Матеріали Наталії Плохотнюк
архів за 28 грудня 2015 року
-
Материнська молитва зупинить війну
Майя Петрівна Родіна не афішує свій вік (хоча й так зрозуміло, що їй уже давно за…). Це допомагає їй триматися в бойовій формі, активно працювати волонтером при Київському військовому шпиталі. Разом зі своїми колегами вона допомагає забезпечувати одягом і предметами першої необхідності поранених бійців, які лікуються в шпиталі й бійців на передовій.
28 грудня 2015, 10:49 -
У Києві відкрився новий театральний майданчик "PostPlayTeaтp"
"PostPlayTeaтp" – нове слово у театральному просторі столиці. Він готовий об'єднати навколо себе молодых театральних діячів, які працюють з гострими темами і сучасними театральними формами. Тут будуть ставити п'єси нової драми, а також актуалізуватимуть класичні твори.
28 грудня 2015, 15:56 -
Дитячий заклад оздоровлення та відпочинку "Зміна" прийняв юних киян
Новорічне свято в зимовому лісі поблизу селища Клавдієве Бородянського району зустрінуть близько семидесяти юних мешканців столиці. Це – талановиті діти й діти з кризових родин, переможці Всеукраїнськитх конкурсів і фестивалів, діти-переселенці зі сходу країни. Кошти на їхній відпочинок виділено з міського бюджету.
28 грудня 2015, 17:02 -
Генетична пам'ять дає силу натхненню
Я пам'ятаю, як мама й покійна бабуся часто розповідали мені, маленькій, про перши день страшної, війни, котру згодом назвуть Великою Вітчизняною, про те, як ішли вони з сотнями таких само бідолах, під градом німецьких куль, подалі від Києва, від рідного села... Йшли, ведучи на налигачі єдину корову Красуню, штовхаючи маленького возика з нехитрим селянським скарбом. А мама, якій тоді було всього чотири рочки, несла на руках перелякану в смерть кішку Доньку й тряпчану ляльку. А за руку вона тримала сусідського хлопчика Володьку. Раптом снаряд влучив прямо в них. І на тому місці, де стояв хлопчик, залишилася лише яма, а в моєї мами, глибокий шрам не лише на нозі, а й у серці. Розповідали мої рідні, як пекла бабуся разом з іншими жінками хліб, а мама моя з іншими дітлахами, ніби граючись, носили його до лісу партизанам (вся велика родина моєї бабуні партизанила в бородянських лісах). Згадували вони й про голод 47-го року, про коржі з лободи та березової кори... Скільки я пам'ятаю свою маленьку худеньку бабуню, в біленькій хустинці, вона завжди щось робила. Вся квартира була в плодах її рук: вишивки на стінах (на величезних картинах - квіти, природа, сюжети з літературних творів... Особливо мені подобався вишитий Тарас Шевченко й книга „Кобзар"), вишиті подушки, простирадла, скатертини, серветки... Сьогодні я навіть уявити собі не можу: звідки вона брала сили й час для всього цього. Адже треба було й всіх нас нагодувати, прибрати, заплести мені мої довгі коси (та ще й неабияк, а щораз по-інакшому), виправити на роботу, в школу... А ще мама, батько й бабуня дуже гарно співали. Щовечора, коли вже вся хатня робота перероблена, вони посідають рядком і тихенько виводять. Зараз я вже й не чую таких пісень.
28 грудня 2015, 17:26



