Генетична пам'ять дає силу натхненню
Я пам'ятаю, як мама й покійна бабуся часто розповідали мені, маленькій, про перши день страшної, війни, котру згодом назвуть Великою Вітчизняною, про те, як ішли вони з сотнями таких само бідолах, під градом німецьких куль, подалі від Києва, від рідного села... Йшли, ведучи на налигачі єдину корову Красуню, штовхаючи маленького возика з нехитрим селянським скарбом. А мама, якій тоді було всього чотири рочки, несла на руках перелякану в смерть кішку Доньку й тряпчану ляльку. А за руку вона тримала сусідського хлопчика Володьку. Раптом снаряд влучив прямо в них. І на тому місці, де стояв хлопчик, залишилася лише яма, а в моєї мами, глибокий шрам не лише на нозі, а й у серці. Розповідали мої рідні, як пекла бабуся разом з іншими жінками хліб, а мама моя з іншими дітлахами, ніби граючись, носили його до лісу партизанам (вся велика родина моєї бабуні партизанила в бородянських лісах). Згадували вони й про голод 47-го року, про коржі з лободи та березової кори... Скільки я пам'ятаю свою маленьку худеньку бабуню, в біленькій хустинці, вона завжди щось робила. Вся квартира була в плодах її рук: вишивки на стінах (на величезних картинах - квіти, природа, сюжети з літературних творів... Особливо мені подобався вишитий Тарас Шевченко й книга „Кобзар"), вишиті подушки, простирадла, скатертини, серветки... Сьогодні я навіть уявити собі не можу: звідки вона брала сили й час для всього цього. Адже треба було й всіх нас нагодувати, прибрати, заплести мені мої довгі коси (та ще й неабияк, а щораз по-інакшому), виправити на роботу, в школу... А ще мама, батько й бабуня дуже гарно співали. Щовечора, коли вже вся хатня робота перероблена, вони посідають рядком і тихенько виводять. Зараз я вже й не чую таких пісень.
У багатьох сім'ях наче найдорожчу реліквію зберігають речі, котрими користувалися їхні родичі навіть сто років тому, листи, спогади... А може саме вони допомагають людям вірити у духовне єднання поколінь. Саме ті вишивки, глечики, пісні не дають розвалитися нашому роду, відроджують давні українські традиції, передають їх від бабусь-дідусів до онуків-правнуків. Адже українські традиції – це не лише шаровари й вишиванки, це мистецтво взагалі, а найголовніше – мистецтво життя.
Родинний театр "Колесо"
Мабуть, немає в Києві людини, яка б вважала себе хоч трохи грамотною й культурною, але не чула про театр-кафе „Колесо", що на Андріївському узвозі, та про його організатора й художнього керівника – заслужену артистку України Ірину Кліщевську. Ця незвичайна жінка зуміла створити не просто надзвичайно колоритний український театр, а й міцну акторську родину (як у театрі, так і вдома). Кажуть, щоб зрозуміти, яким є керівник, досить хоча б одним оком глянути на його оселю. Так от, оселя Ірини Кліщевської в звичайному подільському дворі вражає своєю вишуканістю, творчістю й народним духом. Вона здається просторо-довершеною зі своїми глечиками, що вписують у сучасний інтер'єр візерунки сонячного кола.
– Кожен із нас любить і ліпить свою Україну, таку, якою він її бачить, – сказала при зустрічі пані Ірина.
Мені, як жінці, хотілося почути розповідь, а може, й сповідь про нелегку жіночу долю, про дітей, а натомість ми з задоволенням слухали про найголовніше захоплення, найбільшу дитину цієї акторської родини, про Театр. Навесні 1988 року, під час святкування Дня Києва, вперше відчинив свої двері для глядачів кафе-театр "Колесо" на Андріївському узвозі. Тоді театри-студії з'являлися в нашому місті, як "гриби після дощу". І мало хто відчував, що саме "Колесо" стане невід'ємною частиною не тільки Подолу, а й культурної карти Києва.
Але повернемося до витоків "Колеса". Група акторів на чолі з режисером Іриною Кліщевською працювала як творче об'єднання при Парку культури та відпочинку ім.Фрунзе. І вирішили вони створити свій театр, але такий, якого в Україні ще не було. Довго думали, яке ім'я надати своїй "дитині", бо у назві творчого колективу завжди відображена його суть. Так народилося "Колесо" – символічне, рухливе, неспокійне – і покотилося Андріївським узвозом. Створювалося "Колесо" за зразком французьких кафе-театрів на Монмартрі, але в українському варіанті. Самобутність нашого театру полягає не тільки у зовнішніх атрибутах кафе-театру. Невеличкий за розміром театральний зал, камерна сцена, маленьке затишне кафе все це створює неповторну атмосферу, глядачі стають співтворцями кожної вистави. Театру притаманна своєрідна манера гри акторів "очі в очі". Спочатку в репертуарі театру з'явилися так звані дуетні вистави: "Ку-ка-ре-ку" ("Не убий!") за В. Москаленком, "Повір, тоді зрозумієш" ("Ліка") за А.Зурабовим (режисер-постановник. Л.Титов), "Триптих для двох" за С.Злотніковим (режисер-постановник І.Кліщевська), моновистава "Людський голос" за Жаном Кокто (режисер-постановник В.Чхаїдзе). Перед початком цих вистав у залі кафе співали барди – це була прелюдія до вистави. Потім глядачі підіймалися на другий поверх до театральної зали, де починалася саме вистава. Тоді ж молоді актори створюють фантазію за поезіями Беранже „Любити, палати і бути таким, як раніше", яка розігрується безпосередньо у залі кафе. УЯВІТЬ собі: глядачі сидять за столиками зі склянкою червоного вина, горять свічки і, в той же час, йде вистава. Вперше українські глядачі відчули магічну силу театра-кафе. Актори біля тебе, грають саме для тебе, реалії часу та простору переплелися для кожного, хто знаходиться в цю мить у залі. Щоб вижити в складних економічних умовах, ми багато подорожували по країні. Та, незважаючи на постійну "боротьбу за виживання", творчий колектив, у складі якого на той час було 8 акторів, сумлінно працював під керівництвом Ірини Кліщевської. У 1994 році за високі творчі здобутки театр став державним. Наступний рік став для колективу початком серйозних міжнародних проектів та контактів. Для постановки було запрошено американського продюсера та режисера Ніла Флекмана, який поставив на сцені "Колеса" психологічний трилер "Теrrа іпсоgпіtа" за новелою Генрі Джеймса. Ця спільна робота започаткувала сумісний гуманітарний проект між театром "Колесо" та Муніципальним театром "Класика на камерній сцені" (м. Ашвілл, США). Ми приймали американський театр з виставою „Грона гніву" за романом Стейнбека, а глядачі в США подивилися "Шантрапу" та "Генерали у спідницях", які мали великий успіх. У тому ж році кілька наших акторів були запрошені до Франції для участі у спільному французько-українському проекті, а наступного року вистава "Вечорниці" вже подорожувала Францією. Коли на Подолі з'явився перший недержавний театр, багато хто пророчив йому швидку загибель, вважаючи, що „Українські вечорниці" стануть першою й єдиною його виставою. А дзуськи! А кілька років тому пані Ірина піднесла на суд глядача унікальну моно виставу „Едіт Піаф" про трагічну долю французької співачки.
А що ж єднає цю родину, яка живе театром? Виявляється, вони й удома ним переймаються, влаштовуючи сімейні вечори, свята.
– Для сьогоднішньої сім'ї українські традиції – це не просто відтворення минулого, данина пам'яті, це сучасність, переплетена з минулим, створення нових традицій. А українське мистецтво – це не лише шаровари й вишиванки, це саме Життя в його багатогранності й усій повноті, – впевнена пані Ірина. – І яскравий приклад тому – вистава театру „Колесо" під промовистою назвою „Шантрапа". Виявляється, що сьогодні вона актуальна як ніколи. Театр має великий творчий потенціал та бажання працювати. Які б перешкоди не ставали на нашому шляху, ми віримо, що всі разом їх здолаємо.
Родина – співучий оркестр
А ось звичайна київська родина Лузанів. Звичайна та не зовсім. Ця родина – співучий оркестр, яким керують педагоги за освітою й покликанням Ольга та Віктор, а їхніми колегами-музикантами є сини Іван, Микола та Андрій. Всі члени цього сімейного музичного колективу грають на бандурі, сопілці, фортепіано, баяні, акордеоні, старший син Іван, пише музику, вірші, серйозно займається аранжуванням. Його цікавить сучасна музика, тому Іван має бажання надати сучасне звучання народним інструментам. Та й не дивно, адже у господаря цієї родини – батька Віктора Лузана нещодавно вийшла з друку збірка власних пісень. Це він залучив до мистецтва всю свою сім'ю, а найперше – кохану дружину, передаючи їм у спадок традиції роду, відкриваючи світ нової України.
– Адже, все, що створив народ і відшліфував віками - є по-справжньому гарним, світлим, дає відпочити душею, – впевнена пані Ольга. Слід сказати, що вона, приїхавши з мамою в Україну з Уралу, зовсім не знала української мови. Але вони вивчили її за три місяці й зараз розмовляють так співучо й милозвучно, що ніхто б і не здогадався, що вони – не корінні українки.
– Все, що ми сьогодні робимо для відродження і збереження української культури, допоможе нашим дітям вистояти в жорстокому світі, – запевняє нас Ольга Лузан, – А ще ми безмежно любимо пісню, бо саме вона допомагала нам пережити важкі часи: воєнне лихоліття, голод, післявоєнну розруху й нелегке сьогодення.
Є в родині Лузанів і сімейне захоплення – пасічництво. Але кожен з членів цієї дружної співучої родини захоплюється ним по-різному. Молодший син, наприклад, любить будувати і малювати, відтворювати свій внутрішній світ – фантастичні квіти й птахи. А батько показує, коли бджоли співають і танцюють, – він розуміє мову танцю комах!
– На жаль, коли ми росли, то навіть не уявляли, що таке ті колядки чи щедрівки, – сумно зітхає жінка, – Правда, про щедрівки нам бабуся іноді тихенько говорила. Але окрім „Щедрик-ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски" ми так нічого більше й не знали. А зараз ми маємо цілу власну колядницьку програму, намагаємося дотримуватися народних традицій. Як правило, ми колядуємо в селі, де живуть родичі чоловіка, бо там на нас (на колядників)завжди чекають й допізна не зачиняють хвірток. На жаль, колядники не дуже йдуть у ті відчинені хвіртки зі справжніми колядками, народними піснями. Так, більше дітвора бігає.
В маленькій кімнатці Лузанів мене вразила величезна кількість книжок, збірників пісень, багато музичних інструментів. А на чільному місці висіла вбрана в рушники бандура.
Можна знайти ще багато цікавих адрес, розповісти про людей, закоханих у свою справу, яка гармонійно поєднала в собі захоплення й професію і стала основою життя. Вони - поруч із нами. Варто лише подивитися навкруги. І краще не очима, а серцем.