Навчання за обміном у Литві: інтерв’ю із українською студенткою

Навчання за обміном у Литві: інтерв’ю із українською студенткою

19-ти річна Надія Слівінська вивчала право в університеті Каунаса.

Для кожного абітурієнта вступ — це стрес, і дуже важливим є простими словами пояснювати майбутнім студентам про різні можливості, які є в університетах. Однією з таких можливостей є програми обміну і навчання за кордоном. У багатьох ВНЗ є така опція.

Про свій досвід у інтерв’ю для «Вечірнього Києва» розповіла 19-ти річна Надія Слівінська, яка перший семестр вчилась у литовському університеті Вітовта Великого на спеціальності «Право». В Україні вона студентка-другокурсниця.

— Надя, розкажи, як ти обрала програму обміну?

— У мене було два варіанти навчання за обміном. Erasmus+ — за цією програмою, можна навчатися за кордоном два семестри. Я їздила за програмою Bilateral exchange — у рамках домовленості між двома конкретними університетами. Вона передбачає, що необхідно «заробити» визначену кількість навчальних кредитів у своєму університеті. І, важливо, щоб університет, який приймає студентів за обміном, мав такі ж предмети, які ми вивчаємо.

Студенти, що навчаються в університеті Вітовта Великого

— У якому місті ти навчалася, і де живуть студенти, які приїхали за обміном?

— Це було місто Каунас. Для студентів є гуртожиток, де живуть люди з різних країн. Мене поселили ще з однією студенткою з України. Умови сподобалися — невелика, але чиста і світла кімната. Гуртожиток якийсь час був заселений українськими біженцями, і тому у кімнаті, де мало стояти одне ліжко ставили два. Таким чином розмістили більшу кількість людей.

— Навчання давалось легко?

— Було складно із вибірковими предметами. Те, що ми вивчаємо на другому курсі, там вчать на магістратурі. У моєму університеті було 11 предметів, а у Литві максимальна кількість предметів — це 5 чи 6.

У європейців прийнято, що на кожне свято, а їх чимало, все закривається, навіть продуктові магазини не працюють. Тому у мене було багато часу для навчання.

— Ти вчилась на англомовній програмі, чи виникали складнощі з мовою у навчанні та побуті?

— Умова участі у програмах обміну — достатній рівень англійської мови. Раніше треба було скласти міжнародний іспит. З початком повномасштабної війни його, начебто, скасували, але коли подавала документи, то виявилося, що він все ж таки потрібний. Я складала FCE — він Кембридзький, але не сказала б, що він легший за IELTS.

У Литві багато людей розуміють російську. Крім того, у продуктових магазинах на касах працювали наші біженці. І по бейджику було видно, що це Олеся чи Надія. Але не хотіла використовувати цю мову за кордоном, тому вивчила прості фрази литовською. Потім мені допомагали самі литовці з якими я подружилась.

— Чи було щось, що тобі сподобалося у новому університеті?

— Лекції відвідувати взагалі не обов’язково. Семінари проходять, так само як і в нас, але викладач більше запитує. Кожен професор живе своєю дисципліною, усі вони професіонали своєї справи. Усі мали практичний досвід за своїм фахом. Нам запрошували професорів з інших країн, які ділились своїм досвідом. Мені дали стільки знань за цей семестр, скільки я впевнена, навряд чи зможу отримати до кінця часу навчання в Україні.

Це був би корисний досвід. Нам, студентам, постійно наголошували, що ми маємо бути компетентними, доброчесними та відповідальним до своїх обов’язків. Для юриста — це дуже важливо.

— Яка різниця у підходах до освіти в Україні та Литві?

— Перше — це бібліотеки. Туди дійсно хочеться ходити. Там стоять сучасні комп’ютери, і є доступ до будь-якої літератури світу. Величезні читальні зали, що сучасно обладнані. У такій атмосфері є мотивація вчитись. У нас навіть були окремі кімнати, які можна було забронювати, щоб ніхто не відволікав від навчання. У наших бібліотеках, на жаль, нема такого вибору юридичної літератури, та й наші кодекси постійно змінюються. А от у Литві постійно оновлюються підручники, і можуть компенсувати відвідування лекцій.

— У кінці курсу треба складати іспити? Як вони відбуваються?

— Іспити проходили прекрасно. Ними ніхто не залякував. Це були тести і у них завжди було те, що розповідали на лекціях. У нас був проміжний іспит посеред семестру, а потім у кінці. Тобто вони розбивають семестр на дві частини, це дуже зручно, бо знаєш, що треба «підтягнути» до фінальних іспитів.

Хочу наголосити, що в моїй країні війна і навчалась я не рідною мовою, проте взагалі не було стресу щодо навчання. Воно надихало і заохочувало розвиватися.

— Як ти адаптувалася до нового середовища і культури у новій країні? Чи було складно?

— Важко було, що була без родини, і хвилювалася за тата з мамою, які залишились в Україні. До нового середовища мені допомогли звикнути друзі, яких я досить швидко знайшла. Крім того, була поглинута навчанням, і якось не було часу плакати. Складно було через тяганину із документами, бо їх треба вирішити самостійно. А ще помітила, що українці більш привітні. У нас навіть в супермаркетах на касах вітаються, а у Литві — ні.

У Литві Надія знайшла нових друзів

— Чи є щось, що здивувало у Литві?

— Центр міста Вільнюс схожий на Львів або центр Києва. А околиці, як у більшій частині України. Знайомі хрущовки, і почуваєшся як вдома. Мене здивувала майже повна відсутність приватного сектору. Там тільки якщо пагорб, тоді можуть стояти будиночки. А взагалі майже всі живуть у багатоповерхівках.

У Литві дбають про своїх громадян. А ще готують їх до того, що війна може початись і в них, тому підіймають національний дух, гуртуються.

— Надя, яке ставлення до українців у Литві?

— Я, звісно, читала новини, що усі підтримують Україну, але ніколи не уявляла наскільки. А ще вони надзвичайно толерантні. Перш ніж спитати щось про війну, цікавилися, чи зручно мені про це говорити. На першу пару частина нашої групи прийшла у світшотах «Рускій воєнний корабль», мені було так приємно. І викладачка теж похвалила за це. А коли робили різні проєкти та презентації, то усі писали назву терористичної країни з маленької літери.

— Що б ти порадила іншим студентам, які розглядають можливість участі в програмі обміну?

— Необхідно знати англійську мову на високому рівні. А ще не говорити за кордоном московською мовою, щоб не ганьбити свою націю, бо мова — це ідентифікатор нації. Тому вдома на кухні — говоріть, будь-якою мовою, а на вулицях закордоном українською або будь-якою іноземною. Я б порадила вивчити хоча б трохи мову країни, куди їдете, щоб показати повагу до людей.

Я навчалась безкоштовно, і отримувала стипендію. Надзвичайно вдячна Литві за те, що мене так підтримали, і фінансово, і морально. І загалом треба бути готовим до навчання, щоб показати, що українці найкращі!

Раніше «Вечірній Київ» публікував історію іноземців, які опанували українську мову з поваги до нашої держави.

Єва Сластнова для «Вечірнього Києва»