Перша рота завжди перша: розповідь про життя командира Артема Соханя із Шулявки

24 лютого 2022 року киянин Артем Сохань зі звуками вибухів у місті поцілував дружину і дітей та пішов захищати рідне місто. Спочатку був у Жулянах, потім воював в Ірпені. Після звільнення Київщини два дні провів із рідними вдома і з підрозділом вирушив на Харківщину. У жовтні 2022 року загинув під час виконання бойового завдання.

Для побратимів втрата такого командира стала дуже болючою. Він завжди був разом із ними на позиціях. Підрозділ часто виконував завдання, які не поспішали брати інші. Кожен із його підлеглих знав, що командир все перевірить, подбає про забезпечення і ніколи не ризикуватиме намарне — він цінував життя: і своє, і хлопців. А ще був дуже вмотивованим — росіян треба вибити з нашої землі.

Взимку на будинку, де мешкав Артем, відкрили меморіальну дошку. Для людей, які не знали про подію здавалося, що того дня по вулиці Гетьмана, що на Шулявці, зібрався велелюдний мітинг. Десятки, якщо не сотні, побратимів із бригади прийшли вшанувати Героя, «Медика», командира першої роти 130 батальйону ТРо Солом’янського району міста Києва, кавалер ордена «За мужність» III ступеня.

А на могилі Артема на Берковецькому кладовищі часто з’являються цукерки чи печиво — дворічна донечка Марічка приносить для тата гостинці. Для дружини зараз найголовніше, щоб вона знала якомога більше про батька. А інші пам’ятали тих, хто віддав життя за нашу країну і яка ціна нашої незалежності і свободи.

«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва.

ЗВИЧАЙНИЙ ХЛОПЕЦЬ ІЗ СИЛЬНИМ СТРИЖНЕМ

Артем народився у Києві у 1984 році, в родині військового. Батька часто «переводили», тож хлопець виріс у гарнізонах, переважно у росії. Звичайно в інтернаціональній армії звучала російська, але малий хлопчик чув українську пісню. Батько, Юрій Олексійович та ще два офіцери родом з України, часто вечорами збиралися і співали. У Соханя-старшого був тоненький «Співаник», який вони «проходили» від першої до останньої і аж тоді розходилися.

Батько думає, що саме з оцих вечорів і музики в Артема відклалося щось, що потім сформувало з нього патріота.

«Коли розпався союз Артему якраз треба було йти до школи, ми все обдумали і повернулися в Україну, у Київ. Тут Артем закінчив школу. Коли виникло питання, куди поступати, то військовий виш навіть не розглядали — це був час, коли армія у нашій країні не користувалися великою повагою, її потихеньку розформовували, а майно списували. Тому син вступив в Національний університет імені О. О. Богомольця, навчався на провізора», — розповів Юрій Сохань, проректор Національного університету охорони здоров’я України імені П. Л. Шупика.

У школі у хлопця проявилися лідерські якості. Він був веселим і компанійським, брав активу участь у самоврядуванні. Сьогодні у його рідній 161 школі є стенд із фотографіями тих випускників, хто загинув за Україну. Серед них і Артем.

У старших класах з’явилося ще одне незвичне захоплення — регбі. Це жорстка і силова гра, яка потребує не тільки чудової фізичної форми, а й стратегічного мислення.

В університеті Артем був старостою курсу, а після закінчення працював завідувачем медичних складів, активно займався туризмом, дуже любив Карпати. Міг по декілька разів на рік туди їздити сам, з друзями з рідними, з батьком, із яким у Артема завжди були дуже теплі стосунки. Вони разом ходили і на рибалку і на полювання.

«Артем був відповідальним і вимогливим і до себе і до інших, але водночас турботливим до меншої сестри, Світлани. Між ними невелика різниця, чотири роки, але це не заважало вповні відчувати себе старшим братом, суворо розмовляти із тими хлопцями, які могли хоч словом зачепити його маленьку сестричку», — пригадує Юрій Олексійович.

А ще він переповів дитячий спогад Світлани. Якось вона прибігла з морозу і мало не плакала від того, як від холоду боліли пальці. Артем взяв її руки у свої і диханням відігрів.

ЯК НАРОДЖУЄТЬСЯ ПАТРІОТИЗМ

Артем не був активним учасником Помаранчевої революції. Під час Революції гідності неодноразово приходив на Майдан, хоч участь у протистоянні не брав. Проте, коли росія захопила Крим, то прийшов добровольцем у військкомат. На той момент він жив із бабусею під Фастовом, де і працював завідуючим аптеки. Там подивилися на місце приписки хлопця і відправили за місцем проживання — у Київ.

У Києві у списки на мобілізацію Артем потрапив аж влітку 2014-го року. При чому молодшого лейтенанта, який закінчив військову кафедру у НМУ імені О.О Богомольця, розподілили у підрозділ спеціального призначення 12 батальйону ТРО м.Києва — медиків їм вистачало, а хлопець добре володів зброєю, бо був мисливцем. Проте від артобстрілів такі навички не рятують.

«Зважаючи на реалії війни в Артема була умова — він спілкується з кимось одним із рідних, щоб не відволікати його, і не створювати паніки, коли він комусь не відповів. Тим зв’язковий під час АТО був я, — розповідає батько, — ми з ним говорили щодня у визначений час. Якось вранці дзвінка не було, а вдень, коли якраз говорив через один із месенджерів із однокласницею з Канади, зателефонував Артем і сказав, що трошки поранений. Повідомити рідним його вмовила волонтерка, він взагалі не хотів нам зізнаватися».

На Луганщині біля Щастя Артему осколками Градів посікло обидві ноги. При чому одну заділо досить сильно. Першу операцію робили одразу ж у польовому шпиталі у селі Перемога, другу у Харкові, а потім батько, який і по службі і по дружбі звернувся до друзів, то перевели до Києва, де провели ще декілька операцій.

Після таких поранень можна було мобілізуватися, або перевестися у штаб, але Артем не захотів, повернувся до хлопців. І демобілізувався аж восени 2015 року старшим лейтенантом, командиром мотострілкового взводу.

Після демобілізації Артем повернувся до роботи в фармацевтичній сфері. Але уже тоді було видно його своєрідне переродження. Хлопець, який раніше не часто говорив українською, у своєму родинному селі біля дідівської хати на державні свята почав встановлювати синьо-жовтий прапор. А на День Незалежності його підіймали під звуки гімну, а потім частували сусідів — від малих до великих.

Саме з одного із таких святкувань неймовірне фото Артема зі сусідськими дітьми — і всі у вишиванках. Їх до речі в Артема було декілька — привозив із з Карпат, купував на Сорочинському ярмарку, куди любив їздити з батьком «за колоритом».

Він перейшов на українську, коли це ще не стало мейнстримом. А коли у нього народилася донечка, то особисто простежив, щоб її записали у свідоцтві «Марічкою», аби у садочку чи школі не називали Машою.

ІСТОРІЯ ОДНОГО КОХАННЯ

Одружився Артем пізно, у 35 років. Його обраниця Інна розповіла: все, що пов’язане з Артемом, було небанальним: як вони познайомилися, як він освідчувався, як розписувалися. І навіть, коли він йшов у тривожний ранок 24 лютого, то прощання було особливим — він доручав їй охороняти «сімейне гніздо». Двокімнатну хрущівку на Шулявці.

«Познайомилися ми з Артемом „заочно“ влітку 2018 року. Я була на морі зі старшою донькою в Одесі і листувалася зі своєю подругою, яка у той час із чоловіком відпочивала у Яремчі. Так от подруга показала мої фото Артему — вони були сусідами в одному гостьовому будиночку, і побачивши мене він зацікавився, попросив у подруги телефон. Вона дала, попередила про це, а я забула. Через декілька тижнів мені подзвонили з невідомого номера, чоловічий голос відрекомендувався і нагадав, що від Лени і Діми. Отак слово за слово ми почали спілкуватися телефоном з Артемом», — розповідає Інна.

Після двох-трьох тижнів життя на телефоні Артем зателефонував ввечері і поставив перед фактом, що їде в гості у Суми, рідне місто Інни, знайомитися особисто. Прибув він десь о першій ночі… А потім запросив Інну у відпустку в Карпати — показати місце, де він її вперше «побачив». Ще й надіслав Інні перелік речей, які їй знадобляться, відчував, що любителька десятиметрових шпильок може не бути готовою до мандрівки у гори.

У Яремчі їх чекав не відпочинок у колибі, а похід на гору Маковицю. А в рюкзаку було не вино, для романтичного пікніка, а вода, пара бутербродів і аптечка. Він абсолютно виправдовував своє військове псевдо «Медик», і навіть в мирному Києві завжди мав з собою антисептик, паракорд, турнікет.

«Думаю, що цей похід — це була перевірка. Ми дорослі люди, витрачати час, коли „не своє“ нема сенсу. Але після цього тижня залишилися разом. І десь раз у два-три тижні бачилися, або у Сумах, або у Києві», — пригадує Інна.

Потім трапилася пандемія коронавірусу, країну почали закривати на карантин, важко було переїхати з однієї області в іншу. Якось на початку літа, теж ввечері, Артем попри все приїхав до Інни і повідомив, що втомився, їздити вже не буде. Подивився на реакцію жінки, яка почала «закипати» і розсміявся, сказав, щоб збирала речі, і переїжджала до нього у Київ, виходила за нього заміж.

У Сумах у неї був налагоджений побут, робота, вона викладає в університеті. А у Києві він забрав її «родинне гніздо», двокімнатну квартиру, де виріс його батько, а потім народилася його донька.

«Коли ми почали зустрічатися із Артемом, то я пильно стежила, як він ставиться до Каті — це моя дочка від першого шлюбу. Для мене саме їхні стосунки були лакмусовим папірцем, і мені вони подобалися. В усіх своїх анкетах він писав, що одружений і має двох доньок. Коли народилася Марічка, був дуже щасливий, жартував, що він надзвичайний молодець, бо за один рік у нього з’явилося двоє дітей — і старша донька, і молодша», — розповідає Інна.

Вона стверджує, що одним із наріжних каменів їхньої сім’ї була відкритість і почуття гумору. Саме гумор нівелював гострі кути, що неминуче виникають у стосунках. І саме завдяки цьому та його увазі до доньок, дружина з розумінням ставилася, коли чоловік після робочого тижня ще й у суботу проводив на навчаннях тероборони.

ПІДГОТОВКА ДО ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ

Після участі в АТО Артем розумів, що росія не спиниться на рубежах Донбасу і готувався чинити опір. Він був одних із перших у столиці хто у 2019 році уклав на три роки контракт із 112-ю бригадою ТРО. Щосуботи тренувався.

Коли з’явилася сім’я, то щоб компенсувати родині суботи, у щонеділі забирав маленьку Марічку зі запасом пляшечок із дитячою сумішшю йшов гуляти на цілий день — давав відпочити дружині. Дуже чекав, коли мала підросте, бо хотів навчити її їздити на велосипеді.

Сімейне життя, роботу та військовий вишкіл йому вдавалося надзвичайно гармонійно поєднувати. У Артема часто брали коментарі журналісти, які писали про підготовку батальйонів ТРО у столиці. Він охоче розповідав про тренування. Відчувалося, що професія військового йому до душі.

Попередження закордонних експертів, що росія готується до масштабного нападу, сприймав серйозно. Про те, що почнеться велика війна дружині сказав у середині лютого 2022 року. Вона не повірила. Але чоловік почав збиратися, привіз з села і гаража речі, що залишалися після служби 15-го року, докупив з амуніції те, чого не було. З датою вторгнення він помилився на пів доби — думав, що росіяни перетнуть кордон 23 лютого.

«Коли прозвучали перші вибухи уночі 24-го, і Артем розбудив мене, то був уже повністю одягнутий. З властивим йому почуттям гумору наказав, що наш дім — це периметр за який я відповідаю. У нас раніше були розмови про те, чи є сенс кудись евакуюватися, але він розумів, що спровадити мене з Києва можна тільки зв’язаною», — сміється Інна.

Коли Артем пішов, то вона першим ділом помила голову, а потім подзвонила батькам у Суми. О 9-й ранку російські танки вже були у місті. Люди казали, що правоохоронці та співробітники СБУ із родинами подалися у Чернівці ще 22-го. У Суми зайшли «срочники» і батько Інни розповідав, що відчувалося, що їм самим було страшно, вони не чинили таких звірств, як на Київщині. Просто паралізували роботу міста.

Через день-два після початку повномасштабної війни Інні почали дзвонити з різних європейських університетів, пропонували прихисток. Крім того, молодша сестра раніше навчалася у Польщі, а потім вийшла там заміж за поляка, тож можна було податися в Варшаву. Але Інна не захотіла їхати далеко від чоловіка.

Тим більше, що на третій день війни Артем подзвонив і сказав, що хлопцям нічого їсти (волонтери ще не приєдналися, а в магазинах вже все розгребли). Тоді Інна скооперувалася із Артемовим батьком, вигребли всю консервацію з дому, напекли хліба, витягли із морозилки якогось «звіра» якого Юрій Олексійович із Артемом раніше вполювали, наварили юшку в величезних каструлях. І батько повіз хлопцям їсти. Вони тоді охороняли аеропорт «Київ» («Жуляни») і не допустили висадки російського десанту.

А початку березня Артем уже був в Ірпені. Про те, що там відбувається пекло ні дружині, ні батькам та рідним не розповідав — запевняв, що все добре.

«В Ірпінь відправилися добровольці. Із Артемової роти визвалися їхати понад 60% — це дуже великий відсоток. Значить, йому довіряли і поважали», — впевнений Юрій Олексійович.

З першого дня повномасштабної війни «зв’язковим» родини із Артемом стала Інна. Він щодня вранці присилав їй якесь повідомлення, коли не міг говорити. А ввечері намагався набрати рідних, щоб сказати хоч декілька слів Марічці.

Одного разу попросив аби дружина передала йому зубну щітку, труси і шкарпетки і гаманець. Жінка пожартувала, що він наче на побачення збирається. Чоловік зізнався, що у підвал, де він розміщувався із побратимами, цільово прилетіла міна. На щастя всі були на завданні і ніхто не постраждав, але згоріли всі їхні речі.

В Ірпені, вони тримали позиції біля ТРЦ «Жираф». Для багатьох це дуже красномовний маркер — там було дуже гаряче. Підрозділ воював на Київщині до її звільнення. За особисту мужність і самовіддані дії Президент України Володимир Зеленський нагородив старшого лейтенанта Соханя Артема Юрійовича орденом «За мужність» III ступеня.

Погони капітана Артему вручили у квітні 2022 року і вже за декілька днів він поїхав на Харківщину. До слова, команда із дружини та батька, які одразу ж стали волонтерами-помічниками першої стрілецької роти 130 батальйону, переключилися на Харківський напрямок.

КИЯНИ ЗВІЛЬНЯЛИ ХАРКІВЩИНУ

Артем і на Харківщині залишався досить медійною персоною. Про роботу їхньої роти не раз писали, бо як жартував Артем — «перша рота завжди перша». Вони були частиною великого і плану зі звільнення Харківщини, завжди на передовій. Займали позицію, обкопувалися за усіма правилами військового мистецтва. Тут Артем був дуже вимогливим, бо від цього залежало їхнє життя. Але тільки но вони «обживатися» на якійсь точці, як знову треба було рухатися вперед.

Під час одного із бойових завдань зайшли в глибокий тил противника, провели таку зухвалу операцію, за яку навіть краще екіпіровані підрозділи не бралися. Тож ті, хто прибував у батальйон хотіли саме у першу роту, бо бачили ставлення командира до підлеглих, те, що він сам йшов на штурм у перших рядах.

«Оберігаючи бійців від найнебезпечніших завдань, виконував їх сам, або був на чолі передових груп. Для своєї роти був кому добрим другом, кому майже батьком. Та для всіх незмінно — лідером та захисником. Тим, через кого приходили в роту, та тим, завдяки кому вкорінювалися в ній», — згадує свого командира киянин, боєць першої роти Богдан Яременко.

Навіть позивний Артема — «Медик» працював своєрідним паролем для тих, хто мав справи до військових — волонтерів чи рідних. До речі, цікаво те, що попри офіційне «псевдо» Артем мав свій особливий шеврон із соколом — дуже любив цього птаха, вважав своїм тотемним. Коли дружина за його ескізом замовила і передала такий шеврон, то носив його разом із номером бригади.

14 березня 2023 року, до Дня Українського добровольця у Національному музеї України у Другій світовій війні влаштували вечір пам’яті Артема Соханя на який прийшли його побратими, ті, хто був на той момент у Києві, бо батальйон і далі виконує військові завдання.

Чоловіки у камуфляжі лагіднішали на обличчях, коли починали пригадувати Артема, його жарти, міцні слівця і атмосферу довіри, що незмінно формувалася довкола цього чоловіка.

«Коли восени якось приїхав до Артема на Харківщину, то звернув увагу на те, якими атлетичними й красивими були його хлопці — підтягнутими, гнучкими і дуже вмотивованими. Артем був небагатослівний про побратимів, але розповідав про „Базеля“, командира роти вогневої підтримки, який воював в Айдарі ще в 14-15 роках, про „Шерлока“ їхнього сапера. Казав, що дружитиме із ними і після війни. Базель лежить зараз на Берковцях біля Артема, „Шерлок“ підірвався на пастці-міні… Ця війна забирає наших людей, які мали великі плани на життя і розбудову України, ніколи не пробачу цього росіянам», — тихим голосом карбує Юрій Олексійович.

До слова, «Шерлок», Максим Запічний, загинув 30 вересня 2022 року.

5 ЖОВТНЯ 2022 РОКУ

Вранці 5 жовтня Інна не отримала звичного щоденного привітання «Добрий ранок» від Артема. Почала хвилюватися, але тут прийшло сповіщення від Нової пошти — посилка від Артема.

Він надіслав подарунки. Каті — футболку із написом «Мій тато із ТРО», а Інні жовте худі із написом «Твій янгол носить форму ЗСУ» і наклейкою військового із крилами ангела, що була у кишені. На той момент, коли посилка прийшла у Київ Артем вже загинув, але рідні про це ще не знали.

«Мені всю війну снилися пророчі сни. У ніч на 5 жовтня наснилося, що наче на кухні тече вода, спершу думаю, що це наша собачка пішла пити, дивлюся, а вона біля мене спить, виглядаю на кухню (після перепланування нашої хрущівки зі спальні можна побачити куточок кухні), і помічаю, що на кухні Артем миє руки. Я його перепитую: Тьома, ти повернувся, пити хочеш? Потім глибоко заснула, а на ранок розповіла дівчатам», — пригадує Інна.

П’ятого жовтня Артем на зв’язок так і не вийшов. На дзвінки побратимам більшість не відповідали, 6 жовтня, у другій половині дня, Юрію Соханю зателефонував Денис, позивний «Капела» і повідомив про біду.

«Одразу ж поїхав до Інни і повідомив, а в ніч ми з нею виїхали на Харків», — каже батько Артема.

Серед Артемових речей Інна виявила ще одну наклейку військового з крилами ангела…

Поховали Артема на Берковецькому кладовищі, на 42 ділянці, де знаходять спочинок військові. Похорон, як потім і відкриття меморіальної дошки на стіні будинку, де живе сім’я, були велелюдні. Сотні: військові, медики, волонтери, колишні співробітники Артема прийшли попрощатися і вшанувати його.

ЯК ЗБЕРЕГТИ ПАМ’ЯТЬ

Дружинна Інна своїм головним завданням бачить збереження пам’яті про Артема. Старшій Каті майже 17, вона пам’ятатиме, а от Марічці не було і двох, коли загинув батько, понад пів року до цього вона його не бачила, а тільки чула телефоном.

Взимку на стіні їхнього будинку з’явився мурал, саме такий, як на картинці, що він надіслав — військовий-ангел із синьо-жовтими крилами. У цього ангела обличчя Артема.

«Артем був дуже прив’язаний додому, він не був готовий вмерти, а тільки жити заради нас. Якось ми з нею ввечері йшли із Марічкою, вона підняла очі у темне небо, тицьнула пальчиком у яскраву зірку — там тата! Коли вона гуляє біля дому, то може з гордістю показати перехожим на стінопис — дивись, це тато! Коли їдемо на кладовище, то вона прибирає квіточки, і витягує із кишеньки якусь цукерочку, яку вона сховала спеціально для тата. Любить у телефоні дивитися фото і „кіношки“ про нього», — розповідає Інна.

У їхньому сімейному альбомі багато гарних, теплих фотографій, які так багато можуть розповісти про цю родину.

***

На сторінці Артема Соханя у фейсбуці замість фото на аватарці цитата Романа Ратушного: «Чим більше росіян ми вб’ємо зараз, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям». Це фотогорафія сумки, які пошила його старша дочка Катя. Артему вона дуже сподобалася, і він навіть попросив, щоб і йому таку зробили, коли він повернеться з війни…

На його сторінці досі з’являються дописи. Друзі та рідні згадують Артема, діляться фотографіями та спогадами про рідну і добру, щиру і щедру людину.

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»