Його прах «Редіс» розвіяв над Дніпром: історія легендарного комбата-азовця «Сухаря»

У серпні 2022 року в мережу виклали колаж з українським військовим: «до» російського полону та вже «під час». На першій світлині — мужній, широкоплечий бородатий воїн, який тільки-но вийшов з металургійного комбінату «Азовсталь».

На другому — схудлий і втомлений силует, в якому ледь впізнаються риси Олега Мудрака, командира першого батальйону ОЗСП «Азов», з позивним «Сухарь».

Три місяці виживання на заводі з постійними обстрілами, мінімальною кількістю їжі, ліків й питної води не змінили його так, як чотири місяці у руках загарбників. Лякало й те, що на другому фото Олег був без брів. Вже пізніше племінник Героя розповість, що так росіяни розважалися…

Його обміняли у першому великому обміні захисників Маріуполя. «Сухарь» був 114-им у списку. Здавалось, далі мала бути реабілітація, довгоочікувані зустрічі з побратимами, кілька місяців цивільного життя і повернення в стрій Азову.

Однак усі плани перериває раптова смерть. На 36-ому році у легендарного бійця не витримало серце…

На жаль, при житті Мудрак не встиг дати жодного великого інтервʼю про війну своїми очима, хоча, очевидно, мав про що розповісти. Киянин був зосередженим на боротьбі, тому зараз, коли він навіки в строю, ми намагаємось на основі спогадів його рідних і побратимів розповісти історію Героя, імʼя якого, без зайвого пафосу, увійшло в новітню історію України.

***

«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Цей матеріал про командира першого ОЗСП Азов Олега «Сухаря» Мудрака.

Стаття написана на основі інтерв’ю журналістки «Вечірнього Києва» з матірʼю воїна — Світланою Георгіївною, рідним старшим братом Сергієм, племінником — Данилом, другом дитинства й військовим «Болгаром», колегою — Тарасом Данником, а також побратимами: Ігорем Бобром, «Художником» і заступником командира Третьої штурмової бригади Максимом Жоріним.

ІСТОРІЯ, СПОРТ ТА КНИГИ ПРО ЗБРОЮ

Олег народився і виріс у Києві, на Виноградарі. Він був другою та молодшою дитиною в сімʼї Мудраків. Зі старшим братом Сергієм у них була велика різниця у віці — 16 років.

Мати Героя — Світлана Георгіївна згадує, що Олег був чуйною та енергійною дитиною: «Постійно в русі, постійно в спорті. Мав купу друзів, які для нього були всім».

Хлопець вчився у №193 школі. Обожнював історію, яку, до речі, викладала його мама. Особлива увага юнака була прикута до Другої світової війни. Зі спогадів пані Світлани, він міг годинами занурено читати книжки про війни та зброю.

«Син постійно мене розпитував про різні історичні події, самостійно знаходив безліч джерел, аби глибше копнути й дізнатись щось нове. Іноді мені здавалося, що він знає історію краще за мене», — з усмішкою згадує жінка.

Друг дитинства й однокласник Мудрака, а нині військовий з позивним «Болгар» згадує: хоч Олег і був вчительським сином, але високі оцінки справедливо здобував суто знаннями.

«Ми сиділи за однією партою. Олег не був „круглим“ відмінником, але вчився старанно. Мав гарний почерк, і за це я його час від часу підстьобував. Чому? Бо виводив кожну літеру, як дівчинка», — сміється співрозмовник.

Після уроків вони разом бігли стріляти у тир. Як зазначала вище мати, Олегові подобалась зброя, тому ще тоді він почав потроху її опановувати. А згодом брав участь у змаганнях зі стрільби з малокаліберної гвинтівки.

Старший брат Олега — Сергій Мудрак розповів нам про любов молодшого до спорту. Зокрема, до єдиноборства. А почалось все з невеликого майданчика біля їхнього двору. Тоді сусід власноруч змайстрував тренажери, аби підлітки не тинялись по району.

«У такий спосіб чоловік хотів заохотити малих займатись спортом, а не швендяти з цигарками й пивом. Олег постійно проводив час на тому майданчику. А пізніше записався на гурток із занять єдиноборством. З того часу спорту завжди було місце в його житті», — згадує співрозмовник.

Одного дня саме під час занять єдиноборствами в спортивному клубі «Школа мужності» Олег знайомиться з Ігорем Бобром. Підлітки швидко знаходять спільну мову й стають близькими друзями.

«Це був початок 2000-х, нам було десь по 15-ть років. Роки йшли, а ми продовжували дружити: разом працювали, проводили вільний час. Зрештою, пішли разом і на фронт у 2014-ому. Олег був мені дуже близькою людиною», — зітхає нині Ігор.

Племіннику Героя — Данилові — Мудрак був за старшого брата. Змалечку він брав з нього приклад, а коли дядько пішов на війну — повага і захоплення зросли ще більше. Та про це згодом.

На інтервʼю з нами хлопець приніс стосик родинних фотографій, на кожній з них — його дядько у різні роки життя.

На правах старшого, Олег привчив Данила до спорту. Тоді з його вуст пролунало: «Чоловік має вміти битися!» І після записав племінника на карате.

Пройшли роки і тепер завдяки «Сухарю» Данило працює тренером в одному з топових спортзалів столиці.

«Він навчив мене, що добро має бути з кулаками. Не подумайте нічого поганого: він був дуже доброю та чуйною людиною, але вчив тримати себе так, щоби ніхто не наважувався образити. Завдяки Олегу я став тим, ким є зараз», — наголошує хлопець.

ЛЮДИНА, ЯКА ШУКАЛА СЕБЕ

Після 11-го класу Олега Мудрака призвали в армію, служив на Київщині. Там, за словами старшого брата, він знайшов чимало приятелів та загартовувався як чоловік.

А після демобілізації хотів продовжити службу в спецпідрозділі СБУ «Альфа». Однак тоді цьому не судилося статись.

Аж до початку російсько-української війни Мудрак працював суто заради заробітку. Був охоронцем, монтажником мереж й мерчендайзером.

Свого часу чоловік працював у компанії сухариків. Саме через цю роботу згодом на війні йому дадуть символічний позивний — «Сухарь».

Ще Мудрак працював у компанії з продажу вина. Про роботу в той час згадує колега та друг — Тарас Данник.

«Спочатку Олег працював з братом мого друга — разом вони монтували мережі. Так ми й познайомились. Часто їздили то на дачу до спільного друга, то збиралися дивитися серіал «Supernatural» майже щовечора. Був час, коли ми грали на різних інструментах в мене у гаражі: Олег був у нас барабанник.

Якийсь час він працював у нас (в компанії з продажу вина, — ред.) мерчендайзером, але з часом звільнився», — коментує Тарас.

Щодо хобі Мудрака, то він мав байк і обожнював слухати Metallica. А ще зі шкільних часів був ультрасі ЦСКА (Київ). Разом із друзями, зокрема, «Болгаром» та Ігорем Бобром вони обʼїздили багато міст і брали участь у фанатських сутичках.

«Якщо на трибуні починався якийсь „заміс“, — я був спокійний, бо поруч Олег — друг, який не дасть задню. Памʼятаю, як ще малими їздили на матч і звичайно ж почалась сутичка, але нерівна — 17 проти 100. Нас тоді знатно „потріпали“, але Олег бився, як справжній лев», — усміхаючись згадує «Болгар».

На виїздах Мудрак був, без перебільшення, душею компанії. Часто брав участь у біля футбольних турнірах. Вміло жартував, ніколи не підставляв, завжди заступався, а ще — любив ефектно, з елементами фристайлу, робити коктейлі друзям. Цього Олег навчився у старшого брата, який свого часу працював барменом.

ШЛЯХ ВІД СОЛДАТА ДО КОМАНДИРА БАТАЛЬЙОНУ

Коли розпочалась АТО, Олег Мудрак залишив спокійне цивільне життя та добровольцем пішов на фронт. Компанію йому склали кілька друзів, зокрема, й Ігор Бобер.

Про своє виважене рішення воювати чоловік сказав невеликому колу осіб. Матері ж суворо наказав не говорити, аби та не хвилювалась.

Ігор Бобер згадує, що душа новеньких військових одразу лежала до Азову. Відтак, вони стали частиною легендарного тоді ще батальйону (нині бригади).

Про часи, коли Олег прийшов до Азову, нашому виданню розповідає майор ЗСУ та нині заступник командира Третьої штурмової бригади Максим Жорін.

«Я дуже добре пам’ятаю, коли Олег тільки-но приїхав до Азову. Він був націлений потрапити саме в наш взвод. Були різні моменти, які перешкоджали цьому, але з часом ми врешті змогли забрати його до себе. І знаєте, жодного разу не пожалкували про це.

З «Сухарем» ми пройшли пліч-о-пліч доволі насичений військовий шлях. Хоч я і був його командиром, але Олег багато чому мене навчив. Він один з тих людей, з кого я брав приклад у плані стійкості та мужності.

Мудрак — це людина-скала. Якщо прийняв якесь рішення, то йтиме до кінця», — згадує «Сухаря» Жорін.

У складі Азову Мудрак брав участь в операціях в Лебединському, Водяному, Широкиному. На полі боя він показав себе як відданий та рішучий воїн.

З роками воїн став командиром взводу, потім — роти. І врешті дослужився до командира першого батальйону Азову.

«Я тоді ще не воював, а був цивільним. Памʼятаю, наскільки був вражений авторитетом „Сухаря“ у його солдатів і офіцерів. Його дуже поважали та довіряли своє життя на всі 100%», — говорить «Болгар».

Племінник Данило бачився з дядьком, коли той приїздив на ротації додому. Хлопець часто розповідав про нього друзям, однокласникам, показував фото крутого азовця.

Одного дня «Сухарь» прийшов у клас племінника. Школярі швидко оточили воїна та засипали його питаннями про війну, життя на фронті, просили показати відео та фото з окопів. Того дня Мудрак став прикладом не тільки Данилові, а і його одноліткам.

«Військова справа змінила його на краще. Олег урешті-решт знайшов своє місце. Став відкритішим, а десь — більш лояльним», — констатує Данило.

Свої невеликі відпустки азовець проводив з друзями, розʼїжджав містом на улюбленому байку та врешті за багато років побував на концерті «Metallica» в Чехії.

«ТАКОГО, ЯК НА АЗОВСТАЛІ, Я ЩЕ НЕ БАЧИВ»

Увечері 23 лютого 2022 року Олег набрав племінника. На тому кінці слухавки пролунало: «Малий, невдовзі почнеться велика війна». Після цих слів він по-командирськи віддав наказ племіннику зібрати речі, документи та бути готовим разом із родиною їхати в село на Київщину.

«Ми постійно тримали звʼязок з Олегом. На початку навіть ще могли зідзвонюватися, надалі були тільки повідомлення й короткі відео в месенджерах. За 900 кілометрів від родини Олег із побратимами тримав останній пункт спротиву в оточеному Маріуполі — металургійний комбінат «Азовсталь», — пригадує Данило.

Але, як би не було складно, командир не давав собі й бійцям падати духом. Він був налаштований стояти до кінця, хоча, можливо, й розумів, що все може закінчитися в одну секунду.

Час від часу зідзвонювався «Сухарь» по фейстайму і з другом, побратимом Ігорем Бобром, який у той час тримав Київ, а згодом долучився до Третьої штурмової бригади.

«Казав: «Там все летить, виходити неможливо. Азовсталь частково проламує бомбами. Не знаю, друже, чи ми з тобою ще побачимось. Ситуація складна: такого, як тут я ще в житті не бачив…» — згадує слова «Сухаря» побратим.

ДЛЯ РОСІЙСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ ВІН БУВ «ДЖЕКПОТОМ»

16 травня 22-го воїн повідомив близьким, що змушений, за наказом вищого керівництва держави, виходити з Азовсталі та здаватись в полон.

«Він це промовив таким голосом, не притаманним йому. Він розумів, що стоїть за полоном. Особливо, коли військовополонений — людина ідейна, патріотична. До того ж командир першого батальйону Азову», — говорить племінник.

З 16-го по 20 травня російські окупанти почали часткову «евакуацію» українських захисників із заводу. Виснажені, з рюкзаками та кариматами наші військові групами виходили із заводу. Важкопоранених виносили на ношах.

Кадри з перевіркою захисників та захисниць, які виклали росіяни, було боляче дивитись усій Україні. На одному з них — Олег Мудрак, який із суворим й зневажливим поглядом знімає верхній одяг, аби показати рашистам тату.

«Ми передивлялись ці відео: було дуже страшно за нього, адже розуміли: йому легко не буде. Але найстрашніше — це невідомість. Скільки він пробуде там? Яким вийде з російського полону?» — каже брат Героя.

Разом з побратимами «Сухарь» потрапив в колонію в поселенні Оленівка на Донеччині. Саме у ту сумнозвісну колонію, в якій 29 липня 2022 року рашисти влаштували теракт. У переліку загиблих — 53 прізвища. Смерть кожного була страшною та страждальною.

Племінник воїна згадує, як зі страхом гортали список, аби пересвідчитись, що там немає прізвища Мудрак. На щастя, не знайшли.

«Вже потім, після полону, Олег нам розповість, що він перебував у сусідньому бараці. Казав: «Почув «бах» і прокинувся», — переказує слова дядька Данило.

Впродовж пʼяти місяців полону про «Сухаря» рідним не було нічого відомо. Аби знайти бодай щось, племінник годинами просиджував у російському «Вконтактє», де «зливали» відео з українськими військовополоненими.

Саме у такий спосіб одного дня він натрапив на інтервʼю ворога з командиром першого батальйону Азов — Олегом Мудраком.

«Для російських журналістів він був „джекпотом“ — крутий азовець, весь в татухах, командир, знається на історії, а значить можна подискутувати з ним на камеру», — продовжує співрозмовник.

«ТАКИХ ЯК „СУХАРЬ“ З ПОЛОНУ НЕ ПОВЕРТАЮТЬ»

За словами Данила, увесь час перебування дядька в полоні він тримався, однак коли в мережі побачив колаж «Сухаря» «до» та «після» російського полону, було важко.

«Я побачив це фото, і все. У той момент щось в мені обірвалося, — згадує хлопець. — Худий, виснажений, той погляд…Потім, коли він вже вийшов, то пояснював, що рашисти зумисне упіймали в кадрі цю міміку й виклали задля деморалізації».

Після побачених кадрів, Данило був у розпачі та намагався вдіяти що-небудь, аби отримати звістку від Олега.

«Я написав одному хлопцю, який був під командуванням мого дядька. На Азовсталі він отримав поранення і його евакуювали на гелікоптері. Я переписувався з ним, ділився тим, що побачив, і він відверто тоді мені сказав: «Чесно, я не вірю, що його обміняють. Таких як «Сухарь» не повертають», — переказує Данило.

Але все змінилось увечері 21 вересня 2022 року.

ЩАСЛИВИЙ 114-Й НОМЕР

Того вечора Україна повернула з російського полону 215 захисників Маріуполя, з них 108 — бійці Азову. Обмін відбувся у Чернігівській області. Наших воїнів гучно вітали з поверненням додому, зокрема, і Олега «Сухаря» Мудрака. Він був у списку 114-им.

Воїн напамʼять знав номер племінника, тому коли йому дали телефон в руки, зателефонував.

«У той момент я якраз набивав тату. Сиджу, дивлюсь, дзвонить невідомий номер. Беру слухавку, а там радісне: «Привіт, малий! Не впізнав? Я вже на великій землі!» — переказує хлопець.

Зустріти побратима прямо з автобуса в день обміну зумів Максим Жорін.

«Я пробігся очима й не знайшов його серед наших хлопців. Натомість Олег впізнав мене. Оглянув поглядом і не міг повірити, що це «Сухарь». Він був настільки виснаженим і змученим, що навіть не міг самостійно пересуватись: його вели під руки хлопці.

Мабуть, точно половину ваги в полоні втратив. Але вже наступного дня, коли він відіспався, поїв, — вже був на ногах та розпитував в мене, що ми робимо далі та куди йому повертатись, як тільки він повністю відновиться.

Так, ззовні полон його змінив, проте характер та міць Олега Мудрака ворог не зміг зламати», — запевняє Жорін.

Ще тиждень-два родина Мудраків чекала на повернення воїна з реабілітаційного центру додому, у Київ. І врешті за довгий час вони побачились.

«Перша думка — сильно схуд. Обіймаю і ще раз усвідомлюю, що це вже не той богатир, а в половину менше. Памʼятаю, як сиділи за столом родиною. Я йому кажу: „Олег, тобі не можна одразу так багато їсти“, але він смакував, він насолоджувався, що врешті вдома», — згадує першу зустріч після полону племінник Данило.

Наступні місяці «Сухарь» займався здоровʼям, бачився з друзями, звикав до подарованої побратимами автівки. Поміж тим роздумував повернутись на фронт.

«Про полон замовчував. Та і, розумієте, „Сухаря“ неможливо було зламати. Після звільнення він робив усе, аби якомога швидше відновитись і повернутись до побратимів. Також роздумував над створенням власної родини, хотілось йому свого родинного затишку», — каже Ігор Бобер.

Після повернення Олега з полону, рідним, які вже так багато пережили, здавалося, що найгірші епізоди з їхнього життя — позаду. Однак, за жахливою іронією долі, помилялися. 21 лютого 2023 року, у віці 35 років, серце воїна зупинилось.

РАПТОВА СМЕРТЬ ТА ТАТУ В ПАМʼЯТЬ ПРО ОЛЕГА

Це сталось у Дніпрі. Туди Олег поїхав разом із кількома побратимами у справах. Звідти мали їхати до Запоріжжя.

За словами побратимів, зранку Олегові різко стало погано. Вони викликали швидку, але медики на місці тільки констатували смерть від зупинки серця. Данилові про смерть дядька повідомив кум Олега.

«Каже, а це що прикол якийсь, що в „Сухаря“ мотор зупинився?» Я спочатку взагалі не зрозумів про що мова. Про машину чи що?! А він мені кричить: «Серце зупинилось!» — пригадує ті страшні хвилини племінник.

Племінник не міг усвідомити, як таке могло статись. Воїн лікувався, все було під контролем, аж раптом…

«Ще довго в мене було неприйняття. Не віриться, і все. Постійно думаєш, як так могло статись? Він пройшов такий шлях і тут зупиняється серце», — зітхає хлопець.

Друзі та побратима також не могли повірити в те, що «Сухаря» більше немає. Кожен по-своєму пережив цю втрату. Наприклад, у пам’ять про Мудрака Максим Жорін набив татуювання. На них зобразив усе, що асоціюється із побратимом. Це — гиря, металіка й ножі…

Набив тату в памʼять про легендарного дядька-азовця й Данило.

Побратим з позивним «Художник» каже, що не було ані дня, коли він би не згадував про комбата.

«Я думав, ми дружитимемо до старості, але не судилось тому статись. Таких, як він більше немає. І це не якась пафосна фраза, а болюча правда. Будучи командиром, він виховав сотні бійців, але не залишив по собі нащадків.

Нехай люди знатимуть «Сухаря», писатимуть про нього, говоритимуть. Він був козаком, який дійшов до нас через тисячолітню епоху…», — важко говорить побратим.

ПРОЩАННЯ З ФАЄРАМИ ПІД METALLICA

Ввечері 25 лютого в Києві відбулась церемонія прощання із командиром першого батальйону полку Азов майором Олегом Мудраком. В останній земний шлях його проводжали на одній із баз полку. Прийшли сотні людей.

Побратим Ігор Бобер згадує: людей було настільки багато, що до труни формувалася черга.

Тіло «Сухаря» кремували. А коли з Туреччини повернули з полону командира Азову Дениса «Редіса» Прокопенка, він над Дніпром у Києві, на Парковому мосту, розвіяв прах Олега Мудрака.

«Ми зробили все, як він хотів — розвіяли його прах над Дніпром, включили металіку… «Редіс» промовив прощальні слова, ми запалили фаєра і попрощались з нашим «Сухарем», — важко згадує Данило.

Також на Лукʼянівському цвинтарі облаштували могилу Героя. Поруч із ним спочивають інші воїни Азову. На місці поховання багато живих квітів та майорить великий синьо-жовтий прапор з написом бригади.

Друг воїна Тарас Данник каже, що він, як і всі, сумує за Олегом: «Сухарь» був надійним другом, який завжди допоможе і порадою, і справою. Цікавий співрозмовник з твердою позицією і вмінням донести її так аргументовано, що сперечатися було складно».

Родина важко пережила й переживає досі втрату Олега. Мати Героя каже, що син заповідав не плакати по ньому.

«Але самі розумієте, що це дуже важко. Втрата такої людини, такого чоловіка як наш Олег — непоправна! Кожна згадка приносить болісні спогади про страшну, для нас дату — 21.02.2023… Однак, переглядаючи давні фото та відео з сином, одразу спливає купа веселих історій. Ми намагаємось триматись та памʼятати, що нам невимовно пощастило мати Олега в житті!» — підсумовує мати воїна.

Минулого місяця родина почала збирати підписи щодо перейменування вулиці Перемишльської, що у Подільському районі, на честь Олега Мудрака. Колись саме цією дорогою майбутній Герой ходив до школи.

Петиція вже набрала потрібних шість тисяч голосів. Далі влада міста має розглянути пропозицію і прийняти рішення.

До речі, столична школа №193, в якій навчався Олег Мудрак, відтепер названа на його честь.

Вічна памʼять… Герої не вмирають!

Даша ГРИШИНА, фото Бориса КОРПУСЕНКА та Олексія САМСОНОВА, «Вечірній Київ»