Стріляй так, наче в тебе лишилася остання куля: історія богослова, який став снайпером

Для нього це не перша війна. А свій перший снайперський досвід він отримав від американських морських піхотинців ще у 90-ті роки. До речі, саме в Америці наш герой закінчив Християнський університет. Захистив докторську дисертацію і викладав богослов’я у понад 20 країнах світу.

Сьогодні Андрій — командир групи снайперів, заступник командира тактичного підрозділу особливого призначення «ГРІМ», батько п’ятьох синів, двоє з яких поряд з ним захищають Україну від російської орди.

Про особливості професії непомітних, але смертельно небезпечних воїнів української армії, ситуацію на фронті, нестачу зброї і відпочинку в інтерв’ю з одним із найкращих снайперів російсько-української війни, киянином з позивним «Дід».

Захисник буквально на пару днів приїхав із Бахмутського напрямку у військових справах і встиг дати інтерв’ю журналістці «Вечірнього Києва».

Для снайпера Андрія війна почалася з деокупації Київщини, потім він брав активну участь у звільненні Херсона, зараз воює на одному з найгарячіших напрямків — Бахмутському. Йому доручають найскладніші завдання, які молоді зазвичай не по зубах.

СНАЙПЕРУВАТИ ПОЧАВ У 90-ИХ З МОРСЬКИМИ ПІХОТИНЦЯМИ США

— Андрію, як так вийшло, що з перших днів війни ви взяли до рук снайперську гвинтівку? Хіба цій професії не потрібно вчитися?

— Це не перша і навіть не друга війна для мене. А снайперувати я почав ще в 90-ті роки, коли час від часу жив у США. У мене там багато друзів серед військових. Вони й познайомили мене зі снайперами із морської піхоти. Вже тоді я добре розумів, як користуватися метеостанцією снайпера, прицілом, як маскуватися і прораховувати відстані. У цивільному житті, я час від часу теж тренувався. Тому, з початком великої війни, як тільки відвіз у безпечне місце своїх рідних, став на захист держави.

Я киянин і війна для мене почалася зі звільнення Київської області. Після Ірпеня звільняли Гостомель. Потім ще місяць була зачистка. Шукали рашистів, що «згубилися» на українських землях, допомагали місцевому населенню. А вже у травні нас перекинули на напрямок Сєверодонецьк — Лисичанськ. Пліч-о-пліч зі мною на захист країни стали двоє моїх старших синів. Їм на початок вторгнення було 23 роки і 20.

«У СНАЙПЕРА ПРОМАХИ МАЮТЬ БУТИ ЛІЧЕНІ, А ЛІКВІДАЦІЯ ЦІЛЕЙ — БЕЗ РАХУНКУ»

— У чому особливість професії снайпера?

— Важливо тренуватися за різних погодних умов. Сонце, вітер, дощ, туман впливають на політ кулі. Без тренувань в різних погодних умовах ти можеш не виконати свого завдання. Кожен невдалий постріл, особливо якщо кілька підряд, дає змогу ворогу вирахувати наші позиції. Тому інколи краще не стріляти, ніж стріляти тоді, коли ти не впевнений.

Особливо на великій відстані, снайперам часто доводиться чекати годинами, використовуючи метеорологічні програми, балістичні калькулятори та блокноти, щоб прицілитися перед тим, як натиснути на спусковий гачок. До речі, треба добре прораховувати. Тут математика у поміч. Зазвичай — це роблять програми, але коли ти снайпер з досвідом, то навіть програмні розрахунки коригуєш.

Загалом, снайпер — це не лише про вміння стріляти, тут головне ще — терпіння й витримка. Можна добу пролежати на холоднечі чи під палючим сонцем і не зробити жодного пострілу. А потім кілька високоточних, які неодмінно врятують життя хлопцям, що йдуть на штурм або окопникам, яких кошмарять росіяни, поливаючи мінометним вогнем. Тому у нашій професії надважливе терпіння. Я всім своїм хлопцям кажу, якщо ви не впевнені — не стріляйте, бо кожен постріл має йти в ціль. Так, промахнутися може кожен, але у снайпера промахи мають бути лічені, а ліквідація цілей — без рахунку. Снайпер має вбивати спокійно й вибірково.

— Але ж снайпери теж люди і їм буває страшно. Як діяти в такій ситуації?

— Буває. Бо мова йде про життя. Коли людина каже, що їй не страшно було в момент загрози життю — ця людина або неадекватна, або бреше. Але для будь-якого бійця, не обов’язково снайпера, головне, щоб звичайний нормальний людський страх не переріс у паніку. Нормальний страх змушує тебе обдумувати й приймати зважені рішення, а панічний — вибиває з колії, і боєць у 90% випадків стає або 200-им, або 300-им. А ще ніколи не можна недооцінювати ворога, тому маскування і дотримання безпекових правил обов’язкове за будь-яких умов, навіть, коли здається, що ворог далеко, що він тебе не бачить. В окупантів теж працюють снайпери. І працюють доволі непогано.

«САФАРІ» НА РОСІЙСЬКИХ ОКУПАНТІВ

— Скільки в середньому вистрілюєте за місяць бойових патронів?

— Ніколи не рахував. Бувають такі виходи, коли можеш пролежати добу і не здійснити жодного пострілу. А бувають «щедрі» полювання.

Щодо завдань у снайпера. Їх насправді дуже багато. Наприклад, ліквідація російських високопосадовців, які приїхали на передові позиції. Іноді ми виходимо просто вибити живу силу противника. Наші йдуть на штурм — ми їх прикриваємо. Так, щоб противник боявся навіть голову підняти. Або коли росіяни облаштовують нові позиції — ми їм заважаємо це робити, доки наші не будуть повністю в бойовій готовності. А буває просто «сафарі» на російських окупантів. Це трохи проти армійської дисципліни, але нам інколи дозволяється (сміється, — ред.)

— Андрію, а вам особисто доводилося «полювати» на російське командування?

— Так, виїжджав кілька разів на такі завдання. Вперше — на Херсонському напрямку, а потім і на Бахмутському.

«У СТРІЛЕЦЬКИХ БОЯХ ЗСУ МОЖЕ ПРЕТЕНДУВАТИ НА ПЕРШЕ У СВІТІ МІСЦЕ»

— Який ваш особистий рекорд, якщо говорити про дистанцію?

— Ліквідація цілі на відстані 1520 метрів. Але, щоб «вполювати» ціль не обов’язково стріляти на великій відстані. Тут головне правильно прорахувати і зробити точний постріл. Ми з моєю Savage-110 (снайперська тактична гвинтівка — ред.) швидко порозумілися і вона мене ніколи не підводить.

Я більше скажу: у стрілецьких боях ЗСУ зараз може претендувати на перше у світі місце. Ми реально можемо воювати у розрахунку один до десяти. У нас на Луганщині був такий досвід. Нас було 12. Проти нас стояла рота — близько 120 осіб. З цього бою ми вийшли без втрат, хоча наше головне командування вже ледь не попрощалося з нами. Бо з нами не було зв’язку. Була одна рація і та не витримала (сміється).

— Тобто нам можуть позаздрити навіть американці, які зазвичай вчать наших військових?

— Пригадую, після Лисичанська, коли нас вивели відпочити, нам дали двох хлопців. Це були американські офіцери, які пройшли війну в Афганістані. Вони тренують нас, ми на них так дивимося з посмішкою. А потім сіли поїсти та почали розповідати їм, як ми насправді воюємо. Їх просто заціпило і їхня перша фраза була — так не можна воювати, не можна виконувати такі накази.

Навчання це дуже добре. Але ті, хто повертаються з навчань, їх потрібно всьому вчити. Те, що їх там навчають, воно їм знадобиться десь на 30% у нашому підрозділі. Можливо в інших по-іншому. У нас своя специфіка, тому ми перенавчаємо хлопців. Єдине, що тішить, те що наші бійці там опанували різні види зброї. Вони пройшли хороше навчання з використання дронів, протитанкової зброї. Це добре. Але ми вже воюємо рік і дев’ять місяців, тож ладні самі будь-кого навчити.

— Неодноразово доводилося чути, що бійців, які від початку повномасштабної війни воюють безпосередньо на лінії зіткнення, не замінюють через дефіцит мобілізаційного ресурсу. Яка ситуація у вас із ротаціями?

— Із 20 місяців війни ми лише двічі були на ротації: один раз місяць, другий — ще менше. Є таке поняття — «на відновлення». Від’їхали за кілька десятків кілометрів від нульових позицій — відпочили і повернулися за кілька днів. А іноді нема і тих кількох. Доба-дві. Тоді як за західними стандартами, бійців можна тримати у зоні бойових дій не більше трьох місяців. Фізично людина може адаптуватися до будь-чого, але психологічно — важко. Люди виснажені. Таке психологічне виснаження знижує дієздатність військовослужбовця.

«У ЛЮДЕЙ НЕМА МОТИВАЦІЇ СЛУЖИТИ»

— В Україні мобілізований військовослужбовець проходить службу до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію. Чи не говорить це про те, що «особливий період» може затягнутися на роки?

— Ніхто не знає скільки ще воювати. І багато хто ставить питання: до кінця війни це скільки? Ми втомились, ми теж люди. Я знаю, що у Верховній Раді це питання, щодо обмеження терміну служби, обговорювалося.

Я ось, наприклад, читав, що ЗСУ — це мільйон чоловік в України. На всіх фронтах воює близько 300 тисяч людей. Питання, що робить решта? Треба замінювати. З тих, хто постійно воює, нас залишилось дуже мало. Воюють одні й ті ж бригади. Зараз є нові, а ті, хто рік і дев’ять місяців на фронті — їх не відправляють у тили, а на відновлення і назад. Людей це демотивує, як і поведінка військкомів та різні скандали. Ці побиття — неважливо, хто він — ухилянт чи ні. Ну як можна бити. У людей немає мотивації служити: вони бачать ці клуби, цих військкомів, читають про хабарі у ВЛК.

Вони не розуміють, скільки їм служити — рік, півтора, десять чи доки не загинуть. Людина не може воювати постійно. Якщо був би кінцевий термін служби, то багато людей пішло б служити. Думаю, частина шукає можливості уникнути мобілізації саме через те, що вони розуміють — це може бути на роки.

— Тобто напрошується висновок, що мобілізаційного ресурсу катастрофічно не вистачає?

— Мобілізація проводиться неправильно. На фронт надсилають новобранців, яких ніхто не навчав, причому часто бувають старше 50 років і з цілим букетом захворювань.

Командири регулярно віддають накази відправляти цих ненавчених людей у бій, не надаючи навіть кількох днів для навчальної практики. Ось серед нещодавно надісланих під Бахмут новобранців «наймолодшому» було 52 роки. Серед інших були хворі на туберкульоз, гепатит і цукровий діабет. Цих людей мобілізували, дали переночувати у військкоматі і наступного ранку відправили під Бахмут.

Багато хто з таких новобранців після першого ж бою, пишуть відмову від участі в бойових діях, причому їх не лякає жодна відповідальність. До речі, написання відмови від участі у бойових діях не тягне за собою кримінальної відповідальності, оскільки це не дезертирство. Далі заявника зобов’язані перевести в роту забезпечення, і незабаром такі роти нараховуватимуть тисячі людей. А воювати кому?..

СНАЙПЕР, ЯКИЙ ВІРИТЬ В БОГА?

— Щодо технічного забезпечення. Чого найбільше не вистачає українській армії?

— Із тим озброєнням, яке є на фронті, ми не можемо ефективно воювати. Простого навіть не вистачає — патронів, снарядів, мінометів… Я не можу називати цифри, якою ціною дається звільнення кожного метра. Поки ми просимо літаки, нам не вистачає елементарного — патронів. Я, наприклад, щомісяця їду і закуповую їх собі. Я люблю використовувати Hornady Match 338 калібру. Це якісні американські патрони. Бо очевидно, що від якості об’єктивно залежить точність стрільби, особливо на великі дистанції. Один такий коштує в межах 400 гривень. Ну ви зрозуміли куди йде заробітна плата військового (сміється).

Хочу ще зазначити, що жодна зброя не була важливішою у війні в Україні, ніж артилерія. Вона буває різна: від компактних мінометів до 30-тонних гармат на гусеницях, здатних вести нищівний вогонь на великі території. Думаю, ви зрозуміли, нам всього не вистачає. Ми тримаємося на ентузіазмі відважних воїнів, які героїчно тримають оборону.

— Андрію, Ви снайпер, який з початку війни воює на напрямках, де точаться найжорстокіші бої. Кожен день — ризики, нові випробування, небезпечні завдання. Як налаштовуєте себе?

— Перша надія у мене завжди на Бога, друга — на мої вміння, навички, третя — на везіння.

— Ви снайпер, який вірить в Бога?

— Звичайно. На війні майже всі вірять. Що стосується мене особисто — я свого часу закінчив духовну семінарію в Україні, потім Християнський університет у США. Захистився. Я доктор богослов’я. Потім була викладацька кар’єра. У понад 20 країнах світу я викладав богослов’я. Написав 8 книжок і посібників, по яких навчаються й досі.

Про нагороди, а їх у Андрія чимало, наш герой не захотів говорити. Сказав, розповість тоді, коли отримає найвищу. Вона у нього попереду. І це — Перемога!

Також читайте у «Вечірньому Києві» історію азовця «Дипломата», який втратив у полоні 45 кілограмів, але не втратив віри у свою країну.

Керував компанією, а тепер — дронами на війні: як столичний бізнесмен став «очима» ЗСУ. Ще одна історія незламного українця, який після важкого поранення повернувся до лав ЗСУ.

Катували струмом, щоб зізнався про співпрацю із західними спецслужбами: історія полоненого. Зараз про виживання й катування в російському полоні Євген Шибалов дописує книгу. І продовжує службу в ЗСУ.

Сніжана БОЖОК, «Вечірній Київ»