Азовець «Дипломат» втратив у полоні 45 кілограмів, але не втратив віри у свою країну

Для Дмитра Андрющенка з позивним «Дипломат» війна триває 9 років і закінчиться тоді, коли з російського полону повернеться останній полонений.
У вересні минулого року на підконтрольну Україні територію із російського полону повернулися понад 200 людей, з них понад сотня — «азовці». Повернувся тоді й Дмитро. Відео, на якому захисник цілує рідну землю, вийшовши із автобуса, облетіло всю країну.
Не дивлячись на те, що російські ефесбешники щодня промивали мізки українському військовому, він не зламався. Навпаки — тепер офіцер полку «Азов» вважає своїм обов’язком за будь-яких обставин доносити до світу правду, аби скоріше повернути додому своїх побратимів.
Тиждень тому Дмитро Андрющенко повернувся зі Швейцарії, де був у складі Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими ГУР МО. За його участю відбулися виступи на кількох майданчиках, зокрема, й на 54-й сесії Ради ООН з прав людини, у швейцарському парламенті та на українсько-швейцарському форумі.

Про те, як європейці забувають про війну в Україні та чому військових дратують поняття різних фронтів — культурних і танцювальних, про біль за Маріуполь та «чорний гумор», який рятує під час війни, Дмитро розповів журналістці «Вечірнього Києва».
ОФІСНУ СОРОЧКУ ЗМІНИВ НА КАМУФЛЯЖ
Молодий, але перспективний юрист після закінчення Харківської юридичної академії імені Ярослава Мудрого, повернувся у рідний Маріуполь, аби займатися юриспруденцією та влаштовувати особисте життя.
«Я ніколи не мріяв про Київ, Харків. Особисто для мене Марік завжди був топовим містом. Я локальний патріот — для мене було щастя жити і будувати своє майбутнє саме в Маріуполі. А ще я завжди кидався на людей, які стверджували, що це Донбас. Маріуполь — це Приазов’я. Саме тому угруповання „ДНР“ і не мало міцних позицій у Маріуполі, зазнавши поразки при першому наступі українських військових».
У 2014-му «рускій мір» прийшов у Маріуполь у вигляді бойовиків так званої ДНР, проросійських сил і чеченських найманців, пригадує Дмитро. Понад місяць, з 10 травня по 13 червня, місто було під їхнім контролем.


«Я тоді працював у юридичному відділі на металургійному комбінаті. Ми з хлопцями партизанили. Потім у нас зародилася така собі маріупольська дружина — вичисляли сєпарів, об’єкти, де вони перебували, ділилися інформацією з СБУ. Наш актив складався з двох десятків небайдужих містян. У червні 2014-го батальйон „Азов“ звільнив Маріуполь від окупантів. І я добровільно приєднався до славнозвісного батальйону. Для мене це було за честь».
ФРОНТ ОДИН — ВІЙСЬКОВИЙ. УСІ РЕШТА — НАПРЯМКИ РОБОТИ
«Азов» по праву є одним із найвідоміших воєнізованих підрозділів України з початку війни на сході країни. Бійці, які перебувають у бригаді, регулярно виконують надскладні завдання на фронті, а також наводять страх на російську армію.
«Я в армії не служив. Була в мене тільки воєнна кафедра, але ж ви розумієте, що це ні про що. В «Азові» мене почали вчити з нуля. Щоденні виїзди на полігон, ознайомлення з усіма видами зброї. І вже незабаром перші завдання. Проте справжній бій я відчув під час Широкинської наступальної операції», — розповідає Дмитро. — План передбачав вибити сєпарів з трьох ключових точок над Маріком: Комінтернове, Павлопіль та Широкине. Це дало б можливість зсунути фронт і створити плацдарм в районі сіл Саханка і Безіменне для зачистки далі Новоазовська і всієї території до кордону з росією. Але були певні нюанси і за невеличке зволікання сєпари перегрупувалися і ввалили по Широкиному все, що мали».

13 і 14 лютого (2015 рік — ред.) відбулися найбільш запеклі бої, зазначає азовець. І хоч Широкине вдалося повернути українській армії, але людські втрати були значні.
За час так званої АТО/ООС Дмитро пройшов майже всю лінію фронту Донеччини: Широкине, Павлопіль, Гранітне, Мар’їнка, Красногорівка, Докучаєвськ. Був і на нульових позиціях Луганщини — під Попасною.
«Хочеться звернутися до людей, які звикли свою повсякденну роботу називати „фронтами“ — культурним, мистецьким, танцювальним… Я не хочу нікого образити, але зрозумійте: фронт один і немає більше інших, окрім реального — він на нулі. Замість розповідей про роботу на своєму фронті, допомагайте нашим захисникам, донатьте, підтримуйте, ставтеся з повагою. Не кричіть „Слава Герою“ з пляшкою пива в руках. Це бентежить людей, які пройшли пекло війни. У них несприйняття двох реальностей».
«ДЛЯ МЕНЕ ВІЙНА ПОЧАЛАСЯ НЕ 24, А 16 ЛЮТОГО»
Дмитро розповідає, що Маріуполь за останні роки до повномасштабної війни став справжнім європейським центром Приазов’я. Аж поки 24 лютого 2022 року Росія не розпочала новий, повномасштабний, етап війни проти України з використанням усіх потужностей своєї військової машини.
Маріуполь, який проросійським силам не вдалося втримати у 2014-му, російське військово-політичне керівництво визначило однією з ключових цілей повномасштабної війни, переконаний азовець.
Дмитро Андрющенко з перших днів вторгнення виконував завдання і допомагав цивільним. Потім брав участь у боях за місто, а згодом разом із азовцями відходив на Азовсталь.


«Для мене війна почалася не 24, а 16 лютого. В той день, коли російська федерація офіційно перекрила акваторію Азовського і Чорного моря, Керченський пролив для, так званих, корабельно-артилерійських навчань. Коли російські війська підійшли на околиці міста, ми ще мали інтернет, мали змогу отримувати інформацію з різних джерел, в тому числі розвіддані. Ми знали, що вони маршем пройшли Генічеськ, Мелітополь, Бердянськ. Ми знали, що нам на допомогу ніхто не йде. Була задача гарнізонна: зайняти у повному складі кругову оборону Маріуполя. Ми по факту опинилися в оточені. Побачили це, коли підняли своїх „пташок“. Аеророзвідка показала, що навкруги противник. Ми — в круговому оточенні. Наказ: обороняти місто. Так і обороняли», — розповідає Дмитро.
«РОСІЙСЬКА АРМІЯ ПЕРЕТВОРИЛА МАРІУПОЛЬ НА ЗНИЩЕНІ КВАРТАЛИ ІЗ ЗАЖИВО ПОХОВАНИМИ ЛЮДЬМИ»
86 днів тривала оборона міста, 82 з яких у повному оточенні. Оборонці Маріуполя — Збройні сили України, полк «Азов», нацгвардійці, поліція, прикордонники, бійці спецпідрозділів, тероборонівці, СБУ — давали відсіч російським окупаційним військам.
«Зізнаюся, я не очікував, що кацапи будуть крити і знищувати квартал за кварталом… Я знав, що вони так вміють, я знав що вони так роблять. Багато читав історію і бачив їхню тактику. Але думав: 2022 рік надворі, цивілізований світ, все транслюється. Адже були зйомки, і ми також знімали з коптерів і давали в соцмережі. Весь світ бачив, що коїться. Я тоді ще не розумів, що „занепокоєння ООН“ — це лише слова», — розповідає майор Андрющенко.



З особливим болем військовий згадує дев’ятиповерхівку, у якій був напередодні ракетного удару. Спілкувався з людьми у підвалі і бачив на власні очі, яка кількість дітей там перебувала:
«Коли кацапи ще не прорвали лінію оборони, але вже обстрілювали місто, ми допомагали людям з харчами, медикаментами та іншими необхідними речами. Заїхав якось у будинок, що на розі Проспекту Миру. Це була дев’ятиповерхівка. Спустився у підвал. Він був величезний. Там ховалися понад три сотні людей точно. І велика кількість дітей. Це мені так запам’яталося. Тоді ще подумав, за що страждають діти… Чому вони мають сидіти у підвалах?
Мені там запропонували чаю. Ми спілкувалися. Горе людей об’єднує. Наступного дня кацапи вже почали працювати авіацією по місту. А ввечері побратими розказали, що влучили у той будинок. Я поїхав, а там складена, мов карточний будиночок, дев’ятиповерхівка. Я не міг повірити своїм очам. Біль розривав, ненависть переповнювала. Заживо поховані люди. Ця картина і зараз часто стоїть перед моїми очима. Далі був пологовий, дитяча лікарня і останню краплю болю я проковтнув з авіаударом по драмтеатру. Але ж ця кацапська наволоч пішла ще далі. Сволоти мали нахабство писати, що це нищить українська армія. Російська армія перетворила Маріуполь на знищені квартали із заживо похованими людьми».
«РЕДІС» ЗБЕРІГ МАКСИМАЛЬНУ КІЛЬКІСТЬ ОСОБОВОГО СКЛАДУ, ЯКУ ТІЛЬКИ МІГ»
Справжньою фортецею для українських військових та цивільних став меткомбінат «Азовсталь». За словами Дмитра Андрющенка, там була та сама робота, але у надскладних умовах, оскільки кільце окупації стискалося. Багато поранених, обмаль їжі і питної води.





«Там була труба, ми на свій страх і ризик її розрізали — звідти пішла вода, — пригадує співбесідник. — Вода була технічна з пожежних резервів. Ми її кип’ятили і пили, — ділиться азовець. — Також спасибі Covid-19, адже коли ми відійшли на Азовсталь, нас рятували запаси масок та антисептиків. Їх використовували медики, бо поранених було багато. Допомагали антисептики і у приготуванні їжі. А бувало й таке, що нічого не варили — за день могли з’їсти баночку горошку на трьох. Пам’ятаю суп із горсткою якихось макаронів, але з приправою Ектора Хіменеса Браво. Жартували тоді. „Чорний“ гумор рятував від того, аби не поїхав дах. Пам’ятаю, як це відео з приготуванням юшки виклали у соцмережу і Ектор нам відповів у коментарях, мовляв, тримайтеся хлопці, я вам ще стейки приготую після звільнення».

Деякі гумористичні історії, які допомогли вижити у складних умовах, тепер із азовцем назавжди. Він зробив собі про них на згадку кілька татуювань.
Проте серед дрібки комічного було багато трагічного. Навіть питання їжі відходило на другий план, констатує Дмитро. Відсутність медикаментів, антибіотиків та бодай елементарного обладнання стала критичною для людей. Кількість поранених зростала з кожним днем. Весь цей час гарнізон «Маріуполь» звертався до президента та усіх світових лідерів із проханням застосувати процедуру «екстракшн» (тактична процедура або прийом, який полягає у швидкому вивезенні людей з ворожої території у безпечне місце — ред.) щодо поранених бійців та людей.

«Редіс» (Денис Прокопенко — ред.) зберіг максимальну кількість особового складу, яку тільки міг. Він крутий командир. Завжди стриманий, майже ніколи не посміхався. Тому, коли нам з хлопцями вдавалося влучно пожартувати і на обличчі у командира з’являлося щось схоже на усмішку ми раділи, бо розуміли, що йому найскладніше. Градус відповідальності зашкалював».
Дмитро зізнається, що до останнього вірив у деблокаду «Азовсталі» та здатність міжнародних організацій впливати на процеси.
«Ми виходили з піднятою головою та зі зброєю. Більшість з нас виходили під наглядом Червоного Хреста, це нібито давало надію, що відбувається якийсь цивілізований процес в правових нормах. Якось вже в колонії спитав, чи будуть дотримуватися ті умови, за яких ми вийшли. На що мені відрізали, щоб я не був надто розумним і не ставив дурних питань».
«В ПОЛОНІ РАХУВАВ ДНІ ДО ЗВІЛЬНЕННЯ»
Дмитро зізнається, що зараз, зважаючи на всі обставини і на кількість військових, яких не вдається повернути з полону, він би не був настільки впевненим, що його обміняють. А тоді віра у свою країну його і врятувала.

«Допити в полоні були мало не щодня. Запити дурнуваті. Наприклад, щоб розповів про тунель між Маріуполем та Запоріжжям, або про біологічні лабораторії в Азовсталі. Бойових комарів, гусей, — посміхається захисник. — Словом, запитують про всі фейки, які розповсюджує російська пропаганда. І найголовніше, що вони самі в них вірять. Ціль допитів — не здобути об’єктивну інформацію, а змусити людину взяти на себе вину і відправити на нари. Я не підписувався, за що потім добряче влітало.
А якось викликали на допит і кажуть: «України вже нема. Польські батальйони просунулися через Львівську та Тернопільську область і в парламенті вже поляки. Скоріш за все, у вас буде поляк президент. Поділять Україну між Польщею та Угорщиною».
У мене звісно був інформаційний вакуум, але в таку нісенітницю я не вірив. На цьому підґрунті кацапи пропонували перейти на їхню сторону. Я кажу: «Нащо ви мені таке пропонуєте? Я українець, я давав присягу на вірність українському народу, я офіцер». Їх дуже бісили такі заявки. Вони виходили з себе. Але навіть у тих умовах ми не падали духом. Спілкувалися, жартували, розказували різні історії з життя. Найважче не те, що їжі обмаль і їси її тільки щоб не померти, бо це важко назвати стравами. Найважче, коли закривають самого в камеру. Це реально психологічний терор».
МИНУЛОРІЧНИЙ ВЕРЕСЕНЬ ПОВЕРНУВ МЕНІ ЖИТТЯ
«Дипломат» повернувся з полону 21 вересня 2022 року. Згадує, як довго їхали із зав’язаними очима та руками. Як цілував рідну землю. Як від радості розривалося серце.

«Думки були різними. Перед цим мені погрожували, що відправлять на нари, тож не дуже розумів, куди їду. Добиралися десь дві доби. Уявіть, мені вдалося розплутати руки і коли я дотягнувся до очей, щоб зірвати ту ганчірку, побачив дорожній знак «Чернігівська область». Це був найщасливіший момент у моєму житті.
Люблю вересень. Саме у вересні був день народження у мого батька, якого я дуже любив і поважав. Саме у вересні я приєднався до лав «Залізної Сотні», батальйону «Азов», яка проявила себе у Широкиному. Саме у вересні День народження мого рідного Маріуполя. І у вересні звільнили 200 людей з російського полону».

Але минулорічний вересень не став для Дмитра Андрющенка щасливим місяцем закінчення війни. Азовець каже, що навіть Перемога України у російсько-українській війні — не стане для нього останнім днем війни.
«Війна для мене закінчиться тоді, коли додому повернеться останній полонений», — наголошує офіцер.
Про це Дмитро днями говорив під час візиту до Швейцарії. Виступав і розповідав міжнародним партнерам України про те, що було в полоні, що відбувалося на «Азовсталі» під час оборони Маріуполя. Який терор чинять росіяни відносно цивільного населення.



«Європа забуває, що у нашій країні війна. Та що тут говорити, спитайте українців, коли була Іловайська битва. 70% не скажуть. А ви хочете, щоб європейські країни переймалися країною, у якій понад півтора року триває війна. Вони звиклися і відпустили. Це на початку вторгнення ми були на слуху і на перших шпальтах, а зараз відійшли на другорядний план».
«Дипломат» ділиться, що не лише виступав перед представниками європейських країн, а й в кулуарах спілкувався з англійцями, швейцарцями, німцями. Розповідав їм про останні події в нашій країні.
«Показував Одесу (якраз тоді російські війська вдарили по морському вокзалу — ред.). Вони дивилися і дивувалися. Так, нам треба заново кричати на весь світ, що Україну знищують. Що наші захисники і захисниці переживають тортури у полоні. Що наших дітей незаконно депортують, що наших жінок ґвалтують. Це все воєнні злочини за які росія має понести відповідальність на міжнародному кримінальному трибуналі. Я вважаю своєю місією докласти максимум зусиль для того, щоб винні були покарані, а наші українці повернулися додому. І я це зроблю. Віра мені допомагала не один раз. Ми щит для Європи. Вони не мають права про нас забувати. Увесь світ має об’єднатися, щоб покарати терористів», — підсумував Дмитро Андрющенко.
Сніжана БОЖОК, «Вечірній Київ» фото Бориса Корпусенка та з архіву героя