Голос, що об’єднує націю: «Українське радіо» святкує сторіччя

Впродовж століття «Українське радіо» пережило злети й падіння разом із країною, ставши невіддільною частиною її культурного й інформаційного простору. Від гучномовців на дахах до сучасних FM-частот та інтернет-трансляцій, воно залишається надійним джерелом новин, культури, а також важливим засобом підтримки для українців у найтяжчі часи.

Нещодавно «Вечірній Київ» завітав до будівлі «Українського радіо» на Хрещатику, 26, щоб дізнатися більше про його історію та сучасність. Про столітній шлях колективу розповів доглядач Музею історії «Українського радіо» Анатолій Табаченко. Він є справжньою легендою колективу, розпочавши роботу на радіо у 1974 році, після завершення освіти в Київському університеті імені Тараса Шевченка.

«У листопаді нашій компанії виповнюється 100 років, я ж тут працюю вже 50. Це половина цього шляху. Тож, я вже став живим „експонатом“ музею історії Українського радіо», — жартує Анатолій Дмитрович.

Чоловік згадує, як за півстоліття він пройшов шлях від звичайного репортера, який з переносним магнітофоном бігав київськими вулицями та відвідував різні підприємства, установи і заклади, шукаючи цікаві сюжети та герої для репортажів.

Згодом Анатолій Дмитрович обіймав посаду першого віцепрезидента, згодом першого заступника генерального директора Національної радіокомпанії України (НРКУ) та директора державної компанії «Українського радіо».

Тож, Анатолій Табаченко став свідком багатьох знакових подій в історії колективу та розповів цікаві факти про музей та діяльність компанії.

Він розпочинає свою розмову з фотоархіву сторічної давнини, який розповідає історію створення радіо. Анатолій Дмитрович демонструє репринт старої світлини із зображенням італійського винахідника Гульєльмо Марконі (1874-1937), який розробив практичні застосування радіо, здійснивши перші радіопередачі на великі відстані ще наприкінці 1890-х років.

Саме Марконі зазвичай називають «батьком радіо» завдяки його численним патентам і практичним винаходам у галузі радіозв’язку.

«Спершу радіо використовувалося виключно як засіб зв’язку, як своєрідний бездротовий телеграф. І назва радіо з’явилася лише у 1903 році, коли на першому міжнародному конгресі безпроводовій телеграфії почав входити термін у вжиток — радіо. Це слово латиною означає промінь. І от перші 25 років, а чверть століття — величезний відтінок, що радіо використовувалося виключно для зв’язку в армії та на флоті. Але з часом, коли суспільство та наукові технології дозріли до певного рівня, то радіо поступово перетворилося на повноцінний засіб масової інформації», — розповідає пан Анатолій.

Екскерівник «Українського радіо» та доглядач музею демонструє старі світлини з видами Харкова, зокрема і будівлю нинішньої філармонії, де у 1924 році розміщувався партклуб. Тоді ж міська влада виділяє дві кімнати для радіотрансляцій: одну для дикторської, де стоїть мікрофон, другу — апаратну. Саме зі стін цієї будівлі 16 листопада 1924 року відбулася перша радіотрансляція, де поряд з виступами тогочасних керівників траслювали концерт популярного струнного квартету ім. Війома. Програму слухали через гучномовці півтори тисячі людей, що стало справжньою сенсацією у суспільстві.

Анатолій Табаченко зазначає, що тогочасний передавач розташовувався на дзвіниці Успенського собору, висота якої сягає майже 90 метрів. За словами зберігача музею, саме у Харкові була відмінна технічна база для радіо, оскільки ще у 1920 році там побудували потужну радіостанцію для міжнародних зв’язків. Ця станція приймала телеграми з європейських столиць і поширювала їх українськими містами.

21 березня 1933 року харківське радіо ставить одну з перших оригінальних радіоп’єс «Понад усе» (Uber alles) режисера і драматурга Олега Димінського. Невдовзі радянські критики назвуть радіоп’єсу «ідеологічно шкідливим жанром», і він надовго потрапить під заборону.

У 1934 році, після перенесення столиці з Харкова до Києва, в місто переїхало і загальнонаціональне радіо. До початку німецько-фашистської окупації міста воно розмішувалося у будівлі Радіотеатру на Хрещатику, 15. Це була дуже знакова для Києва споруда, відома як кондитерська «Семадені». У 1930-х роках її фасад перебудували у стилі конструктивізму за проєктом архітектора Миколи Шехоніна.

На жаль, пам’ятка була втрачена під час пожежі у вересні 1941 року. Зараз на її місці знаходиться підземний перехід та вхід до станції метро «Майдан Незалежності».

У 1941 році більшість працівників евакуювалися спершу до Харкова, а згодом вглиб радянського союзу. А під час ворожих атак, диктори залишалися біля мікрофонів, забезпечуючи не лише мовлення, але й орієнтування льотчикам, які здійснювали нічні нальоти на німецькі тили.

«Під час Другої світової війни на території України, попри окупацію, мовили відразу чотири українських радіостанції. У 1943—1945 роках працювала ще одна українська радіостанція — „Самостійна Україна“ або „Вільна Україна“ з позивним „Афродіта“, радіо УПА», — розповідає пан Анатолій.

За його словами, 2 травня 1943 року на початку радіоефіру «Українського радіо», що перебував в евакуації, вперше прозвучала пісня «Реве та стогне Дніпр широкий» на музику Данила Крижанівського. Згодом вона стане позивним та справжнім символом українського радіомовлення.

«Впродовж багатьох років ця пісня звучала у виконанні акустичної бандури Андрія Бобиря. Він був мобілізований на початку війни та служив льотчиком, пілотуючи бойовий винищувач Р-39 „Аерокобра“ у складі 212-го гвардійського авіаполку. Попри це він ніколи не розлучався зі своїм музичним інструментом, навіть у найбуремніші часи війни», — зазначає Анатолій Табаченко.

Він згадує, що колись музикант йому розповідав, як служив у винищувальній авіації, зробивши власноруч бандуру і з хлопцями на передовій співав «Реве та стогне Дніпр широкий». Андрій Бобир перевозив бандуру в порожнині крила свого літака ― як оберіг, що рятує від смерті.

Впродовж тривалого часу ця пісня у виконанні Андрія Бобиря вважалися символом нового дня в Україні, і часто використовувалася у кіно, щоб показати ранковий Київ на сході сонця. Зараз вона стала невід’ємною частиною української радіоісторії. З часом аранжування зазнало змін, проте музика залишається незмінною.

На думку пана Анатолія, це відображає еволюцію самого радіо, яке стає більш сучасним, зберігаючи при цьому свою історичну спадщину.

«Через два місяці після визволення Києва, Радіокомітет повернувся до міста. У січні 1944 року він розташувався в будинку на розі вулиць Володимирської та бульвару Шевченка. До 1945 року мережа дротового мовлення була значно розширена, і місцеве радіо почало мовити у всіх областях та у понад сотні райцентрів України. А з 1951 року „Українське радіо“ розпочало свою роботу у будівлі на Хрещатику, 26, де ми знаходимося і до нашого часу…» — зауважує зберігач музею.

Пан Анатолій знову підходить до старих київських світлин, демонструючи нам історію появи самої будівлі Телерадіоцентру. Він додає, що 6 листопада 1951 року звідти вийшла перша пробна передача, а 7 листопада була здійснена перша в радянському союзі пряма позастудійна телепередача.

«Ця будівля, збудована у 1913 році як телефонно-телеграфна станція, має велике історичне значення у сфері комунікацій. Ще з середини XIX століття тут розташовувалася поштова станція, яка згодом еволюціонувала у телефонно-телеграфну станцію. Під час Другої світової війни, коли радянські війська залишали Київ, агенти НКВС підірвали весь Хрещатик, включно з Радіотеатром, де розташовувалося «Українське радіо». Коли постало питання про будівництво Київського телерадіоцентру, Микита Хрущов особисто обрав це місце — руїни на Хрещатику, 26, оскільки тут збереглися вцілілі стіни, які згодом реконструювали під нинішній вигляд споруди, — розповідає зберігач музею.

За словами пана Анатолія, наразі ця адреса є не лише поштовою, а й символом української мови, пісні, духу та культури для багатьох поколінь українців.

Зберігач музею розповів, що телецентр на Хрещатику першим серед інших був обладнаний кращим вітчизняним обладнанням. Через холодну війну неможливо було отримати американське устаткування, але техніка була дуже високої якості. Її параметри роздільної здатності та кількість рядків на екрані навіть перевищували європейські стандарти. Зараз ці раритетне обладнання можна також побачити у музеї «Українського радіо».

Ще однією «родзинкою» компанії є сигнали точного часу, які, попри зміни техніки та технологій, все ще можна почути в радіоефірі.

Пан Анатолій розповідає, що у 1950-60-ті роки «Українське радіо» слугувало важливим засобом, оскільки щодня мільйони людей збиралися навколо нього, щоб послухати новини або музично-розважальні програми. Згодом у народі його лагідно називали «брехунець».

Культовою стала програма «Від суботи до суботи», яка з’явилася у 1967 році. Вона пропонувала слухачам естрадні хіти та гумористичні замальовки. Її ведучими були відомі театральні актори Наталя Лотоцька та Олег Комаров.

Значна частина експозиції музею присвячена історії музичних колективів «Українського радіо». За словами пана Анатолія, перший оркестр на радіо з’являється раніше, ніж Симфонічний оркестр BBC.

«Ще у 1929 році у Харкові створюють Симфонічний оркестр Українського радіоцентру та Оркестр народних інструментів. У 1932 році до них приєднується Хор Українського Радіо. Наразі ми маємо унікальну колекцію наших фондових записів наших колективів, які є справді безцінними…» — наголошує пан Анатолій.

Новою сторінкою в історії музичних колективів стало будівництво у 1972 році «Будинку Звукозапису». Вже понад 50 років прекрасна акустика та якісне студійне обладнання дозволяють записувати великі оркестри та проводити концерти для публіки. Свого часу свої неперевершені хіти тут записували відомі артисти, зокрема Володимир Івасюк та Назарій Яремчук.

Зараз у Будинку «звукозапису» працюють п’ять музичних колективів Українського радіо: Заслужений академічний симфонічний оркестр, Академічна хорова капела імені Платона Майбороди, Академічний оркестр народної та популярної музики, Великий дитячий хор і Тріо бандуристок.

Пан Анатолій зазначає, що радіо завжди підтримувало та просувало українську культуру через музичні програми, літературні читання та інші культурні проєкти, сприяючи збереженню національної ідентичності.

А з січня 2003 року, в ефір виходить «Радіо Культура», що висвітлює усі знакові події, які відбуваються у цій сфері в Україні. На цій платформі транслюються концерти класичної музики, радіовистави, літературні читання, радіодокументалістика, виходять розмовні програми про мистецтво, історію та науку.

Впродовж своєї вікової історії, саме радіо залишається потужним засобом масової інформації, що впливає на життя мільйонів українців. Свого часу в ефірі радіокомпанії транслювалися найважливіші події в історії нашої країни: проголошення Акту Незалежності України, Всеукраїнський Референдум 1.12.1991 року, три революції, початок російської агресії 2014 року, пандемію COVID-19 та повномасштабне вторгнення 2022 року — «Українське Радіо» завжди виходило в ефір, щоб інформувати та підтримувати своїх слухачів.

Анатолій Табаченко згадує, що коли прийшов працювати в студії «Українського радіо» у 1974 році, то вона мала величезні дубові двері із залізною ручкою, схожою на ті, що використовуються на підводних човнах.

«Все обладнання було дерев’яне, зі спеціальними панелями на стінах для гасіння звуку. Зараз студія значно сучасніша, яскрава та придатна для відеотрансляцій. Порівнюючи сучасний вигляд студії з тим, якою вона була раніше, то це різні століття, різні технології та епохи.

Як багаторічний очільник «Українського радіо» пан Анатолій стверджує, що перехід з державного мовника на суспільне пішло на користь радіокомпанії, яка наразі є незалежною від державних інституцій.

Наразі «Українську радіо» надає оперативну й важливу інформацію про події в країні та світі, що особливо цінно під час надзвичайних ситуацій. А музичні чи гумористичні програми допомагають людям відпочити після насиченого робочого графіка.

Також з 2000 року «Українське радіо» стало важливим майданчиком для проведення щорічного Диктанту національної єдності», що допомагає зберігати та популяризувати українську мову, що є важливим елементом національної ідентичності. Він сприяє підвищенню грамотності та культурного усвідомлення серед громадян. Участь у ньому є своєрідним тестом на знання мови та стимулом для її вдосконалення та і має важливе значення для об’єднання українського суспільства.

З початком повномасштабної війни, «Українське радіо» стало надійним засобом зв’язку, особливо під час блекаутів та на тимчасово окупованих територіях, де інші канали мовлення є недоступними. Наприклад, коли родина з Маріуполя, провівши кілька тижнів у підвалі без достатньої кількості їжі та води, витратила останні гроші на батарейки для радіоприймача, щоб нарешті почути важливу інформацію про «зелений коридор».

Або ж коли російські загарбники окупували частину Київщини навесні 2022 року, відомий український композитор Ігор Поклад разом з родиною ховався у підвалі. За словами митця, тоді радіоприймач став їхнім порятунком в окупації, надаючи їм інформацію про події назовні — що Україна продовжує боротьбу за кожен населений пункт і кожне людське життя.

На сьогодні «Українське Радіо» — це найбільша FM-мережа в країні, яка об’єднує Перший канал Українського Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура та Радіоточка.

Колектив розпочинає нове століття своєї історії, залишаючись потужним інструментом комунікації для розвитку суспільства та підтримуючи його в найважчі моменти. «Українське радіо» сприяє єднанню українців з різних куточків країни та далеко за її межами, створюючи відчуття національної єдності.

Нагадаємо, що цього року сквер на вулиці Прорізній (між будинками №3 та №5) отримав назву на честь «Українського радіо».

До теми: Суспільне готує унікальний фільм про 100-річчя Українського Радіо.

Тетяна АСАДЧЕВА, Борис КОРПУСЕНКО «Вечірній Київ»