Росіяни не посіяли в моєму серці страх: поляк під час війни ділиться з киянами досвідом догляду за деревами

У свій час він був одним із тих, хто впроваджував цю галузь у Польщі, і зараз має свою фірму, яка надає послуги опіки і нагляду за зеленими насадженнями.

Декілька років тому він вирішив ділитися своїми знаннями з українцями. А з початку повномасштабної війни він неодноразово приїжджав до Києва, щоб навчати спеціалістів зі столиці та інших міст своєму ремеслу.

Про те, що його спонукає приїжджати в країну, де йде війна та чому він вивчив українську мову Пьотр Тишко-Хмельовець розповів «Вечірньому Києву».

— Пане Пьотре, як так сталося, що ви, поляк, зацікавилися Україною та українською мовою?

— У мене були різні фази зацікавлення Україною. Родина з боку мого батька ще на початку ХХ століття мешкала в Україні. Бабуся та батько розповідали родинні легенди, але хотілося знати більше. Ще у студентські часи, в бібліотеці університету Варшави знайшов тільки одну книгу. Зрозуміло, що це була історія радянської України. У людей, які жили за соціалізму, була така дивовижна здатність, читати «між рядками», аби щоб щось дізнатися. Отак між рядками і я шукав те, що мене цікавило.

У 1990-х роках працював і жив понад п’ять років в Америці, слухав програми Канадського радіо українською мовою. Вона мені резонує, говорити нею приносить велике задоволення.

Коли я повернувся з Америки в Польщу у 90-х, це була країна великих можливостей — це був фронтир європейського світу. І я був частиною цих великих змін. У той час мав змішані почуття до України, бо комунізму у нас вже не було, але Україна вповні не використовувала свої можливості, відставала у порівнянні з нами.

— Коли ви вперше потрапили в незалежну Україну?

— Десь у 2000-ому році. У мене був знайомий, мер Жовкви, це дуже гарне місто на Львівщині із дивовижною архітектурою. Міський голова запропонував створити спільну екологічну акцію і залучити до цього Асоціацію міст України.

Тоді я почав вчити українську мову на більш серйозному рівні, щоб мати змогу спілкуватися із партнерами. У той час багато їздив в Україну, в центр і на схід, бував у Дніпрі, Одесі та Харкові.

— Українська і польська мова досить схожі. Наскільки вам просто було вивчати мову? На що звертали увагу?

— Спочатку вивчати українську мені допомогла українка, яка працювала в Польщі. Ми читали газети, щоб я міг опанувати сучасну мову. Я мав проблему із вимовою деяких звуків, і опанував лише тоді, коли пішов до логопеда, щоб «поставити» звуки «г» і «х». Сучасні поляки вимовляють як «х».

Або українське «л» у слові лелека. Польською ми вживаємо звуки «ль», і плаский звук «л», що наближається до «в». Мені подобається, як слов’яни по-різному звучать. У чехів є «р» і «з» з «пташкою» — звуки, які можуть вимовляти тільки народжені у Чехії. Щоразу, коли спілкуюся з колегами з Чехії, прошу повимовляти їхні слова. На жаль, деякі польські діалекти після Другої світової війни зникли, особливо ті, якими говорили на заході України чи Литві.

До речі, коли почав вивчати українську, то глибше став розуміти свою рідну, польську. І збагнув, що і вона не така проста для вивчення, як здається, на перший погляд.

В українській мене захоплює фонетика, бо мова є тверда і м’яка одночасно. Польська більше шипляча, а у вас є все — це як солодко-кислий соус; неймовірне поєднання звуків. Ще один виклик — наголоси. У польській вони завжди падають на передостанній склад, а в українській — по-різному, треба запам’ятати.

— Розкажіть про свою професійну роботу у Польщі?

— «Інститут дерева» — це фірма, що навчає фахівців і надає послуги з арбористики, догляду за деревами, а також планування зелених територій. Нашими послугами користуються муніципалітети, а також ті, хто доглядає за зеленими насадженнями. 30-40% наших клієнтів — арбористи і ландшафтні дизайнери, і завжди є декілька активістів, які хочуть грамотно захищати дерева, і не бажають, щоб їх розглядали, як некомпетентних, емоційно неврівноважених божевільних.

У польській мові навіть є окреме поняття для екзальтованого екоактивіста. Хоча, я сам прийшов у цю професію з активістів. У якийсь момент зрозумів, щоб допомогти деревам треба мати вплив на державному рівні. У цей час створив програму з догляду за деревами, що ростуть вздовж шосе. Впроваджував її за допомогою європейських грантів.

Потім виявилося, що дорожні служби не були надто вдячні за такий активізм, бо не розуміли, навіщо їм дерева і клопіт із ними. Але, зрештою, під тиском громадськості, муніципалітети почали впроваджувати наші рекомендації догляду за деревами.

З 2016 року ми не тільки доглядаємо за деревами, а й навчаємо за фахом «інспектор дерева». Відтоді маємо майже 900 випускників, у цьому зі сотню працівників лісгоспів, які опікуються лісами, які відвідують чимало туристів.

— Нещодавно в Києві вручили посвідчення міжнародного зразка майже трьом десяткам фахівців. Чому ви вирішили навчати «інспекторів дерев» в Україні?

— Як більшість поляків, я імпульсивний революціонер. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був шокований, навіть плакав. Прихистив у себе біженців, почав допомагати вашій армії, але мені здавалося, що цього всього — мало.

У якийсь момент подумав собі, що Україна потребує не тільки зброї, а й розвитку країни. Війна робить це складнішим, але якби українці почали занепадати цивілізаційно, то це була б перемога москалів (у цьому слові у Пьотра не чути навіть найменшого акценту — ред.). Тому вирішив, що якщо я маю вміння, знання та досвід, то можу ділитися ними з українцями, і це буде мій вклад. Зрештою людині важко сидіти спокійно, коли у сусіда біда.

Десь у березні 2022 року уже не треба було плакати, бо Україна вистояла і відігнала ворога від Києва.

Згодом до мене звернулися від Київської мерії, з департаменту, який зараз має назву Департамент захисту довкілля та адаптації до зміни клімату, із пропозицією долучитися до робочої групи, яка працювала дистанційно над розробкою нових правил догляду за деревами. Головним редактором була пані Ольга Похильченко з Ботсаду Гришка, працювати з нею велика приємність. Тож ми багато консультувалися з Київзеленбудом.

— Ви адаптували для України правила, які діють у Польщі?

— Точніше стандарти які востаннє були розроблені у Польщі та на європейському рівні. А потім запропонував українцям свій найкращий продукт, адаптував його до ваших реалій.

Це базовий курс, завдяки якому люди починають розуміти, як оцінювати стан дерев, ідентифікувати проблеми і отримати базові рекомендації. У нас видалення дерева розглядають вже як останній крок вирішення проблеми, бо можна прибрати гілку, чи зменшити крону, для того, щоб зменшити вітрильність.

У багатьох країнах Європи вже давно зрозуміли, що виростити доросле дерево — це довго. Тому кожне з тих, що вже є розглядають, як велику цінність.

— Вас називають ідейним натхненником першого курсу «інспектор дерев» для українців. Що це за курс. І скільки фахівців його закінчили?

— Наш Інститут дерев адаптував наш курс спеціально для України. Це проєкт, впроваджений завдяки співпраці Фонду Семена Обломея, благодійної асоціації Peli can live. Цей курс прослухали 34 особи, 28 учасників успішно склали екзамен і отримали сертифікат міжнародного зразка «Інспектор стану дерев».

Такий ж відсоток отримує сертифікати у нас у Польщі. Впевнений, що ці люди не тільки отримали нові знання, а й ділитимуться ними, пропагуватимуть новий підхід.

— Упродовж минулого року ви неодноразово бували у Києві, що вам подобається у нашому місті?

— Мені подобається, що у Києві висаджують багато саджанців — це гарно. Проте, дерева можуть бути краще захищені від машин, що паркуються і, дуже важливо, саме у молодих рослин доцільно формувати крону.

По-правді, дерева ростуть на землі мільйони років і не потребують людей, але людина потребує зелені, і тому має про них дбати, формувати, видаляти сухі гілки. Але правильно сформоване дерево не потребує потім втручань, а тут на жаль, часто бачу, що втручання починаються, коли дерево є вже зріле.

Також великі питання викликає кронування, яке, бачив в багатьох українських містах. Кажуть, у Києві уже введи мораторій на таку обрізку. І мені приємно усвідомлювати, що я також дотичний до цих змін. Ми у Польщі пройшли такий же шлях, але з десяток років тому.

До слова, ваш Голосіївський ліс — це щось унікальне. Мене захопив цей простір, старовікові дерева. І це майже в центрі міста, між житловими кварталами, такий шедевр природи. Варшава має шматочок такого лісу, але він маленький і ізольований. А кияни мають велику цінність, яку треба зберегти.

— А як зараз ви сприймаєте Київ?

— Коли вперше приїхав до Києва, то мене шокували масштаб міста і хаотична забудова. Але коли я почав сюди приїжджати і затримуватися надовше, мешкати, то відкрив його для себе по-новому. Люблю вулиці із будинками ХІХ століття, затишні кав’ярні, сучасні магазини — дуже динамічне, файне місто. Київ також має дуже активне життя, навіть у час війни. Моїм особистим захопленням є стендап, особливо подобаються виступи Насті Зухвалої. У цієї дівчини амбітний і розумний гумор, вона хороша акторка, мені це подобається.

Мене дуже цікавлять зміни в українському суспільстві. Тому я слухаю подкасти про політику і історію. Слухаю записи Володимира Анфімова (подкаст «Інше інтервʼю»), у нього цікаві співрозмовники, а також історичні лекції пані професорка Наталії Яковенко, особливо ті, де йдеться про Річ Посполиту, бо це спільна історія України і Польщі.

У ХІХ сторіччі історики наголошували на відмінностях наших народів. Потім, коли прийшли совіти, то історію переписали так, що були польські пани, які гнітили український народ. Даруйте, але князь Єремія Вишневецький — аж ніяк не поляк. Історія — складніша. Тож мусимо уникати анахронічного мислення і шукати спільного. Українська шляхта, так само як і польська, була суб’єктом у Речі Посполитій.

Там, де сягала Річ Посполита, діяло Магдебурзьке право і правосуддя, там була межа із тим, що потім стало росією. І саме на цих землях, в Україні, Литві відбулася своєрідна вакцинація від російського абсолютизму. На жаль це не спрацювало вповні із Білоруссю. Зрештою, мій прадід жив в Кременчуку і Проскурові, дідусь і бабуся в Миколаєві, говорили польською, українською і російською.

Мені раніше здавалося, що ми вже перейшли той час, коли за бажання відділитися, мати свою країну людей вбивали, аби висилали в Сибір, або під Вроцлав чи Щецін (під час акції Вісла). Зараз ми повинні будувати наші стосунки на спільній спадщині. І хоч я вихований як поляк, відчуваю себе причетним до України через мою родину, це емоційна й інтелектуальна зацікавленість. А оскільки я фахівець за деревами, то ділюся тим, що вмію і люблю.

А Україна зараз дуже динамічна і модерна держава. До слова в Україні я навчився оперувати телефоном для фінансових розрахунків, купувати квитки на метро, викликати таксі. Я в захопленні від багатьох аспектів вашої країни.

І ще у своїй багаторічній роботі помітив, що люди, які працюють з деревами — добрі, щирі, файні! Просто з ними приємно спілкуватися — це бонус від моєї роботи.

— Ви приїжджаєте в Україну, де часті повітряні тривоги, бувають обстріли. Мабуть, ви дуже любите Україну.

— Працювати за новими стандартами догляду за рослинами до Києва я приїхав восени 2022 року. Коли наш поїзд прибув на київський перон, то якраз лунала повітряна тривога.

Спочатку стресував, але я людина, що працює із ризиками, розумів, що ймовірність потрапляння ракети у ті місця, де буваю у Києві, маленька. Так от, ризик для мене тут не більший, як і під час подорожі автомобілем по автобані в Польщі. Між іншим, до України завжди їжджу поїздами.

Я мав гарне життя, цікаве, і далі хочу, щоб воно таким було -хоч розумію, що не буду жити вічно. Не хочу дозволити собі, щоб я боявся кацапів.

Чи люблю Україну? Безсумнівно так. Інколи думаю собі, що Польща — моя мати, а Україна — кохана.

Читайте також: Фахівцям столичного зеленбуду показали нові стандарти догляду за деревами

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»