«Якщо існує пекло — воно тут, в Маріуполі»: історія 23-річного загиблого азовця Богдана Глущенка

У вересні 2022 року на Лук’янівському військовому кладовищі попрощались з оборонцем Маріуполя Богданом Глущенком з позивним «Гаспачо». Вже під час боїв у Маріуполі, хлопець попросив своїх друзів подбати про його маму, якщо з ним щось трапиться.

Богдан майже все своє життя захоплювався спортом, тому вирішив пов’язати з ним майбутнє. Декілька разів поспіль намагався потрапити до Французького легіону, але отримав відмову під час медичної комісії. Тому згодом юнак вирішив повернутися додому та піти в «Азов». Лише у листопаді 2021 року «Гаспачо» закінчив курс молодого бійця, а вже у лютому наступного року проявив себе як справжній боєць.

*«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з мамою загиблого Оксаною, його друзями та побратимами.

«ВІН НІКОЛИ НЕ ПОВІВСЯ Б НА ГРОШІ, ГОТОВИЙ БУВ РОБИТИ ВСЕ ДЛЯ КРАЇНИ»

Богдан дуже швидко розвивався з самого малечку, навіть свої перші кроки зробив у дев’ять місяців. Навчався у школі №131, мав гарні оцінки. Був харизматичним та комунікабельним.

Після дев’ятого класу хлопець вступив до Київського фахового коледжу ресторанного господарства, при Національному університеті харчових технологій. Йому дуже подобалось навчання, там він опанував спеціальність харчового технолога. Згодом вирішив продовжити у цьому ж напрямку та піти до університету НУХТ.

Богдан демонстрував чудові успіхи на практиці, адже мав нагоду працювати у багатьох закладах харчування і готелях столиці на посадах кухаря та су-шефа (помічник головного шефа — ред.). Але наприкінці навчання в університеті він зрозумів: це не те, чим би він хотів займатись надалі.

Також з юного віку хлопець обожнював все, що пов’язане зі спортом та встиг відкрити для себе різні його види. Спочатку це було дзюдо, за три роки занять Богдан двічі став чемпіоном України. У 2014 році виборов перше місце по стрільбі з повітряної гвинтівки. Згодом вибір припав на регбі, юнак грав за клуб «Rebels Junior». А ще пізніше тричі став призером чемпіонатів України з кікбоксингу.

Водночас з цим, юнак активно волонтерив у громадській організації «Дух». У її створенні брали участь друзі Богдана і він сам. Вони активно розвивали свою діяльність: прибирали зелені зони столиці від сміття, проводили суботники на Байковому кладовищі, займались сортуванням відходів, будували притулки для тварин та допомагали із забезпеченням.

«Для Богдана було справжнім подвигом прокинутись рано вранці після роботи та поїхати прибирати, ще й у вихідний. Але він це робив та навіть агітував інших. Його друзі розповідали, що якось в один з вихідних прийшло дуже мало людей на прибирання, Бодя обдзвонив всіх. Вже на наступних вихідних була величезна купа волонтерів», — згадує з усмішкою мати захисника.

Також не дивлячись на юний вік, Богдан встиг побувати на мирних демонстраціях під час Революції Гідності.

Зі спогадів друзів, Богдан завжди намагався допомогти слабшим, навіть якщо сили були нерівні. Однією з таких історій поділився близький друг юнака, з яким вони зростали разом на околицях Борщагівки, де іноді трапляються непередбачувані обставини.

«Ми сиділи під під’їздом спільного з Бодьою друга. Раптом дівчину, наче і силоміць, а наче і ні, садив у автівку кремезний хлопець. Виглядало це як звичайна сімейна сварка. Але насильство, як виявилось, не завжди виглядає очевидно.

Ми з другом не звернули увагу, а в цей час Богдан вже був біля від’їжджаючої машини і на ходу відкривав двері, намагаючись допомогти дівчині. Він тоді впав, машина його протягнула по асфальту і поїхала.

Повернувшись, весь зчесаний, він тієї ж миті викликав поліцію, передав номера машини та став свідком по справі. Це просто одна з буденних історій, в якій Богдан вкотре вчинив гідно. Він завжди був саме таким», — згадує близький друг захисника, Юрій.

ПОПРИ ВІДМОВИ ДОСЯГ СВОГО ТА ПОТРАПИВ НА СЛУЖБУ

Коли весь світ був під загрозою пандемії Covid-19, Богдан вирішив пов’язати своє життя зі службою. Вибір припав на Французький легіон. На той час перетин кордону був проблемним, але хлопцю все ж вдалося дістатися Марселю.

Шлях, аби потрапити в легіон, виявився складним. Хлопцю відмовляли декілька разів. Перший з них — через помилку у написанні прізвища.

Вже наступного разу Богдану вдалося пройти перші етапи відбору, там він почав знайомитись з іншими новобранцями. Було дуже багато представників з різних країн: аби зрозуміти один одного, всі переважно спілкувались англійською мовою.

Але вже під час медичної комісії хлопцю знову повідомили, що він не підходить до служби у легіоні. Ще одна спроба і врешті — хлопець вирішив повернутися в Україну.

Богдан все одно не розглядав цивільні професії на найближче майбутнє. Через своїх знайомих юнак дізнався про «Азов». Як він розповідав мамі, у полку не було так званої «дідівщини», давали хороші фізичні навантаження — все як він хотів.

До полку «Азов» хлопець вступив наприкінці літа 2021 року. А вже у грудні закінчив курс молодого бійця. Там він отримав позивний «Гаспачо» — у відповідь холодний суп. За спогадами друзів, вирішили, якщо кухар, має бути щось пов’язане з цим.

«Боді і під час медичної комісії до „Азову“ відмовили, кажу йому, що може тебе хотіли вберегти від смерті. Тоді він відповів: „Значить так судилося“. Вже цього разу він твердо вирішив стояти на своєму, сказав що все ж потрапить туди, набереться розуму і вирішить чого хоче від життя», — з болем згадує Оксана.

«ЧОМУ ТИ НА МЕНЕ ДИВИШСЯ ТАК, НІБИ БАЧИШ ОСТАННІЙ РАЗ?»

Востаннє рідні бачили Богдана у січні 2022 року, він мав тритижневу відпустку. Тоді хлопець попереджав всіх крім мами, аби вона не переймалась, що буде війна.

Для нього було важливим, аби вся його сім’я взяла участь в боротьбі проти ворога. Тому з першого дня повномасштабного вторгнення на захист Києва стали брат та батько Богдана. Друзям він розповідав, що дуже пишався своєю сім’єю та хотів якнайшвидше побачити всіх живими і здоровими після цього жаху.

«Він телефонував мені щодня по чотири рази, аби я тільки не нервувала. Іноді якщо були проблеми з телефоном, то позичав у побратимів, щоб хоч написати», — згадує мати Богдана.

Зі спогадів побратимів, «Гаспачо» працював у різних частинах міста, адже їх намагались ставити разом з досвідченішими хлопцями. Не дивлячись на те, що юнак зовсім нещодавно приєднався до «Азову», завжди першим викликався допомогти під час боїв та чітко виконував всі задачі.

«Ми були в центрі Маріуполя, нам не вистачало людей і тоді дали на допомогу чотирьох-п’ятьох з їхньої роти. „Гаспачо“ був безстрашним. Коли ми з ним потрапили в щільне оточення, потрібно було перебігати в будинок, де були наші. Я не знаю, як тоді нам пощастило і нас не вбили, адже кулі були дуже близько», — згадує побратим Богдана, Денис Піскун з позивним «Комбат».

В тому бою «Гаспачо» зачепився за скло та впав, саме це врятувало азовця. Побратими встигли затягнути хлопця у під’їзд.

Зі спогадів мами, під час боїв у Маріуполі мобільні телефони постійно прослуховували. Тому вони з сином вигадали спеціальні коди, аби позначати ситуацію у місті. 450,451,452 — це означало коли були сильні обстріли, трішки менші та більш-менш спокійно.

24 березня, у свій день народження, Богдан востаннє телефонував матері.

«Мам, мені так хочеться плакати. Якщо існує пекло — воно зараз тут в Маріуполі. Лежить жінка, тулуб окремо, ноги в 40 метрах від неї. Поряд дитина з уламком в оці», — згадує останню телефонну розмову з сином Оксана.

Надалі все спілкування було через месенджери. Іноді Богдан розповідав про свої переживання, бої, втрати серед побратимів, просив молитися за них.

«Знесли 30 танків не враховуючи бензовоз та спорядження. Це за один вечір. Будемо воювати за Україну, за наші сім’ї», — писав мамі «Гаспачо» про бої у місті.

12 квітня останній раз Богдан був на зв’язку. А вже 15 квітня відбувся фатальний прорив через річку Кальміус. Більшій частині бійців, які залишалися у місті, наказали прямувати до «Азовсталі». Серед них була група з 18 військовослужбовців на одному з бронетранспортерів.

Під час самого прориву, ворожі снаряди розбили міст, БТР зі всіма військовослужбовцями впав у річку. Через велику кількість людей та боєприпасів у бронетранспортері, на жаль, жоден з членів екіпажу не зміг врятуватись.

Мати захисника розповідає, що відчула смерть сина, але сподівалась на чудо. Далі вже через інших родичів зниклих безвісти та загиблих дізналася, що син все ж був на прориві. А ще згодом побачила відео з місця подій на російських медіаресурсах.

Далі були довгі бесіди з патронатною службою, різними державними органами. Нарешті азовців повернули на опізнання до Вишгорода Київської області.

«Це було жахливо. Перше тіло, яке ми дивились, було в мішку, підписаному прізвищем Глущенко, але це був не мій син. Він лежав у тому ж рефрижераторі, але його тіло було четвертим серед тих, які ми дивились», — згадує з розпачем мати загиблого.

Спершу Богдана опізнали по зубах, у цьому допоміг знайомий сім’ї дантист. Також при ньому були банківські картки, азовська карта та жетон. Підтвердили особу лише після ДНК, яке довелося чекати дуже довго, адже кістки загиблого сильно розмокли у воді.

Поховали Богдана Глущенка з позивним «Гаспачо» у вересні 2022 року на Лук’янівському військовому кладовищі. Посмертно захисника нагородили медаллю «Честь. Слава. Держава».

Також в пам‘ять про Богдана, його близькі друзі створили графіті у рідному районі захисника.

«Твій батько і брат, котрі у перший день взяли до рук зброю, твоя незламна мама — все це про сім’ю зі сталі. Були суперечки між нами, такий вже характер. Була відбита юність у дворах, бійки, змагання, дорослішання, спільна історія в півжиття. Пам’ять про тебе жива», — близький друг Богдана, Юрій.

Вічна і світла пам’ять Герою!

Олександра ПЛАКІНА, «Вечірній Київ»