременного — рятувальника, який віддав життя, захищаючи Київ

У ніч на 6 червня Київ здригнувся від потужної атаки дронів і ракет. Один із ударів пролунав поблизу станції метро «Шулявка». Туди, у вогонь та уламки, приїхала пацювати бригада рятувальників частини №18 Святошинського району. Вони гасили пожежу після обстрілу, коли неподалік впав ще один «шахед».

Вибух забрав життя трьох молодих рятувальників — Андрія Ременного, Павла Єзгора та Данила Скадіна. Хлопці загинули, виконуючи свій обов’язок.

Цей текст — про одного з них, про 28-річного Андрія Ременного, киянина, який пішов у цю небезпечну професію за покликом серця й загинув, рятуючи інших від вогню та руйнувань.

«Для більшості людей сирена — це сигнал сховатися в укриття. А для Андрія вона завжди означала зовсім інше: вирушати туди, де найнебезпечніше, де потрібна допомога. Він не сприймав службу як роботу за розкладом — це був його внутрішній обов’язок перед містом і людьми», — каже наречена пожежника Ілона Чуприна.

***

«Вечірній Київ» продовжує серію публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам, рятувальникам і медикам, які були родом із Києва або тут жили й полягли за незалежність України. Матеріал створений на основі розмови журналістки з батьками, нареченою, дядьком, колегами, другом та однокласницею Андрія Ременного.

***

СТОРІНКИ ДИТИНСТВА

Майбутній рятувальник Андрій Ременний народився 15 липня 1996 року.
«О 6:25 ранку — міцним хлопчиком вагою 4 кілограми 458 грамів і зростом 58 сантиметрів, — одразу уточнює його мати Валентина. — Він був першою дитиною у родині».

Перші роки життя Андрія минули на Борщагівці — серед зелених дворів і старих тополь. Коли йому було близько року, батьки, Валентина та Дмитро, розлучилися, і хлопчик залишився жити з мамою. Вона згадує, Андрій ріс добрим і щирим хлопцем — спокійним, світлим, з відкритою душею. Він уникав конфліктів, не сварився з однолітками, завжди приходив на допомогу й робив це легко, з усмішкою.

Згодом тяжко захворіла бабуся по материнській лінії. Андрій переїхав до батька та його батьків, де й пішов до школи.

«Проте ми часто бачились на вихідних і я всюди його брала з собою — море, поїздки, прогулянки. Ми любили проводити час разом», — каже Валентина.

Хоч батьки й були розлучені, але кожен із них залишався поруч у важливі моменти його життя та любив сина по-своєму — глибоко й безумовно.

«Я душі в ньому не чаяв. Андрій був моєю опорою по житті», — каже Дмитро, батько рятувальника.

Чоловік згадує, що вони завжди були пліч-о-пліч — не лише у важливих справах, а й у найзвичніших буденних моментах. Усе, що вимагало чоловічої руки чи просто підтримки, вони робили вдвох: «Мені потрібна була допомога, наприклад, кран замінити на дачі. Я дзвонив і казав: «Андрюш, треба буде кран купити, допомогти». У відповідь лунало тільки: «Скажи коли — і я буду».

Важливою людиною в житті Андрія Ременного була й бабуся — Маргарита Костянтинівна. Онук часто приїздив до неї на дачу, допомагав поратись й залишався на вихідні. А після смерті дідуся їхня близькість лише зросла — щоденні дзвінки стали невід’ємною частиною життя.

«У них був особливий, дуже близький зв’язок. Він нічого від неї не приховував і завжди ділився всім, як і з нами, батьками», — каже батько.

У дитинстві Ременний грав у футбол, за локальний ФК«Оболонь». Паралельно займався шахами та боротьбою. Навчався у трьох школах — спочатку на Борщагівці (№235 і №254), а потім у школі №6 на Виноградарі, де й здобув базову середню освіту.

Про навчання Андрія в останній школі «Вечірньому Києву» розповіла його однокласниця Олена.

«Він прийшов до нас у п’ятому класі — спокійний, усміхнений і доброзичливий хлопець, який дуже швидко став частиною колективу. Я постійно запізнювалася, приходила за дві хвилини до дзвінка, а Андрій уже стояв біля входу, брав у мене зошит і біг списувати», — сміється Олена.

За словами однокласниці, майбутній пожежник відрізнявся від інших однолітків — зокрема, у ньому була врівноваженість, не властива більшості підлітків. Він здавався старшим за свої роки, розважливим і уважним до людей.

Після десятого класу Ременний вирішив залишити школу й вступити на економічний факультет.

«Я тоді пожартувала: „А з ким я тепер буду танцювати вальс?“ Ми були як команда: я, він і ще дві дівчини. Було важко уявити школу без нього», — пригадує Олена.

Хоч хлопець уже навчався в коледжі, він дотримав слова — прийшов на їхній випускний.

«Андрій з’явився у костюмі, усміхнений, спокійний. Ми зробили кілька фото. Він завжди був людиною слова», — резюмує дівчина.

БУВ ТАМ, ДЕ НАЙСКЛАДНІШЕ

Після дев’ятого класу Андрій вступив до Київського коледжу економіки та менеджменту при НАУ. Отримав диплом економіста, але сидіти в офісі він не міг та й не хотів. А от що він дійсно хотів, так це стати рятувальником.

Прикладом для нього був дядько — пожежник Олександр Домаров, рідний брат його матері. Власне, після закінчення вишу хлопець пішов здобувати другу професію та вступив на службу до ДСНС.

Спочатку дядько сумнівався, чи витримає племінник таке навантаження — робота важка, не кожен подужає. Але вже за кілька місяців дивувався, як швидко той складає нормативи, як працює — мовчки, зосереджено й без скарг.

«Я тоді сказав йому: „Андрюх, це не просто робота. Це про те, що коли йдеш у дим, то можеш з нього не повернутись… Але якщо тягне — значить, твоє“. Він лише кивнув і посміхнувся. Уже тоді мав цю впертість і спокій, які відрізняють справжніх рятувальників», — згадує Домаров.

У 2018 році Андрій Ременний став частиною команди фахівців столичної 18-й пожежно-рятувальної частини ДСНС.

Начальник караулу, капітан служби цивільного захисту Валентин Дробот добре пам’ятає той день: «Він спершу служив у 7-й частині, а потім перевівся до нас. Хотів більше виїздів, більше динаміки. Тут район непростий: промзона, приватний сектор, житлові квартали. Роботи вистачає завжди. До того ж тут служив його дядько. Тож Андрію тут було ближче і до дому, і до людей».

У колективі хлопця прийняли одразу. Його швидко охрестили «Малим» — і він це прізвисько прийняв без жодних образ. Молодий, завзятий, він сам просився на виїзди, прагнув бути там, де найскладніше.

«Частина — це як друга родина. Не кожен новачок може влитися, але Ременний став своїм із першого дня», — додає Валентин Дробот.

Завдяки кмітливості й відповідальності його невдовзі поставили на одну з найважливіших ділянок — оператором автодрабини. Це не лише гасіння пожеж, а й порятунок людей на висоті.

«На його рахунку — щонайменше два врятовані життя, — говорить Дробот. — Він діяв швидко й чітко, без паніки, завжди в команді».

Батько Андрія Ременного — Дмитро — не приховував гордості, що син рятує людей: «Це важка, але благородна професія. Попри худорляву статуру, Андрій був неймовірно витривалим: у важкому спорядженні, серед диму й спеки він ніколи не здавався. Він справлявся з усім. Я пишався ним тоді та пишаюсь зараз».

КОЛИ РЯТУЄШ ІНШИХ І ВОДНОЧАС ПИЛЬНУЄШ СВОЇХ

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій залишився в Києві, натомість матір та рідного молодшого на вісім років брата (по материній лінії) Павла відправив за кордон.

Під час обстрілів хлопець багато разів виїжджав на виклики, рятував інших — і при цьому дбав про безпеку власної родини: проводив лікбез про укриття; про те, як поводитися під час тривог; як безпечно користуватися газовими балонами, коли вимикають світло тощо.

«Андрій завжди казав: безпека — головне. Він не просто працював — він жив цією справою та беріг життя, своє і чужі», — говорить батько рятувальника.

Навіть під час найважчих ночей родина Ременних залишалася на зв’язку: вони мали спільний чат, в який писали під час тривог і обстрілів, щоб переконатися, що всі в безпеці.

«Це така собі перекличка. А коли обстріл випадав на зміну Андрія — ми моніторили в соцмережах де саме був „приліт“, дивились чи це район за який відповідає Андрій, чи інший. Ми завжди хвилювались за нього…», — продовжує батько.

Мати пожежника, хоч і була за тисячу кілометрів від сина, але ніколи не втрачала з ним зв’язку. У телефоні Валентини було ввімкнене сповіщення про повітряну тривогу в Києві — щоб знати, коли її дитині загрожує небезпека. У такі моменти вона миттєво телефонувала Андрієві, благала бути обережним й сховатися в укриття.

«Я щосекунди йому дзвонила й просила, щоб він був обережнішим. А він лише відповідав: „Мам, не переживай. Якщо дістане — то дістане. А зараз я хочу просто відпочити після доби“», — згадує Валентина.

КОХАННЯ, ЩО ЗАРОДИЛОСЯ СЕРЕД СИРЕН І КАВОВИХ ПАУЗ

У 2022 році до 18-ї пожежно-рятувальної частини прийшла працювати Ілона Чуприна. Вона обійняла посаду старшини. Серед десятків нових облич її одразу привернув Андрій Ременний — відкритий погляд, тепла усмішка, спокійна впевненість у рухах.

Їхнє спілкування почалося невимушено — кілька жартів під час перекурів, короткі розмови біля кавомашини. Звичні робочі моменти поступово переросли у щось більше.

«Він завжди підходив і казав: „Олександрівно, ходімо пити каву!“ — і так було постійно», — усміхається Ілона.

З часом ці зустрічі стали частиною їхньої буденності. Проте досить швидко між ними з’явилося те саме тепле, щире почуття, яке важко приховати — кохання, що народжується не з гучних зізнань, а з поглядів, жартів і мовчазного розуміння. Вони дедалі частіше проводили час разом — не лише дорогою на роботу чи після зміни, а й у вихідні, коли можна було просто гуляти містом, пити каву й насолоджуватись присутністю одне одного.

Спершу вони приховували свої стосунки від колег. Андрій висаджував Ілону за кілька кварталів від частини, щоб не помітили, що вони разом приходять на зміну. Однак таємниця розкрилася і всі зрозуміли без слів.

На роботі Ілона та Андрій залишалися колегами, удома — родиною.

«Він був спокійним, врівноваженим, ніколи не підвищував голосу. За два роки я не почула від нього жодного різкого слова. На роботі — зосереджений і відповідальний, удома — уважний, турботливий. Той, хто міг після доби одразу взятися готувати вечерю або перевіряти, чи є свічки на випадок відключення світла», — згадує дівчина.

Коли Ілона поверталася з головного управління роздратованою, колеги жартома казали: «Покличте Ременного — тільки він знає, як її заспокоїти».

Попри виснажливі чергування, пара завжди знаходила час для себе. У січні вони спонтанно вирушили в Карпати з друзями.

Відпустки траплялися рідко, але вони цінували кожну спільну хвилину. Мріяли влітку вирватися до Одеси і любили просто гуляти Києвом, брати каву й говорити ні про що.

Їхнє щастя було простим. Без гучних обіцянок і планів — лише спільна присутність, спокій у серці й розуміння, що поряд — своя людина.

«ПРИЇХАВ РОЗБИРАТИ ЗАВАЛИ ПІСЛЯ ОБСТРІЛУ „ОХМАТДИТУ“, ХОЧА БУВ У ВІДПУСТЦІ»

За вісім років служби Ременний побував на сотнях викликів — від незначних загорянь до масштабних трагедій. Не став винятком і ранок 8 липня 2024 року, коли ракета влучила в одне з найвідоміших дитячих медичних закладів країни — «Охматдит», місце, де щодня рятують життя.

Вибух зруйнував два корпуси лікарні, які вже не підлягають відновленню. Потрощені стіни, вщент розбиті операційні, зруйновані хірургічні й онкологічні відділення. Загалом пошкоджено або знищено було понад десяток хірургічних блоків, п’ять онковідділень, два соматичні — усе, де лікували найуразливіших пацієнтів.

Під завалами загинули двоє людей, серед них — лікарка, яка допомагала евакуювати дітей. Ще 32 особи дістали поранення, з них восьмеро — діти.

Попри вибухи й хаос, рятувальники та волонтери одразу кинулися до роботи. Серед тих, хто прибув на місце добровільно був і Андрій Ременний. Хлопець тоді якраз був у відпустці, але сказав лише одне: «Я хочу допомогти».

«Таким він і був, — згадує начальник караулу. — Дізнався, що сталося — і вже був у дорозі».

ВЕСІЛЛЯ ВІДКЛАДЕНЕ НАЗАВЖДИ

Цього року Андрій освідчився Ілоні. Це сталося не по-книжковому — без коліна, без гучних слів чи сцен під камеру. Усе було просто й щиро, як і він сам.

Одного вечора, повернувшись після зміни, Андрій сів поруч із коханою й, ніби між іншим, запитав, чи не хоче вона прогулятися. Вирішили їхати на Оболонський міст.

Міст був порожній і залитий м’яким світлом ліхтарів. Пара довго розмовляла, коли Андрій раптом, спокійно й серйозно, промовив, що, можливо, настав час перейти на новий рівень відносин.

Ілона відповіла: «Так» та лише попросила, щоб день весілля був для них двох — без гостей і зайвого розголосу.

Розпис вирішили призначити на 20 липня, а за кілька днів до того, 15-го, планували відсвяткувати день народження Андрія в колі близьких друзів.

РАШИСТСЬКИЙ ОБСТРІЛ ТА ДЗВІНКИ БЕЗ ВІДПОВІДІ

5 червня 2025 року починався, як звичайний день.

«Ніщо не віщувало біди», — згадує Ілона.

Андрій заступив на чергування. Початок доби видався спокійним.

«Ми пограли у волейбол, Паша Єзгор (також загиблий рятувальник, — ред.) приготував вечерю. До слова, у нього добре виходило, оскільки мав маленьку дитину, яку балував смачною їжею. Власне, ми поїли, поговорили, десь посміялися — звичайний день», — згадує рятувальник та дядько Андрія — Олександр Домаров.

А вже вночі Київ накрила хвиля тривог: у повітрі з’явилися ворожі дрони та ракети.

«Десь близько першої ночі ми виїхали ліквідовувати наслідки обстрілу поблизу станції метро «Шулявка», — каже Домаров.

Будівля, куди прибули рятувальники, палала зсередини. Поставили лафетні стволи, як тут знову почали лунати вибухи. Екіпаж спустився в укриття. А коли стало трохи спокійніше — повернулись до гасіння.

«Я працював із Данилом Скадіним (також загиблий рятувальник, — ред.), ми гасили перші поверхи. Андрія тоді з нами ще не було: він був у частині на автодрабині», — описує хронологію подій Олександр.

Вони працювали чітко, злагоджено. Як завжди.

«Памʼятаю, я захотів пити, кажу Дані: «Залишайся, я принесу води». Розвертаюсь і бачу, як приїхав до нас Андрій. Усміхнувся мені та спитав: «Що, Саню, працюєте?» А я йому: «Так, «Малий». Я завжди його так називав, ще з дитинства. Він посміхнувся. І то була його остання усмішка», — продовжує Домаров.

Олександр взяв собі води та кинув пляшку Андрію. Той спіймав, показав пальцем клас та пішов допомагати Данилові Скадіну. За кілька хвилин усе вибухнуло.

«Я навіть не одразу зрозумів, що сталося. Шолом злетів, у вухах дзвеніло. Командир кричав: „Швидше виходь!“. Я почав спускатися, але впав і на мить знепритомнів. Коли отямився, мене вже переносили. Голова була в крові, хлопці надали першу допомогу. І тоді я побачив, як виносять Пашу Єзгора. Без свідомості. Ми з командиром намагалися його реанімувати…», — важко говорить пожежник.

У пилу, диму, руйнуваннях та поспіху один з працівників закричав: «Де Ременний?». В той час Олександрові Домарову все потемніло в очах, адже Андрій разом із Данилом були в епіцентрі вибуху. І що з ними ще не було відомо.

Про загибель племінника Домаров дізнався вже дорогою до лікарні: «Мені спочатку сказали, що в нього просто зламана нога. Але я бачив ті накриті чорними мішками тіла… І зрозумів усе без слів».

Він замовкає, потім важко додає: «Ми були дуже близькі. Щодня телефонували одне одному. Він для мене назавжди залишиться тим „Малим“, який бігав за мною в дитинстві, а потім став справжнім героїчним рятувальником».

О 5:41 Ілона відправила Андрієві повідомлення: «Сонечко, що ти там?». Втім відповіді не було.

Вона їхала на роботу, у повітрі стояв запах диму від відбиття рашистських дронів і ракет. Потім задзвонив телефон. На тому кінці слухавки пролунало: «Малого» більше немає…»

«Я тоді закричала, щоб негайно зупинили маршрутку. Вибігла й одразу почала телефонувати: Андрію, його дядькові, водієві, колегам. Дзвонила нескінченну кількість разів… Ніхто не відповідав», — розповідає Ілона, гортаючи телефон із непрочитаними повідомленнями.

Коли дівчину привезли до місця трагедії, вона до останнього не вірила, що її коханого та вже нареченого більше немає.

«Навіть побачивши накриті тіла, я повторювала: «Це не він! Це не може бути він!», — відводить очі Ілона.

Психологи ДСНС намагалися відвести її подалі, але вона благала:
«Скажіть, що це неправда!». Та відповідь уже читалася в очах колег.

Один з рятувальників, проходячи повз неї, промовив: «Краще б на тому місці був я…»

«Я не вірила. Та і досі відмовляюсь в це вірити», — каже Ілона.

Її голос стихає, коли вона згадує, як Андрій розповідав про виїзди під обстрілами: «Я ніколи не думала, що це може статись із ним. Частина була його другою родиною. Він жив цією роботою — і вона ж забрала його назавжди».

НЕ ВСЕ У СВІТІ ПІДВЛАДНЕ ЛЮДИНІ

Дмитро згадує, що завжди, коли проїжджав повз чи біля пожежної частини сина, обовʼязково заїжджав до нього на каву, щоб побачитись та обмінятись двома словами.

У частині Дмитро бачив і дядька Андрія — Олександра Домарова. Якось він звернувся до того з проханням: «Берегти „Малого“». Той упевнено відповів: «Не хвилюйся, обов’язково!».

Але не все у світі підвладне людині: у момент того фатального вибуху поблизу «Шулявки» Андрій працював на місці, де мав бути Олександр…

А за два тижні до трагедії молодша сестра Андрія — Аня (по батьковій лінії), разом зі своїм класом побувала в пожежній частині, де служив брат.

«Учителька звернулася з проханням організувати екскурсію, і Андрій без вагань погодився. Для нього це була не просто робота — він пишався своєю професією, і з радістю показував дітям, як працюють рятувальники. Він водив школярів частиною, розповідав про техніку, пояснював складні речі простою мовою, жартував, фотографувався з ними», — розповідає Ременний старший.

Після екскурсії Аня обійняла брата й спитала: «Ти ж приїдеш до мене?» — а він усміхнувся й відповів: «Так, звісно».

Ця зустріч стала їхньою останньою…

Зараз брати та сестри рятувальника — Павло, Аня та Денис — дуже сумують за старшим братом. Його загибель стала для них глибоким потрясінням. Андрій завжди знаходив для них час: жартував, підтримував, учив долати труднощі та вірити в себе. Для них він був не просто братом, а прикладом, опорою й людиною, на яку можна покластися.

ПІД ГІМН І СИРЕНИ КИЇВ ПРОЩАВСЯ ЗІ СВОЇМИ РЯТУВАЛЬНИКАМИ

Зранку 9 червня на території пожежної частини №18 кияни, колеги та близькі провели в останню путь трьох Героїв-рятувальників — Андрія Ремінного, Павла Єзгора та Данила Скадіна. Вшанувати пам’ять молодих сміливих пожежників прийшли сотні людей.

До трун загиблих на кріслі колісному підʼїжджав і один з поранених тієї трагічної ночі рятувальників. У нього були чисельні рани, перев’язані руки. Він низько вклонився загиблим побратимам, не стримуючи сліз.

Важко було всім. Лікарі «швидкої» допомагали тим, хто втрачав свідомість. У повітрі стояв запах ліків та квітів, які несли і несли до закритих і відкритих домовин.

Героїв-пожежників проводжали в останню путь під гімн України, а коли катафалки виїжджали з території пожежної частини, загули сирени пожежних авто.

«Після загибелі Андрія ми сидимо на пігулках. Не повинно бути так, що батьки ховають своїх дітей. Не повинно…», — каже Дмитро, батько полеглого пожежника.

Навіть зараз, у повсякденних розмовах, Дмитро іноді мимоволі каже «зателефоную Андрію», а потім ловить себе на думці, що сина вже немає. Але звичка розділяти із ним життя настільки глибока, що ніби частина цієї близькості залишилася назавжди.

«Андрій понад усе цінував сім’ю. Ми часто всією родиною ходили на ковзанку в торговий центр „Більшовик“, іноді — на ВДНГ. Він дуже любив такі прості, затишні моменти: сміх, гарячий чай після катання, відчуття єдності. Ще однією його пристрастю була риболовля — ми їздили в різні місця, щоб провести день разом біля води. У нього були чудові стосунки з моєю дружиною. Ми всі дуже його любимо… І невимовно сумуємо за ним», — каже Дмитро.

Говорячи про загибель сина, Валентина знижується до ледь чутного голосу — кожне слово дається їй крізь біль.

«Я досі не можу цього ні прийняти, ні зрозуміти. Постійно плачу… Він приходив до мене уві сні. Не часто, але завжди усміхнений. Каже: „Не хвилюйся, все добре“… Я виховувала його гідним чоловіком, справжньою людиною. Таким він і залишиться для всіх», — каже мати.

Життя нареченої пожежника після загибелі коханого змінилося кардинально — Ілона не могла повернутися до звичного ритму. І зрештою, вона звільнилася з роботи, на якій все нагадувало про Андрія.

«Важко дивитися на хлопців у формі і розуміти, що мій Андрій ходив у ній так само. Я до останнього надіялася, що він поранений, у тяжкому стані — без руки, без ноги, мені все одно, в якому він буде стані, головне, щоб він був живий», — відводить наповнені очі слізьми дівчина.

«Ми просто були щасливі, будували плани, тягнулися до чогось, — і раптом усе це обірвалося. Війна забрала моє майбутнє», — завершує Ілона.

«ДЕ АНДРІЙ-ПОЖЕЖНИК?»

Після загибелі Андрія маленька донька його друга Романа — Аріна — ще довго не могла зрозуміти, чому друг родини більше не приходить у гості.

«А де Андрій-пожежник? Коли він прийде?» — все розпитувала вона в нас після трагедії»… Він дуже любив мою дитину. Казав, що й сам мріє мати доньку», — розповідає чоловік.

Роман згадує, як намагався відрадити друга від небезпечної служби: «Я казав йому: «Андрюха, звільняйся! Копійки платять, а життям ризикуєш». А він тільки усміхався і відповідав: «Ні, це моє покликання. Я тут до кінця. Так і сталось, на великий жаль»…

ПАМʼЯТЬ, ЯКА ГОВОРИТЬ ГОЛОСАМИ ІНШИХ

Влітку родини загиблих об’єдналися, щоб вшанувати пам’ять хлопців. На сайті Офісу Президента з’явилися три петиції із закликом надати найвище звання — Героя України — рятувальникам. Проте необхідних 25 тисяч голосів для розгляду звернення не набралося.

Батьки Андрія переконані, що система вшанування Героїв в Україні має суттєві прогалини. Попри жертву та відвагу, яку щодня проявляють рятувальники, жоден із них досі не отримав звання «Герой України».

Після загибелі Андрія Ременного держава обмежилася відзнакою Президента України «За оборону України» (посмертно), а ініціатива присвоїти звання Героїв так і залишилася на плечах родин загиблих. Батьки та побратими власними силами збирали підписи під петиціями, але час ішов, нові обстріли накладалися на старі трагедії, і суспільна увага згасала.

Тепер ініціатива вшанування має іншу форму. Київському скверу на вулиці Вадима Гетьмана, поруч із місцем трагедії, планують присвоїти назву — «Сквер пам’яті Героїв-рятувальників».

А наприкінці серпня по всій Україні відбувся благодійний захід — 8-й Всеукраїнський забіг «Шаную воїнів, біжу за Героїв України». На старт вийшли цивільні, військові, ветерани, звільнені з полону, поліцейські та рятувальники.

Серед них був і Андрій, пожежник із Полтави. У спеку понад 30 градусів він подолав 10 кілометрів у повній амуніції, а в руках — фотографії трьох загиблих київських рятувальників: Андрія Ременного, Павла Єзгора та Данила Скадіна.

Хоч чоловік і працює в Полтаві, Андрій не раз бував у Києві у відрядженнях та знав багатьох колег зі столиці. З трьох загиблих особисто був знайомий із Данилом Скадіним — вони зустрічались на чемпіонаті ДСНС України з легкої атлетики.

Після загибелі пожежників, чоловік вирішив бігти за них — як за колег, які загинули, виконуючи свій обов’язок. Для нього цей марафон став не просто випробуванням, а способом вшанувати їхню мужність.

«Я біг за них, за їхню відвагу та за пам’ять, яку маємо берегти», — сказав нашому виданню полтавський пожежник.

Героям — безсмертна слава! Ворогам — помста та вічне забуття!

***

Читайте також: «Я стою там, щоб ви жили тут»: історія патрульного та добровольця Романа Зеленського

Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»