«Війна — це наркотик: боротися, неможливо зупинитися»: історія засновника «Хорту»

10 років поспіль засновник легендарного батальйону спеціального призначення «Хорт» на прізвисько «Булат» — у військовому строю. Спочатку він боронив схід України, а на початку повномасштабного вторгнення стояв на захисті столиці. Далі були запеклі бої за Лисичанськ та деокупація Херсона.

Наразі підрозділ «Хорт» залучений у боях на півдні та сході України у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади Збройних Сил України.

Про те, як змінився ворог за 10 років російсько-української війни та чому прийти на війну непідготовленим є найбільшим злочином, а також чи можливий новий наступ на Київ, — 53-річний Павло Патарецький поспілкувався з журналісткою «Вечірнього Києва» за день до чергового від’їзду на фронт.

«Головне встигнути звільнити українські землі від російської наволочі, доки внуки досягнуть призовного віку, — жартує Павло Анатолійович. — Бо діти вже на фронті».

Окрім опіки над батальйоном спецпризначення, де за довгий проміжок часу багато бійців стали рідними, «Булат» — багатодітний батько і дідусь чотирьох онуків.

ВОРОГ НА ПОРОЗІ ЗМУСИВ СКОРИГУВАТИ ОСОБИСТІ ПЛАНИ

Після розстрілу Небесної Сотні на Майдані та окупації Криму, у березні 14-го року Павло зібрав навколо себе друзів-добровольців. Здебільшого це були ветерани українських спецпідрозділів та організацій громадської безпеки, адже сам «Булат» свого часу мав пряме відношення до силових структур.

— Пане Павле, чому підрозділ створили ще до війни, у 2013-ому році? Невже корінний кримець вже тоді відчував небезпеку з боку росії?

— Дійсно, об’єднання утворилося ще до початку російсько-української війни й мало на меті тренінгову місію для молоді. Втім, бути готовими до будь-якого форс-мажору — це наше основне завдання.

Я тоді зі своїми проєктами ходив по всіх міністерствах, у Генштаб, ЗСУ. Хотів, аби військовий вишкіл інтегрували у систему освіти. Але, на жаль, належної підтримки не отримав.

Тому ми почали такі навчання проводити на рівні дитячих спортивних секцій. Розпочали з Федерації кіокушинкай-карате, керівник якої — Костянтин Височинський, мій друг.

Спочатку йшлося про елементарне: збирання/розбирання зброї, курс виживання тощо. Вчили юнаків і дівчат, як одним сірником розпалити багаття, як жити у наметі, як вижити у лісі без мікрохвильовки (посміхається — ред.) Та й взагалі — як існувати в екстремальних умовах.

Розповідали, як себе поводити у незвичних ситуаціях. І ви знаєте, зацікавлених ставало дедалі більше. Але з початком 2014-го року ми змінили курс у зв’язку з обставинами, які виникли. Це було логічно.

«ЯКБИ МИ НЕ ВІДДАЛИ КРИМ — ШИРОКОМАСШТАБНА ВІЙНА ПОЧАЛАСЯ Б РАНІШЕ»

— З чого почався бойовий шлях «Хорту»?

— Ми одні з перших стали на кордон з Кримом. У нас були там підрозділи у Кирилівці, Новоолексіївці, Генічеську тощо. Поставили пости спостереження — спільно із бердянським прикордонним загоном. Я сам родом з Криму, і мені було простіше виїжджати на тимчасово окуповану територію.

Але війна набирала обертів, і стало зрозуміло, що постів спостереження вже недостатньо. Тоді стали шукати можливості для створення сил спецпризначення, щоб виконувати конкретні завдання на кордоні з Кримом.

— Крим по суті віддали без жодних бойових дій. Чи можна було інакше?

— Росіяни зайшли, зайняли позиції. І три дні взагалі нічого не відбувалося. Вони вичікували, якою буде наша реакція. Але опору практично не було. Були мітинги, були прапори проти автоматів, були співи гімну в той час, коли потрібно було стріляти хоча б у повітря. Наша реакція була ніяка. Ніхто не зробив навіть попереджувального пострілу у повітря. Хоча ми були зобов’язані захищати нашу українську землю. Але з боку української влади була повна бездіяльність. Якби ми не віддали тоді Крим, то широкомасштабна війна почалася б раніше.

— Тобто війна для «Хорту» почалася з Кримського півострова?

- Ми почали створювати батальйони ТРО. Але тодішнє законодавство не дозволяло без проголошеного воєнного стану брати участь у воєнних діях.

Пізніше закони, щоправда, змінили, причому досить швидко. На основі вже нового законодавства почали створювати добровольчі батальйони. 34-й батальйон та 42-й були укомплектовані добровольцями — десь на 90 відсотків. Серед них були люди усіх національностей — і кримці, і росіяни, і вихідці із заходу України.

У нас була можливість визначитися з місцем дислокації батальйону, і ми обрали Кропивницький, тому у наших рядах було багато добровольців з місцевих. Так виник 34-й батальйон. Пізніше, упродовж місяця, ми стали створювати 42-й батальйон.

Так «Хорти» з травня 2014 року почали нести свою службу.

— У яких тодішній воєнних діях брали участь ці два батальйони?

— Вони воювали на донецькому, а точніше — на горлівському напрямку. Майорськ звільняв 34-й батальйон, він же заходив і в Дзержинськ, а нині — Торецьк. Курдюмівку та Шуми теж звільняв в тому числі й 34-й батальйон. А пізніше — 42-й та 17-й батальйони, тобто 57-ма бригада, до складу якої входять ці три батальйони.

«УКРАЇНА ПРОГРАЛА ІНФОРМАЦІЙНУ ВІЙНУ НА СХОДІ»

— Які були настрої місцевого населення?

- Різні. Багато було за «рускій мір», бо ми ж не проводили жодної інформаційної політики, тоді як росія готувалася заздалегідь. Я завжди кажу, що наші політики дуже недооцінюють ворога.

Розкажу вам таку історію. 2018 рік, я приїхав до товариша в Опитне. Їду, вмикаю радіо, а мені звідти: «По московскому времени шесть утра». Телебачення — російське, радіо російське. Народ, що отримував, те і відтворював. Навіть на звільнених нами територіях, де була проукраїнська влада ми нічого не зробили. Ми навіть не намагалися інформаційно змінювати погляди людей. Тому для багатьох були «українськими карателями», тими хто розпалює «громадянську війну».

У 2014-ому серед місцевих було багато коригувальників вогню. Через них гинуло чимало наших хлопців… Ми втрачали наших захисників через те, що програли інформаційну війну на сході. Росія ж вела активну пропаганду із залученням акторів, впізнаваних людей для отримання потрібної телевізійної картинки. І люди їм вірили.

— Де ви зустріли повномасштабне вторгнення?

— Коли почалася повномасштабна війна, я був на сході. Поїхав одразу у Київ. За один день обдзвонив усіх своїх товаришів, які залишилися у столиці. І за один день ми створили добровольче формування територіальних громад (ДФТГ — ред.) Нас зібралося 150 осіб. Я поїхав до начальника поліції Дніпровського району домовився про взаємодію. Отримали зброю й узялися до виконання своїх завдань.

Далі наші підрозділи виконували бойові завдання в районі Гостомеля, Бучі, на Броварському напрямку тощо. До речі, коли ми несли охорону правопорядку у столиці та в області — на нашій ділянці не скоїли жодного серйозного правопорушення. Жодного! Навіть крадіжок чи бійок не було. Бо ми в режимі 24/7 несли свою варту. При цьому від держави ми не отримували нічого, навіть літра пального нам не дали… Нас забезпечували волонтери, ми створили свій фонд, куди «скидалися» усі.

«ЛОПАТА — ОСНОВНА ЗБРОЯ ДЛЯ ВІЙСЬКОВОГО»

— Після звільнення Київщини знову був схід?

- Так, після зачистки Гостомеля, Бучі ми почали створювати підрозділ, щоб їхати далі на Схід. Прийшло тоді з наших у Києві 30 людей, я відмовляв кожного. Так, саме відмовляв. Дав добу на обдумування. Прийшло 33. Наступного дня ще 20. Згуртувалися і поїхали на полігон. І тут я хочу наголосити. Кожному бійцю потрібно насамперед навчитися поводитися з лопатою, а тоді вже зі зброєю.

Лопата основна зброя для військового. Чим краще окопався, тим більше шансів вижити. Були такі, що кричали, мовляв, я хочу воювати, а не землю копати. Ні, так не буде. Спочатку вчили закопуватися, а потім вже тактиці поводження зі зброєю. Прийти на війну непідготовленим — це найбільший злочин. Що стосується «окопної війни» наш ворог вміє дуже добре закопуватися.

Ось вам до прикладу. Дві години у нас на Куп’янському напрямку не працювала розвідка, вони встигли за цей час три позиції викопати, ще і встановити кулеметну точку. Шахтарське минуле, мабуть, дається взнаки. А ще в рашистів дуже налагоджене виробництво. Вони добре знають свої потреби. У них з’явилися окопні РЕБи (радіоелектронна боротьба — ред.)

У нас поки волонтери не привезуть чи поки не зберуть гроші, ми чекаємо. А щоб прийняти на озброєння те чи інше, потрібно пройти сім кіл пекла. Хоча конструкторська ідея у нас на високому рівні. Але бюрократія не дає втілювати ідеї у виробництво. Оснащення ворога на високому рівні й підготовка у них серйозна. Тому не потрібно недооцінювати ворога, краще ставити за мету — серйозно готуватися, щоб вдало протистояти.

— Павле Анатолійовичу, у 2022-ому році «Хорт» прославився вдалою операцією по ліквідації вагнерівців. У тому числі заступника начальника штабу ПВК Вагнера. Як це було?

— Це сталося на початку вересня 2022-го, коли був перший контрнаступ на херсонському напрямку. Наша група розбила вагнерівців. Ми знали, що там серйозні люди, бо й озброєння було відповідне. Крім того, вони були під прикриттям воєнної поліції, всі були офіцери. Ми вилучили мобільні телефони, наші служби зламували їх протягом місяця. Коли вдалося підібрати код, було розкрито усі дані: листування, фотографії, інші розвіддані. Ми тоді зрозуміли, хто це був насправді. Хоча мені вже тоді з перехоплень говорили, що накрили серйозну групу із серйозними представниками.

— Але не буває перемог без поразок. Які наразі втрати у вашому підрозділі?

— На превеликий жаль, за роки війни ми втратили 35 бійців. Ще шістьох хлопців ми продовжуємо шукати. З ними втратили зв’язок півтора місяця тому на Куп’янському напрямку.

— Пане Павле, на вашу думку, чи можливий повторний наступ на Київ?

— При наступі потрібна потрійна перевага — це якщо тебе ніхто не чекає. Якщо ж на тебе очікують, то перевага має бути у п’ять разів. Тоді, можливо, буде успіх. Але все одно, на мою думку, наступ буде. Цього разу за іншою стратегією. Це скоріше буде повітряно-десантна операція із серйозною артпідготовкою. Будемо боротися. Війна ця — на роки. Вона не може закінчитися навіть деокупацією Криму. Вона закінчиться лише тоді, коли буде розпад росії.

Крім того, у нашого ворога мають забрати ядерну зброю. А Україна має обов’язково вступити в НАТО. І лише тоді можна буде видихнути. У решті випадків — це буде не Перемога, а лише перерва до наступної російської наступальної операції.

«ПІД ЧАС ВІЙНИ МАЄ БУТИ ДЕФІЦИТ ПРАВДИ»

— Чи можна людям під час війни говорити правду? Про втрати людей, отримання бойової техніки, плани на контрнаступ тощо?

— В такій ситуації має бути дефіцит правди. Ось, наприклад, інформація про бойові втрати українських військ — це знахідка для ворога, тому її оприлюднення під час війни неприпустиме. Так само про розташування наших військ та про постачання зброї та боєприпасів — тут варто бути надто обережними.

Ще є психологічний аспект: те, що одних лише озлобить та налаштує на боротьбу, інших може перелякати, викликати апатію чи загнати у депресивний стан. А оприлюднення втрат особового складу може деморалізувати військо і згубно вплинути на тил. Але з іншого боку суспільство має розуміти, що ми воюємо з чисельним і підготовленим ворогом, і кожна наша Перемога оплачена ціною життя наших захисників.

— А що особисто вас, Павле Анатолійовичу, мотивує вже протягом десяти років. І невже жодного разу не хотілося все полишити?

— Був у мене такий випадок у 2018-ому році. Я повернувся зі сходу і вирішив: все, досить. Вистачило мене на два тижні. А потім — поїду, кажу, хлопців провідаю. Так і залишився «провідувати» (сміється — ред.) Війна — це наркотик. Зістрибнути не вдається. Боротися, неможливо зупинитися!

Також читайте у «Вечірньому Києві» історію ще одного хортівця:

Стріляй так, наче в тебе лишилася остання куля: історія богослова, який став снайпером.

Сніжана БОЖОК, фото Олексія САМСОНОВА та з архіву героя «Вечірній Київ»