«Ви ще будете мною пишатись»: історія 24-річного загиблого воїна Володимира Демченка

Ще влітку 2021 року Володимир Демченко з позивним «Демон» почав готуватись до великої війни. Йому наснився сон, що був величезний вибух, після якого розлітаються людські кінцівки.

Саме після цього юнак почав активно відвідувати спортивні секції, покращувати свої навички та витривалість. А згодом, в січні 2022 року, вступив до лав Сил територіальної оборони ЗСУ міста Києва.

*«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з мамою загиблого — Людмилою Макаренко та близькими.

ВСТИГАВ УСЮДИ І В УСЬОМУ

Ще під час навчання в початковій школі залюбки брав участь разом з іншими учнями в різноманітних виступах з танцями, співами, віршами. З чотирьох років навчався в музичній школі по класу фортепіано, співав у хорі.

«Якось у 7 класі поїхали на екскурсію на фабрику новорічних іграшок, так Володя накупив величезний пакет красивих новорічних прикрас, яких вистачило святково вбрати велику ялинку. На питання «Навіщо так багато?», відповів «Щоб і моїм дітям залишились», — пригадує мати загиблого Людмила.

Батьки часто помічали у хлопця артистизм та потяг до творчості.

«Приходить іноді та каже: «Послухайте, я вам зараз пісню заспіваю», — з легкою посмішкою згадує мама Людмила.

Володя часто ходив в театри чи то з класом, чи з старшою сестрою, особливо перед закінченням ліцею. До слова, на весіллі сестри у восьмирічному віці вдало розіграв сценку з викраденням черевичка нареченої.

Після закінчення початкової школи вступив до Політехнічного ліцею НТУУ КПІ імені Ігоря Сікорського. Випустився юнак вже з Технічного ліцею на вулиці Шусєва 20.

Вчився хлопець непогано, але згодом йому так набридла математика, що приховавши від рідних, він подав документи на вступ до Київського національного університету театру, кіно та телебачення ім.Карпенка-Карого, втім через непорозуміння зі вступом продовжив навчання за технічним фахом, у КПІ на спеціальності «Теплоенергетика».

На останніх курсах університету захопився робототехнікою, мріяв зробити дрон, який би збирав урожай з плодових дерев. Відвідував для цього гурток робототехніки.

З 2018 року, ще навчаючись в університеті, почав працювати в Інституті технічної теплофізики Національної академії наук України разом зі своїми батьками. Публікував статті в наукових журналах України та за кордоном, був співавтором патенту, брав участь у виконанні державного замовлення.

Володимир успішно закінчив навчання на магістратурі у грудні 2021 року, отримав диплом з відзнакою, його магістерська робота увійшла в десятку найкращих в університеті. Хлопця запрошували вступати в аспірантуру та захистити кандидатську дисертацію але, на жаль, доля склалась інакше.

Цікаво, що юнак робив аудіозапис спогадів своєї двоюрідної бабусі Тамари про їхнє з братом Андрієм (Володиним дідусем) життя до, під час та після Другої світової війни. Мріяв зробити книжку спогадів, аби нічого не забулось. .

ВІЙСЬКОВИЙ У ЧЕТВЕРТОМУ КОЛІНІ

Поряд з творчими здібностями та схильністю до технічних наук Володя з дитинства ще й тягнувся до спорту та був самодисциплінований. Мати захисника пригадує, що ще з дитинства син полюбляв спорт, на заливі біля дому на Осокорках сам навчився плавати. Зі словами «Я не здаюсь» перепливав 200 метровий залив туди і назад. Іноді йому допомагала перепливати лабрадор Домініка, дружно підставляючи свого хвоста як опору.

Коли йому виповнилося 18 років, батько почав брати його з собою на полювання, разом з домашнім лабрадором Рікардо. Хлопець також неймовірно любив подорожувати Україною та за кордоном.

Прадідусі, дідусь, дядько та батько — всі військовослужбовці. Володимир також під час навчання в університеті був єдиним на потоці, хто вирішив піти на військову кафедру.

Серед різноманітних секцій в університеті вибрав самбо, згодом бокс. Навіть під час канікул тренер дозволяв йому відвідувати спортивний зал, адже жага до самовдосконалення була нестримною.

У січні 2022 року, передбачаючи наступ, Володимир прийняв рішення піти шляхом батька, дідуся та прадідусів і намагався підписати контракт із ЗСУ. На початку лютого приєднався до сил ТРО.

«Зараз немає іншої роботи, ніж захищати Батьківщину», — сказав Володимир батькам на початку служби.

З 1 березня 2022-го розпочав службу на посаді старшого лейтенанта спочатку в 204 батальйоні, а потім, з 23 квітня, продовжив службу на посаді офіцера групи планування у 242-му окремому батальйоні ТРО 241 окремої бригади Сил ТРО ЗСУ.

Виконував бойові завдання на посаді напрямківця (офіцер із взаємодії з правом прийняття рішення — ред.) в штабі сектору оборони міста Києва. Разом з побратимами їздив в Мощун та Ірпінь для ліквідації диверсійних груп. Взяв собі позивний «Демон», казав «Аби окупанти боялись».

ПРО ВІЩИЙ СОН

Після відбиття навали ворога на Київ, 3 липня у складі батальйону його направили в зону бойових дій, на Харківський напрямок. Відправляючись на фронт сказав батькам: «Ви ще будете мною пишатись».

«Лейтенант Володимир Демченко був дуже відповідальним і дисциплінованим офіцером, саме тому його направляли у вищі штаби представником від батальйону. Сам освоїв стандарти НАТО і нам допомагав в цьому», — згадує командир «Хотов».

У Харкові завданням Володі була комунікація зі штабом бригади, особливо важливо було доведення цілей і вказівок з переднього краю, де вели важкі бої наші бійці.

«Його робота врятувала багато життів наших побратимів. Я був спокійний, бо знав, що Володя завершить свою справу добре. Якщо багато хто під кабінетом старшого начальника боявся зайти, то він бачив ціль, не бачив перешкод. Володимир мріяв про військові звитяги, про командування підрозділом на полі бою», — зазначив командир «Демона».

Напередодні страшної трагедії, яка перевернула все життя, Володимиру наснився сон: побачив себе на підлозі в коридорі, в який виходили кімнати, де вони жили, він був в уламках і пилу. Про це хлопець розповів побратиму Олегу під час вечері, після того всі розійшлись по своїх місцях і на якийсь час забули про сон.

17 липня 2022 року окупанти обстріляли Харків з іскандерів. Під вогонь потрапила будівля, в якій розміщувався командний пункт. Стіни приміщення не витримати вибухової хвилі, вони осипалися на військовослужбовців.

Під час влучання ракети «Демон» одразу кинувся рятувати своїх побратимів і отримав важке поранення під час другого удару.

Побратим Олег був на чергуванні та одразу прибіг на допомогу після вибуху. Першим знайшов Володимира та зміг витягти його в коридор. В той момент хлопця аж перемкнуло, він одразу пригадав бесіду за вечерею п’ять годин тому. Сон виявився віщим.

«РОЗПОЧАЛАСЯ НАША БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ»

«Демон» отримав тяжку мінно-вибухову, відкриту черепно-мозкову травму, значні переломи. Спочатку його доставили до харківського госпіталю, там він був до 21 липня, потім перевели до київського медзакладу.

Лише 23 липня рідні дізнались, що Володимир поранений і вже знаходиться в інституті нейрохірургії А.П.Ромоданова. Надія на подальше відновлення була, адже хлопець реагував на лікарів, виконував команди, які йому називали, але з 25-го на 26-те стан погіршився.

В інституті йому терміново зробили трепанацію черепа та провели операцію, потім зробили ще декілька хірургічних втручань. 17 жовтня з реанімації Володимира перевели в палату, де він потроху приходив в себе. Через три дні знову опинився в реанімації через низьку сатурацію. В один з днів, коли лікарі відсмоктували рідину, яка в нього накопичувалася, у Володі сталась зупинка серця та дихання. Але і тоді його змогли реанімувати.

Згодом з’явились волонтери-реабілітологи, які почали займатися з Володимиром. Вже в лютому 2023 року перевели в Олександрівську лікарню, він йшов на покращення: виконував активно вправи, міг сам їсти й пити, одягатись.

Разом з Володимиром проходив реабілітацію «Мартин», товариш, на повернення якого чекав вже відомий семирічний хлопчик з Дніпропетровщини Артемко «Талісман».

Звичайно ж хлопчина вирішив підтримати захисника під час лікування і надіслав невеличкий подарунок — прапор з підписом. Згодом маленький Артем телефонував «Демону», розповідав віршики, співав пісні, що неабияк додало сил та мотивації воїну.

Якось 7 березня 2023 року Володю відвідали «Мартин» та його знайома волонтерка з позивним «Відьма». Вона розговорила Володю різними запитаннями і пропозиціями, і він вперше сказав слово «Так», потім подарувала колечко, яке Володя не знімав з пальця. З тих пір він почав говорити, і це додало віри близьким на відновлення.

Наш герой завжди прискіпливо обирав близьких друзів, мав лише одного близького товариша Івана, з яким познайомився під час навчання в університеті. Вони допомагали один одному вчитись, робити курсові та здавати сесії.

Іван дуже підтримував Володю під час лікування, розмовляв з ним по телефону, відвідував його у лікарні, приносив смаколики. Володимир не міг натішитись підтримкою друга.

Під час реабілітації з Володимиром працювали логопед, фізіотерапевт, реабілітолог, були успіхи в рухах, міг самостійно зняти, надягнути одяг. Одного вечора займались з мамою по картинках, показували різні предмети та тренували прохання подати якийсь конкретний.

«Зранку чую „Мамо, дай мені поїсти“ — ну це взагалі була радість», — пригадує зі сльозами на очах Людмила.

23 травня Володимиру зробили операцію, поставили пластину для закриття дефекту після трепанації. Всім здавалося, що це просто звичайна операція, яка точно не погіршить стан. Вже на наступний день всіх занепокоїло самопочуття хлопця. Весь цей час стан тільки погіршувався, згодом він навіть встиг сказати про сильний головний біль, а ще через якийсь часі від знесилення просто заснув і впав у кому. Пластину вирішили зняти та перевели в реанімацію.

10 червня батьки отримали страшну звістку з лікарні: їхній Володя помер. Поховали «Демона» на Лук’янівському військовому кладовищі, де спочиває і частина його родини військових.

Пам’ять про лейтенанта Володимира Демченка вшанували на дошці полеглих випускників в 1 корпусі НТУУ «КПІ ім. Ігоря Сікорського», в ІТТФ НАН України, звідки він пішов захищати Україну, на дошці шани в рідному 242 окремому батальйоні ТрО. 26 серпня 2023 року військовослужбовці батальйону взяли участь у щорічному патріотичному забігові в пам’ять про загиблих воїнів, побратимів. За Володю біг Міша «Вєган».

Нагороджений: пам’ятною медаллю «За оборону міста-героя Харків», медаллю «За вірну службу» III ступеня, відзнакою «За відвагу».

Його батьки і сьогодні продовжують допомагати захисникам, які на передовій та проходять реабілітацію у пам’ять про сина, який віддав найцінніше у цій боротьбі — життя.

Світла пам’ять! Герої не вмирають!

Олександра ПЛАКІНА, «Вечірній Київ»