Нові адреси Києва: на Нивках з’явилася вулиця Всеволода Петріва

Впродовж останнього часу Київрада підтримала перейменування майже 300 вулиць, провулків, проспектів та площ, назви яких пов’язані з країною агресоркою та радянським союзом. Також у межах дерусифікації була перейменована вулиця Михайла Кирпоноса.

Ця вулиця знаходиться в історичній місцевості Нивки у Шевченківському районі Києва та з’явилася на мапі нашого міста ще у першій половині XX століття під назвою Центральна. А її кінцева частина мала назву Офіцерська площа, приєднана до вулиці вже у 1960-х роках. З 1955 року вулиця мала назву на честь радянського військового діяча Михайла Кирпоноса.

У травні 2022 року експертна комісія порекомендувала Київській міській раді включити цю вулицю до переліку міських об’єктів, назви яких пов’язані з російською федерацією або її сателітами.

З метою деколонізації столичної топоніміки шляхом рейтингового електронного голосування в додатку «Київ Цифровий» було обрано нову назву цієї вулиці. Серед варіантів щодо перейменування найбільшу кількість, а саме 4 025 голосів, набрала пропозиція — Всеволода Петріва.

Нова назва запропонована на честь українського військового і громадського діяча, письменника, педагога, військового міністра і генерал-хорунжого Армії УНР, учасника оборони Києва від більшовицьких формувань Муравйова, автора праць з військової історії Всеволода Миколайовича Петріва.

На думку членів експертної комісії, перейменувати саме цю вулицю на честь Всеволода Петріва було досить влучно, оскільки прямо через дорогу по вулиці Данила Щербаківського знаходиться провулок Всеволода Петріва, який одержав цю назву ще у 2016 році.

Майбутній генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки та військовий міністр УНР народився 14 січня (2 січня за старим стилем) 1883 року у Києві. Батько Всеволода — Микола Вернер-Петров мав дворянське походження та був капітаном, а пізніше генерал-майором царської армії. Прадід Всеволода Петріва був шведським воїном армії Карла XII та брав участь у Північній війні. В одному з боїв він потрапив до полону до Петра I та згодом отримав прізвище Петров.

Мати Олександра народилася у селі Бурти на Чернігівщини. Вона мала норвезьке коріння з родини Строльман.

З юних років маленький Всеволод мріяв про кар’єру військового. У 1900 році він закінчує Київський Володимирський кадетський корпус, а згодом Павлівське військове училище і престижну Миколаївську академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі.

Під час Першої світової війни 1914-1918 років служив у російській армії на різних посадах: старший ад’ютант штабу 42-ї піхотної дивізії, офіцер для доручень штабу 24-го і 10-го армійських корпусів, начальник штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії. За цей час пройшов шлях від капітана до полковника та був нагороджений Георгіївською зброєю та численними нагородами. зокрема: Орден Св. Володимира IV ступеня (січень 1915), Орден Св. Станіслава II ступеня (травень 1915), Орден Св. Анни ІV ступеня (липень 1915), Орден Св. Анни II ступеня (березень 1916), Георгієвська зброя (Золота зброя «За хоробрість») (січень 1917), Орден Св. Анни ІІІ ступеня (лютий 1917).

З початку визвольних змагань 1917-1921 років, Всеволод Петрів організував з українців Західного фронту на території сучасної Білорусі полк імені Костя Гордієнка (або ж Гордієнківський полк) чисельністю до 500 бійців.

На чолі полку він прибув до Києва, де в січні 1918 року, взявши активну участь у вуличних боях проти більшовиків та їхніх прибічників. Впродовж 19 та 22 січня вони вели стрілецькі дуелі з бойовиками заводу «Арсенал». Починаючи з вечора 21-го, вони діяли спільно з Гайдамацьким кошем Слобідської України під командуванням Симона Петлюри.

На кілька днів його військовому підрозділу вдалося затримати наступ армії Михайла Муравйова на столицю УНР, поки 22 січня спільними зусиллями антиукраїнського більшовицького руху — «Арсенал» було здобуто штурмом.

Під натиском переважних сил ворога, Всеволоду Петріву та його підрозділу довелося відступити з міста.

Після завершення першої більшовицької окупації Києва, яка тривала декілька тижнів, військовий діяч повернувся до Києва.

У липні-листопаді 1919 року Всеволод Петрів обіймав посаду військового міністра Української Народної Республіки (УНР) в урядах Бориса Мартоса й Ісаака Мазепи. На той момент йому виповнилося 36 років.

Згодом служив у військовому міністерстві та Генеральному Штабі, отримав чин генерал-хорунжого Армії УНР (1920).

За спогадами сучасників військового діяча, коли у 1920 році українське військо вимушено опинилося в таборах для інтернованих, однією із вимог була здача особистої зброї. Коли черга підійшла до генерал-хорунжого армії УНР Всеволода Петріва, він не віддав своєї шаблі полякам — демонстративно переламав її власними руками.

У 1921–1922-му військовий очолив Генеральний штаб війська УНР, інтернованого до таборів Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. Невдовзі звільнився у запас та назавжди залишив Україну.

В еміграції мешкав у Празі, Подєбрадах та Хусті: займався викладацькою і письменницькою діяльністю. Був дійсним членом Наукового Товариства імені Тараса Шевченка, автором праць із військової історії».

Всеволод Петрів відійшов у вічність 10 липня 1948 році. Похований у місті Аугсбург в Німеччині.

Цього видатного військового діяча вважають однією з ключових постатей в історії боротьби за українську державність на початку XX століття.

Нагадаємо, що документальну екранізацію спогадів Всеволода Петріва в епоху Перших Визвольних Змагань 1917-1921 років можна подивитися за посиланням:

Перша серія — https://youtu.be/hjiTpbMxrC4

Друга серія — https://youtu.be/4tGMf--lA70

***

Повний перелік вулиць Києва, перейменованих з 2014 року.

У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно.

Нові адреси Києва: бульвар на Печерську одержав ім’я Миколи Міхновського.

На початку XX століття він став одним з основоположників самостійницької течії українського руху, автором програмного документа Братства тарасівців «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна».

Він є автором тези, яка є актуальною і в наш час: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»