Материнська молитва зупинить війну
Майя Петрівна Родіна не афішує свій вік (хоча й так зрозуміло, що їй уже давно за…). Це допомагає їй триматися в бойовій формі, активно працювати волонтером при Київському військовому шпиталі. Разом зі своїми колегами вона допомагає забезпечувати одягом і предметами першої необхідності поранених бійців, які лікуються в шпиталі й бійців на передовій.
Жінка не могла сидіти вдома, склавши руки, коли країна в біді. Все життя Майї Петрівни було пов’язане з армією. Ії дитинство випало на роки Великої Вітчизняної війни. Дівчинка разом з батьками була на фронті, ділила з ними всі тяготи війни, разом з ними дійшла до Сталінграду, на власні очі бачила страшну Сталінградську битву. В її пам'ять картинкою стоп-кадру врізався момент, коли з підвалу сталінградського універмагу виводили полоненого фельдмаршала Паулюса.
– Мене страшенно вразила гробова тиша на площі перед універмагом. І на чорний від гарі й вибухів сніг вийшов німецький воєначальник, – розповідає Майя Петрівна, – Здавалося, що зараз ця тиша лопне, як натягнута струна. Але на сніг впала моя мама, я страшенно злякалася й закричала. Моя мама, медик, мала рідкісну групу крові й для того, щоб мене прогодувати, вона щотижня здавала кров нашим пораненим бійцям і отримувала додаткову пайку. Всі, хто брав участь у Сталінградській битві, отримали медалі «За Сталінград». І ви знаєте, раніше, коли людина з такою медаллю заходила до магазину, їй віддавали останнє, розуміючи, якою ціною дісталася нашому народу Перемога. А зараз ніхто навіть уваги не звертає не те, що на ветеранів Великої Вітчизняної, а й на бійців АТО.
З чепурною бравою жіночкою літнього віку ми зустрілися на Михайлівській площі, під час траурної річниці виходу української армії з Іловайського котла. Їй вручили нагороду від Спілки ветеранів АТО за волонтерську роботу. Майя Петрівна розповідала про свого чоловіка, про те, як вона разом з ним 12 років служила на полігоні «Капустин Яр». І не просто – «при чоловікові», на посаді «дружина офіцера», а була військовим спеціалістом. Мала доступ до надсекретного «Бункера 754», офіційне призначення якого — «обслуговування майданчика військових фізиків-ядерщиків для випробувань макетів головних частин ракет зі спецбоєприпасами». На справді ж…. Враховуючи , що не те, що спуститися під землю, але й підійти до бункера було неможливо: ряди колючого дроту зі струмом. Про таємниці полігону Майя Петрівна й до цього часу нікому не розповідає.
Їй болить інше. Син Майї Родіної, Ігор, колишній десантник, влітку минулого року, воюючи на сході країни, потрапив у полон і чотири місяці про нього не було звістки. Коли 26 грудня минулого року його вдалося визволити (обміняли на бойовиків) й повернути додому, виявилося, що чоловік не числиться в жодному бойовому підрозділі – в катавасії війни його просто «загубили». Підлікувавшись, відійшовши від жахів полону, Ігор влітку знову пішов добровольцем на фронт, пояснивши, що не зможе дивитися в очі дітям і онукам, якщо він, здоровий чоловік, десантник, сидітиме вдома, коли його товариші-побратими захищають країну.
– Для мене головне, аби мій синок був живий і хоч зрідка телефонував мені, – каже жінка, – а ми тут, в Києві, допомагатимемо армії чим зможемо. Я закрию його від ворожої кулі своїм серцем. Війна скоро повинна закінчитися. Матері України й Росії моляться за своїх дітей. І материнська молитва зупинить кровопролиття.