Нові адреси Києва: вулиця на Теремках одержала ім’я академіка Степана Рудницького

Впродовж останнього року Київрада підтримала перейменування понад 200 міських топонімів назва яких пов’язана з радянським союзом, російською федерацією та її сателітами. Серед них нову назву одержала також вулиця Василя Вільямса у Голосіївському районі.

Вона виникла на мапі Києва у 1970-х роках в місцевості Теремки II, а з 1977 року отримала назву на честь радянського в вченого-агронома Василя Вільямса. Влітку минулого року, в межах дерусифікації, цей міський топонім змінив назву на честь українського географа, картографа та етнографа, академіка ВУАН Степана Рудницького (1877-1937).

Народився майбутній вчений 3 грудня у Перемишлі (нині територія Польщі) у родині вчителя гімназії Лева Рудницького. Згодом родина переїхала до Тернополя, бо батька запросили очолити місцеву українську гімназію. У цьому ж закладі Степан Рудницький здобув середню освіту. Згодом поїхав на навчання до Львова, де здобував вищу освіту.

Коли Рудницький був студентом, його мати померла, а через два роки після цього — батько. Степану було 22 роки, він був студентом, був змушений давати приватні уроки, щоб забезпечити себе та ще трьох братів і сестер.

У роки навчання Степан Рудницький вперше побував на лекції Михайла Грушевського, що справило на нього неабияке враження. Згодом він захопиться його ідеями та стане послідовником видатного історика та державного діяча.

6 грудня 1899 року Степан Рудницький склав випускні іспити в університеті й здобув право викладати географію й історію українською, польською та німецькою мовами. Але Рудницький вирішив продовжити навчання та поїхав до Відня вивчати геологію, гідрографію, геоморфологію.

Невдовзі Степан повертається до Львова, де певний час викладає у гімназіях. У 1902 році відбуваються щасливі зміни в житті Рудницького — він одружується з вчителькою з-під Перемишля Сибілою Шенкер. Того ж року у пари народилася дочка Емілія, через 6 років — син Левко, а у 1912 — донька Ірина.

На жаль, щастя родини тривало недовго, бо дружина вченого піде з життя у 37 років через хворобу серця…

На початку XX століття, Степан Львович здобув ступінь доктора філософії, став членом Наукового товариства імені Шевченка. Пізніше отримав звання професора.

Розробляти географічні карти українською мовою вчений почав у Львові, продовжував на еміграції у Відні, а також у радянській Україні. Завдяки йому Україну чи не вперше було представлено в картографічних працях як цілісну просторову одиницю.

У 1919 польська влада звільнила Рудницького з університету, він був змушений емігрувати до Відня. За рік Степан Львович став професором економічної географії Академії торгівлі у Відні. Пізніше Рудницького запросили у Прагу, де у 1921 він обійняв посаду професора географії та декана філософського факультету у Вищому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова.

За родинними спогадами, життя в еміграції надзвичайно пригнічувало вченого, та і для подальшої роботи йому були потрібні експедиції Україною. Згодом вчений надішле листа до радянської влади з проханням про надання дозволу на переїзд.

3 жовтня 1926 року на запрошення радянської влади разом з учнями оселився у Харкові, щоб очолити кафедру в геодезичному інституті.

Спершу справи вченого складалися надзвичайно добре — Рудницький був організатором і першим директором Українського науково-дослідного інституту географії та картографії. Здійснив низку експедицій. Через два роки до Степана переїхали його молодші діти Левко та Ірина.

Ситуація в інституті почала докорінно змінюватися у 1930-ті роки. Тоді ж почалися суперечки, які підігрівалися більшовицькою владою. Учнів професора налаштували проти нього, тож вони написали наклеп на Степана Рудницького, який підписав навіть наречений його деньки.

Але найгірше чекало ще попереду. 23 березня 1933 року Степана Рудницького арештували, за пів року «за участь у контрреволюційній військовій організації та шпигунстві» засудили до п’яти років заслання. За інформацією старшої доньки Емілії, обох дітей Рудницького теж відправили разом з ним. де вони також, ймовірно розділили трагічну долю батька.

Встановлено, Степан Рудницький перебував у Біломоро-Балтійському таборі, працював на лісосплаві. Навесні 1935-го його перевели на Соловки. На засланні вчений сильно страждав від голоду та жахливого ставлення охорони.

Попри всі випробування, як згадував Семен Підгайний, «тримав себе цілком незалежно і ніколи не звертався ні за якими проханнями до будь-якого урядництва, — він просто його ігнорував і вчив молодь географії». А ще «завжди нагадував соловецьким українцям, що вони мають любити, розуміти та знати батьківщину».

На Соловках написав книги «Геономія (астрономічна географія)» і «Ендогенна динаміка земної кори» (рукописи не збереглися).

9 жовтня 1937 за постановою Особливої трійки УНКВД Ленінградської області засуджений до розстрілу, 3 листопада вирок було втілено в урочищі Сандармох. Тоді ж разом з ним були страчені ще понад 9500 людей, серед яких і цвіт української інтелігенції: Леся Курбаса, Миколу Куліша, Миколу Зерова, Марка Вороного, Валер’яна Підмогильного, Мирослава Ірчана, Олександра Бадан-Яворенка, Сергія Грушевського, Антіна Крушельницького, Миколу Любинського та інших.

Видатного вченого було посмертно реабілітовано лише у 1965 році. А у березні 1990 року його ім’я поновили у складі АН України. Його іменем названий один з островів архіпелагу Фордж.

Степан Рудницький стояв на позиціях української національної державності. Це питання він розглядав у європейському контексті:

«Утворення української національної держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи, так важливому для світового господарства й для світової політики. Без національної української держави доживемо в найкоротшому часі до нових тяжких воєнних і революційних катастроф» — зазначав вчений.

Також він стверджував, що «тільки національним державам належить майбутнє. Модерна світова політика повинна підпирати творення винятково національних держав. Цього вчить досвід останніх століть». Багато з його ідей не втрачають актуальності й у наш час…

***

Нагадаємо, що за останні пів року Київрада підтримала перейменування понад 200 вулиць, провулків, проспектів та площ, назви яких пов’язані з радянським союзом, країною агресоркою та її сателітами.

Також наводимо повний перелік вулиць Києва, перейменованих з 2014 року.

У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно.

До теми: вулиця в Голосіївському районі одержала назву на честь Катерини Грушевської.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»