Від вишколів у дитинстві до професійного воїна: історія загиблого розвідника з Києва Павла Романенка

Він ще з дитинства прагнув справедливості та відчайдушно за неї боровся. Пройшов Майдан та найгарячіші бої на Донбасі, а потім — стримував ворога на різних складних напрямках вже під час великої війни.

Це історія 29-річного київського розвідника, професійного військового з багаторічним досвідом Павла Романенка з позивним «Кандагар», який загинув 24 травня на Харківщині.

***

«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам із Києва. Цей матеріал підготовлений на основі розмов з мамою, братом, дружиною, побратимами та знайомими Павла Романенка.

ВІЙСЬКОВІ ВИШКОЛИ ТА МАЙДАН

Павло Романенко народився 26 серпня 1992 року. Виріс та все своє життя прожив у Києві. Навчався у початковій школі №324 у Солом’янському районі, а потім — у ліцеї «ЕКО» №198 у Святошинському районі.

За словами мами Світлани Романенко, Павло був дуже активною дитиною і постійно прагнув пригод. У п’ять років почав займатися спортивною гімнастикою, а згодом — і народними танцями. У школі був активним, брав участь чи не в усіх спортивних змаганнях.

«Я знаю Павла ще з дошкільних років, він товаришував з моїм сином, і вони разом займалися спортивною гімнастикою на території нашого ЦСК. Спорт завжди у нього був на першому плані. Але при цьому він добре навчався. Цікавився більше гуманітарним профілем, але любив і техніку», — розповів директор ліцею «ЕКО» Олександр Недбайло.

У дитинстві Павло захоплювався літературою і фільмами про війну у В’єтнамі. Любив грати комп’ютерні ігри про війни.

«Завжди, коли я сидів поряд з ним, він коментував мені моменти з гри. Наприклад, міг описати реальні характеристики гвинтівки або кулемета, розказати цікаві історичні факти про війни», — згадує брат Павла Артем.

Військовою сферою Павло захопився ще у ранньому дитинстві, а з юних років вже почав формувати у собі національну свідомість. З 15 років він доєднався до націоналістичної організації УНСО. Там почав розвивати навички з орієнтування на місцевості, альпінізму, стрільби, медичної допомоги та інші.

«Він з юного віку мав свою чітку політичну позицію. Мабуть, тому що він їздив на ось такі військові вишколи. І приблизно у 18 років у нього вже було чітке сформоване бачення, що треба робити для країни», — каже мама.

Павло розумів: змінювати суспільство потрібно з самого себе. Тому завжди намагався бути справедливим і завершувати початі справи до кінця.

«Пашка був мені як другий батько. У нього була доросла серйозність і строгість, але при цьому він був дуже добрий. Я ніколи не боявся підійти до нього за порадою. З ним завжди було цікаво і весело.

На першому місці у нього була дисципліна. Якщо я у дитинстві міг якось образити нашого молодшого брата, то Паша одразу зупиняв це все, як старший брат. І зупиняв не насильством, а словами. За це я дуже сильно його поважав. І наші з ним стосунки будувалися на любові та повазі один до одного», — розповідає його брат Артем.

Після завершення 9 класу Павло вступив до автотранспортного коледжу. Далі він планував піти до армії або ж вступити у військовий інститут. Головною мрією його життя було стати десантником.

У 18 років Павло все ж віддав перевагу службі в армії, але потрапив у військову розвідку. Протягом шести місяців пробув у 169-ому навчальному центрі «Десна», а далі ніс службу у частині. Як потім розповідав він сам, там їх дуже багато чому навчили.

Приблизно через рік у Києві розпочався Майдан, і 21-річний Романенко став одним з найактивніших його учасників.

«23 листопада 2013 року Паша вже стояв на Майдані. Він пішов туди цілеспрямовано, і вже тоді відчував, що це лише початок боротьби за незалежність. Він був там разом із хлопцями з Правого сектора. Усі вони чітко знали, за що стоять», — розповідає мама Світлана.

ДОНБАС, КОХАННЯ І НАРОДЖЕННЯ ДОНЬКИ

У 2014, коли Донецьку і Луганську області охопила війна, Павло разом з товаришами зібралися на фронт.

«Він просто приїхав і сказав мені про це. Звісно, я його вмовляла не робити цього, як могла. Але в якийсь момент побачила, що він все одно поїде, що б я не робила», — згадує мати.

У червні Павло потрапив як доброволець до 11 батальйону територіальної оборони «Київська Русь». А після двотижневої підготовки опинився у зоні гарячих боїв.

«Він мені мало що казав, але його побратими розповідали, що він завжди був в перших рядах. І коли треба було знайти добровольців, щоб пораненого витягнути або виконати якесь завдання, то Паша завжди був серед них», — додає мама Світлана.

Восени Паша перевівся в інший підрозділ і почав працювати інструктором в «Десні», але вже через кілька місяців знову опинився на сході, поблизу Дебальцевого.

У листопаді 2016 року, бувши на фронті, Павло познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

Юлія працювала в одній з українських спецслужб і шукала людину, яка могла б надати більше інформації про ситуацію на сході. Так вона дізналася про Павла.

«Я зв’язалася з ним, і ми почали спілкуватися. Спершу воно було лише робочим. Він надсилав мені матеріали, а ми використовували їх для своєї роботи. Але з часом ми почали з ним все більше розмовляти на різні тем, вже не по роботі», — згадує Юлія.

У грудні Павло написав Юлії, що планує на Новий рік приїхати до Києва і хоче побачитися з нею. 3 січня він попередив її, що виїжджає, а вже наступного дня перестав виходити на зв’язок.

«Я йому дзвоню, а слухавку ніхто не бере. Я не зрозуміла, що відбулося. Потім побачила допис у фейсбуці про те, що Паша зламав ногу і загубив телефон. На фото — загіпсована нога, маленький ведмідь, який йому привезла мама, і новий номер телефону залишив, на випадок, якщо його хтось загубив. Звичайно, я одразу подзвонила й у той же вечір приїхала до нього», — згадує Юлія.

Найбільше Юлія не хотіла відпускати свого коханого знову на схід, але розуміла, що його життя було пов’язане з війною. У цей час тривав набір у полк поліції особливого призначення «Миротворець» у Київській області. Павло, попри пластину у нозі, успішно склав усі іспити.

У «Миротворці» він виконував завдання на Київщині, але і їздив у відрядження на схід. Під час чергового відрядження Павло написав Юлії: «Я через кілька тижнів повертаюся додому. Подаємо заяву у РАЦС».

«Дуже смішно було, як робив мені пропозицію. Я відпочивала з мамою за кордоном, і тут мені приходить повідомлення від нього: «Я тобі обручку купив». Коли ми приїхали, він зустрів мене з квітами. Вдома відкриває коробку і каже: «Давай руку». Одягнув обручку мені на палець і сказав: «Тільки спробуй зняти, я тебе приб’ю», — з усмішкою згадує Юлія.

Невдовзі після пропозиції Павло поїхав знову на ротацію, а через деякий час написав нареченій, що після повернення вони одружаться.

«Він приїхав 30 чи 31 січня 2018 року, а 2 лютого ми вже подали документи. У суботу, 10 березня, ми зіграли весілля», — додала Юлія.

Але вже менше, ніж за рік закохані знову опинилися на відстані. У січні 2019 року Юлія поїхала у чотиримісячне відрядження у Донецьку область. Павло працював у Києві, але щовихідних їздив до дружини.

Через деякий час після повернення з ротації Юлія дізналася, що вагітна.

У липні 2019 року Павло підписав контракт зі 131-им окремим розвідувальним батальйоном, а у жовтні його відправили на схід.

«Я народила Ксенію 31 січня о 3:04, а о 03:25 я йому прислала повідомлення: «Вітаю, ти став татом». Він відповів: «Я вас так обожнюю».

Побратими почали вітати його, і увімкнули пісню «Де був ти». Вона починається так:

«Моя донька підросте, І задасть вона питання зовсім по-дитячому просте: в час великої біди, під навалою орди, тату, де був ти?..»

Це дуже тяжка пісня про загиблих. І вона була його найулюбленіша. Він так плакав. Тієї ж ночі написав, що їде в Київ», — згадує дружина.

Додому Павла відпустили лиш на 10 днів, після чого він знову повернувся на схід.

БЕРЕТ ДЕСАНТНИКА І ПОВНОМАСШТАБНА ВІЙНА

На початку квітня 2020 року Павло повернувся додому з ротацією у Київ, але приблизно через місяць поїхав у Кам’янець-Подільський на тримісячні саперні курси. Там він здобув кваліфікацією сапера-розмінувальника.

У вересні, по поверненню з курсів, у Павла закінчився річний контракт зі 131-им розвідбатальйоном. І він вирішив спробувати здійснити свою давню мрію — стати десантником. 13 жовтня його офіційно оформили у 95-ту десантно-штурмову бригаду.

«Він дуже пишався, що отримав маруновий берет. Бо щоб його заслужити, потрібно було пройти вишкіл. Приїхав додому у цьому береті і сказав: „Я офіційно десантник“. Паша багато де пропрацював, але такого щасливого, як у той день, я його ще не бачила», — згадує дружина.

8 січня 2021 року Павло поїхав на навчання у Херсонську область на Олешківські піски, де пробув до трьох місяців.

«Там купив дитині іграшку — рись з великими очима. Він її привіз саме з Херсона. Ксенія досі грається нею постійно, бо знає, що це тато їй купив», — каже Юлія.

З Херсонщини поїхав на Запоріжжя, а звідти — у Львів на Яворський полігон, де взяв участь у навчаннях з НАТО. Після навчань Павло повернувся у Київ і вирішив спробувати працевлаштуватися до СБУ, але не встиг.

«Він подав документи, але 28 жовтня його відправили на схід. Вже будучи там, він написав мені, що йому подзвонити з СБУ і сказали, що за документами він проходить. Треба лише пройти медкомісію. Відпроситися тоді з фронту у нього не вийшло, але командир пообіцяв відпустити для проходження наприкінці лютого-початку березня. Але почалася повномасштабна війна», — розповідає Юлія.

Повномасштабне вторгнення рф Павло зустрів у Бахмутському районі на Донеччині. Про те, що буде велика війна, він розумів задовго до її початку.

«Я йому відповіла: „Паш, ну у нас і зараз війна йде“. А він казав, що буде повномасштабна, і просив готуватися… Вже потім написав, що у них наступ почався ще 15-го лютого. Тобто, ми зустріли повномасштабну війну 24 лютого, а на сході все почалося ще 15-го числа», — розповідає Юлія.

У перші дні масштабного російського нападу Павло боронив Україну на Донецькому напрямку, а після виконаного завдання його підрозділ перевели у Харківську область.

На початку березня його бригаду перекинули на Харківський напрямок, де Павло з побратимами с тримали оборону в населених пунктах Долина, Кам’янка та Довгеньке.

У квітні рота потрапила у засідку з противником, а, відходячи, опинилася на мінному полі. Кілька офіцерів підірвалися на ворожих мінах. При собі у них були планшети з секретними даними щодо розміщення українських військ. Аби ці дані не опинилися у руках росіян. Павло взяв на себе командування за спецоперацію і, ризикуючи власним життям, виніс техніку з картами з мінного поля.

«До ворога було 100-200 метрів (від тіл — ред.). Тіла лежали на полі, а по обидва боки була лісопосадка. З однієї сторони наша, а з іншої — їхня (військових рф — ред.). Паша йшов першим, а за ним через 10 метрів йшла наша група. він пройшов

Я досі не уявляю, як він це зробив… Людина йде першою, а за ним у 10 метрах йде група. Якщо людина підривається, то інші це бачать і або йдуть назад, або йдуть іншою дорогою. Шанс, що все буде добре — 50 на 50%. Потрібно мати неабияку сміливість, щоб погодитися йти першим, і Паша це зробив. «, — розповідає побратим Микола.

«Вони проповзли приблизно 400 метрів по мінному полі в одну сторону і назад. Ризикуючи своїм життям і життям побратимів, він перейняв на себе командування. Пішов першим і вів за собою людей. Усі повернулися живі і неушкоджені. Після цього випадку хлопці почали просити, щоб Паші дали орден „За мужність“, бо він справді це заслужив. Але командування відмовило», — додала дружина.

Офіційно Павло був командиром відділення, але не рідко його ставили командувати взводом через брак офіцерів.

«Я з ним знайомий з першого дня війни. Паша був завжди старший в групі. На початку війни був дуже великий „недокомплект“ командирів взводів. Тому коли група йшла на завдання, то побратими чіпляли на Пашу лейтенантські погони й відправляли керувати на завдання. Настільки йому довіряли», — розповідає Микола.

Павло був професійним військовим з багаторічним досвідом, тому на війні його завжди відправляли у саме «пекло». Як розповідають побратими, ніхто не міг виконати завдання так, як би це зробив він.

Одне з таких завдань стало для нього останнім.

«НЕ ХВИЛЮЙСЯ, ЗІ МНОЮ ВСЕ БУДЕ НОРМАЛЬНО»

Незадовго до своєї загибелі самопочуття Павла сильно погіршилося, розповідає дружина.

«Усе почалося ще у 2015 році, коли він потрапив у Дебальцевський котел. Там отримав першу сильну контузію, яка залишила слід на його здоров’ї. І на останній ротації його постійно „накривало“, постійно „прильоти“ були. Знову отримав контузію, а потім ще одну. За два тижні до своєї загибелі на одному з виїздів він тричі потрапив під обстріл і тричі його контузило», — каже Юлія.

«Я просила його поїхати пролікуватися, але його не пускали. Врешті він домовився, що щодня їздитиме у Краматорськ на капельниці. Свої останні два тижні він лікувався», — розповідає дружина.

23 травня Павло сказав коханій, що вирушає на завдання на 10 днів і буде без зв’язку.

«Я йому сказала, щоб беріг себе. Він мені відповів: «Не хвилюйся, зі мною все буде нормально. Я вас дуже сильно кохаю і дуже сильно сумую», — розповідає дружина.

Павло загинув у вівторок, 24 травня 2022 року, о 13:30 під час ворожого артобстрілу. Уламок залетів у бліндаж і влучив воїну у голову. Це поранення стало для Павла смертельним.

«У бліндажі було вісім людей. Паша був у самому кутку. І уламок влетів саме йому в голову», — згадує побратим Микола.

Про загибель чоловіка Юлія дізналася лише на четвертий день. Телефонний дзвінок від кума і два слова: «Паша загинув». Отримати підтвердження загибелі свого коханого Юлія змогла не одразу.

Спершу подзвонила у частину, де їй відповіли: «У списках ще немає». Далі намагалася зв’язатися з військкоматом, але слухавку ніхто так і не взяв.

«Я підняла увесь Київ, і врешті отримала номер ротного. Він підтвердив, що Паша загинув. Дуже складно було його вивезти. То машини немає, то ще якісь труднощі», — згадує Юлія.

Поховати Павла змогли лише на 11-ий день, 3 червня.

4 липня 2022 року Указом Президента України Романенка Павла Сергійовича було нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

28 жовтня 2022 року Орден «За мужність» дружині вручило керівництво бригади особисто.

Юлія СЕРГЕЄВА, фото Бориса КОРПУСЕНКА, «Вечірній Київ»