Вивів побратимів з бою, а сам загинув від кулі снайпера: історія 20-річного Івана «Тяжа» Покойового

Менше ніж за рік служби юнак встиг стати командиром відділення. Колаж: Оксана Гладкевич
Менше ніж за рік служби юнак встиг стати командиром відділення. Колаж: Оксана Гладкевич

У юні 19 років хлопець зрозумів, що не на своєму місці. Саме тому пішов на перший рекрут до «Азову» після маріупольської трагедії та повернення частини бійців з полону.

Гра на баяні, танці, спорт, художня школа: Іван спробував багато чого ще у юні роки, але свій остаточний вибір прийняв на користь захисту держави.

За майже рік служби хлопець встиг стати командиром відділення, він дуже пишався і цінував своїх побратимів, тому грамотно ставився до поставлених завдань. На світанку після чергового бойового виходу Іван завів свою групу у безпечну зону, проте сам не встиг уникнути ворожої кулі снайпера. Тоді юне життя захисника обірвалося…

Іван не мав страху йти туди. куди боялись інші. Фото з сімейного архіву

*«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтерв’ю журналістки «Вечірнього Києва» з мамою, братом та побратимом загиблого.

«НАШ ІВАН ДАЛЕКО БАЧИТЬ. НЕХАЙ СИЛИ ЙОМУ СТАЧИТЬ»

Народився Іван Покойовий 21 липня 2003 року в Києві. З дитинства він любив літо, сонячну погоду, і навіть під час війни завжди казав, що це найкращий сезон.

Через сімейні обставини Івану довелося тричі змінювати місце проживання, тому він з легкістю адаптувався до нового оточення та навчальних закладів.

Спочатку він навчався у київській школі №183, де виявив хист до вивчення іноземних мов та музики. Згодом родина переїхала до села Кузьминці Київської області, де Іван продовжив навчання у місцевій школі-інтернаті.

«Життя в селі після Києва йому дуже сподобалося — це була справжня свобода», — згадує мати Івана, Оксана Покойова. — Саме там він почав цікавитися творчістю, зокрема малюванням, співом та грою на баяні. У селах часто організовували різні заходи за участю музикантів, і саме там він вперше почув звучання баяна та почав сам на ньому грати».

Іван в дитинстві. Фото з сімейного архіву.
Гра на баяні. Фото з сімейного архіву.

Після цього хлопчину помітили та запросили на індивідуальні заняття з гри на баяні. Згодом Івана захопили бальні танці, хореографія та образотворче мистецтво.

Юнак також чудово справлявся з ще одним важливим обов’язком — бути старшим братом.

«Пам’ятаю ситуацію, коли Іван вперше при мені заплакав», — згадує молодший брат захисника Захар Покойовий. — Це було в селі. Ми з братом та хрещеною йшли в магазин. Я на самокаті, а вони пішки. Я їхав з гори на такій швидкості, що було дуже страшно, але мені захотілося похизуватися трюками. В результаті я дуже сильно травмував підборіддя, і його довелося зашивати. Досі чітко пам’ятаю, як Іван плакав, нервувався та хвилювався за мене. Після цього я зрозумів, що він завжди буде мене захищати».

Іван разом з братом Захаром. Фото з сімейного архіву.
Грамота татові від братів. Фото з сімейного архіву.

Згодом сім’я Покойових придбала омріяне власне житло в місті Українка Київської області.

Вже у третій за рахунком школі хлопець почав захоплюватися спортом, зокрема тхеквандо. Під час занять він помітно почав рости та згодом став красенем з двома метрами зросту.

Проте, згадує мама, на всіх дитячих фото Іван мав далекий погляд, який ніби передбачав складні випробування в майбутньому. Навіть вихователька з дитячого садка випустила юнака такими рядками:

«Наш Іван далеко бачить

Нехай сили йому стачить

Нехай люди його знають

Нехай Бог допомагає».

Хлопець продовжував займатися спортом і навіть мав невеличкий гурток, де збирав місцевих підлітків та організовував тренування.

Іван також цікавився мотоциклами. Він полюбляв не тільки їздити, але й ремонтувати та досліджувати їх зсередини. Однак згодом батьки вирішили відправити сина на навчання до Польщі. Проте Іван не затримався за кордоном надовго і вже через рік повернувся додому та обрав інший навчальний заклад.

«НЕ ПОТРІБНО ШУКАТИ ДЕСЬ КРАЩОЇ ДОЛІ, МИ МОЖЕМО ЗРОБИТИ ЇЇ ТУТ»

Як тільки Іван повернувся в Україну, він одразу пішов гуляти своїм улюбленим містом Києвом.

«Коли він прийшов додому з прогулянки, то сказав: «Які у нас гарні люди, місто, країна. Ми не гірші. Не потрібно шукати десь кращої долі, ми можемо зробити її тут», — пригадує слова сина Оксана Покойова.

Таким чином, хлопець продовжив навчання у Київському військово-спортивному коледжі за програмою, пов’язаною з відновлювальною електроенергією.

Фото Івана з сімейного архіву.
Іван з мамою і братом. Фото з сімейного архіву.

Під час навчання Іван здружився з одногрупником, а згодом і побратимом Єгором.

«Ми обидва були шкільними розбишаками, тому швидко знайшли спільну мову. В той час навчання не дуже нас цікавило, і ми почали прогулювати його, щоб мати змогу працювати. Тоді я вперше побачив у Вані його концентрацію та відповідальність під час робочого процесу», — поділився Єгор.

Хлопці багато часу проводили разом і встигли стати справжніми друзями, підтримуючи авантюри один одного.

«Я вже декілька років займався тайським боксом і якось сказав Вані, що він має чудові параметри для цього виду спорту: високий зріст, довгі руки та ноги. В кінці другого курсу він розповів мені, що теж хоче спробувати, але я не дуже серйозно сприйняв це. Проте на наступному тренуванні Іван вже був зі мною. Тричі на тиждень він витрачав на дорогу в обидві сторони понад три години. Тоді я знову побачив його характер. Цей вид спорту став його найулюбленішим, у нього добре виходило, Ваня мріяв почати виступати на змаганнях», — згадує Єгор.

Іван разом з другом Єгором. Фото з архіву друга.

Проте на останніх курсах коледжу юнаків застала звістка про початок повномасштабного вторгнення Росії. Коли хлопці все усвідомили, то вирішили одразу йти до військкоматів, аби потрапити до будь-якого підрозділу ЗСУ.

Іван сказав мамі: «Я народився в Києві та буду захищати рідне місто».

Проте друзям відмовили через вік та порадили завершити навчання.

Перший час Іван патрулював селище Кузьминці разом з територіальною обороною, а потім все ж таки паралельно з роботою в ресторані здобув освіту.

«До цього ресторану часто приходили військові. Коли у хлопців був вільний час, вони підсідали до них і спілкувалися. Після цього дорогою додому вони роздумували про те, що займаються не тим, це приносило дискомфорт. А з військовими вони знаходили спільні інтереси, мали спільних загиблих знайомих, обговорювали це.

Ненадовго ми затримали дітей у Києві. Син прийняв рішення піти на перший рекрутинговий набір в «Азов» після маріупольської трагедії, коли підрозділ почав відновлювати свою міць», — згадує переламний період мати Івана.

Іван Покойовий під час служби. Фото з сімейного архіву

«ІНОДІ МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО НАШЕ ЖИТТЯ СПИНИЛОСЯ, А ВОНИ ЖИВІШІ ВСІХ ЖИВИХ»

17 жовтня 2022 року відбувся перший рекрутинговий набір до лав «Азову». Саме туди потрапили Іван разом з другом Єгором.

Хлопець багато досліджував ідеологію підрозділу і вважав, що туди йдуть вмотивовані люди, які покликані захищати націю, її ідентичність, мову, культуру та історію.

Базовий курс бойової підготовки тривав місяць і вимагав неймовірної фізичної та моральної витривалості. Тільки після його завершення бійці мали право отримати та носити шеврон легендарного підрозділу.

«На моменті розподілу по батальйонах ми дуже переймалися, щоб нас не розділили. Але сержанти підрозділу не заперечували проти того, щоб друзі служили разом. Згодом ми дуже довго обирали Івану позивний, йому все не подобалось. Якось я сказав: «Як тобі «Тяж»?», на що він мені відповів: «Від цього мене хоча б не нудить», — пригадує побратим.**

Саме такий позивний вирішили обрати через тяжкий удар Івана, який він практикував ще під час занять спортом.

Іван разом з побратимом Єгором. Фото з архіву друга.

Перший бойовий досвід Іван отримав у січні 2023 року. Юнак прагнув якнайшвидше зустрітися з ворогом та застосувати набуті навички.

«Тяж» воював у складі другого взводу бригади «Азов». За відсутності командира взводу на посаді, Іван, не вагаючись, взяв на себе відповідальність. А згодом його офіційно призначили головним сержантом.

Після першого ж бойового виходу Іван разом з товаришем вирушив на сержантські курси. Там він здобув ще більше необхідних знань та навичок.

Під час другого бойового виїзду «Тяж» зрозумів, що робота головного сержанта, яка здебільшого полягає в організаційних питаннях, не для нього. Хлопець прагнув бути пліч-о-пліч з побратимами на полі бою.

«Тоді Іван зізнався мені, що мріє стати командиром відділення, як я, — згадує Єгор. — Ми з хлопцями жартували, що він сидить у тилу та їсть згущене молоко. Проте після цього виїзду наш командир взводу вирішив призначити „Тяжа“ командиром третього відділення. Ваня був у захваті. Ми повернулися на полігон і багато тренувалися».

«Тяж» під час служби в «Азові. Фото з сімейного архіву.

В серпні 2023 року бійці «Азову» знову повернулися в зону бойових дій, до району Кремінної в Серебрянський ліс.

Там на світанку і відбувся останній бій Івана. Під час того, як він завів свою групу до іншої зони, одразу підтримав вогнем дружній штурм. Саме тоді куля ворожого снайпера обірвала його життя.

«У свій останній день він надіслав мені пісню Тартак „Мене вже немає“, ніби передбачив це. Іноді мені здається, що наше життя спинилося, а вони живіші всіх живих», — з болем розповідає мати захисника.

Івана Покойового поховали у місті Ржищів Київської області. Там спочивають і його пращури, які боролися за свободу українського народу.

«Ми завжди підтримували вибір сина. Тепер і його батько несе службу у лавах «Азову». Цю стежину визначив син — «Азов». Тепер ми всі це «Азов», — сказала Оксана Покойова.

Сімейне фото Покойових. Фото з архіву.

Вічна і світла пам’ять.

Олександра ПЛАКІНА, «Вечірній Київ»