Куренівський апокаліпсис 62 роки потому: як і чому це сталося

Перший крок до біди було зроблено за одинадцять років до катастрофи, коли 28 березня 1950 року виконком Київської міської ради видав рішення №582 про організацію гідровідвалів цегельних заводів до відрогів величезного Бабиного Яру.

На місці, де в роки окупації фашисти розстріляли, за офіційними даними Нюрнберзького процесу, 168 тисяч євреїв та понад 300 тисяч військовополонених, за планом радянської влади повинен був народитися новий житловий масив та парк культури з атракціонами й з танцювальним майданчиком… на кістках і могилах. Яр повинен був зникнути як з географії Києва, так і з пам’яті людської. Бо він був болем і трагедією, а не героїчним наступом Червоної армії. Ліквідацію Яру санкціонував особисто Микита Хрущов.

З 1954 по лю­тий 1961 ро­ку вклю­ч­но до Ба­би­но­го Яру бу­ло пе­ре­ка­ча­но 3 341 378 кубічних ме­т­рів роз­рі­дже­ної ма­си. У процесі виконання робіт грубо порушувались рекомендації будівельні норми. Приміром, рівень штучного водоймища у Бабиному Яру згідно з проєктом мав підтримуватись на позначці 118-120 м, фактично ж його підіймали до 150-160 метрів.

Вна­слі­док до­пу­ще­них по­ру­шень, у шту­ч­но­му во­до­йми­щі Ба­би­но­го Яру во­ди зібралось удві­чі бі­ль­ше від проєктної но­р­ми. Во­да по­ча­ла шу­ка­ти со­бі ви­хід і знай­шла йо­го в гре­б­лі № 4 (за ни­ні­ш­ні­ми озна­ка­ми во­на бу­ла спо­ру­дже­на між те­ри­то­рі­єю лі­ка­р­ні ім­ені Па­в­ло­ва і ву­л­иці О­ле­ни­ Те­лі­ги).

Гре­б­ля по­ча­ла роз­ми­ва­тись і, по­сла­би­в­шись, ра­п­то­во зруй­ну­ва­лась. Це ста­ло­ся вра­н­ці 13 бе­ре­з­ня 1961 ро­ку при­бли­з­но о 9 го­ди­ні 20 хви­лин і три­ва­ло 10 — 15 хвилин. Вал рі­д­кої зе­м­ля­ної ма­си за­вви­ш­ки 8 — 10 ме­т­рів з гу­р­ко­том і ре­він­ням ри­нув у бік ву­ли­ці Фрун­зе, зно­ся­чи все, що тра­п­ля­ло­ся на йо­го шля­ху: де­ре­ва, будівлі, спору­ди, транс­по­р­т­ні за­со­би, лю­дей…

Ос­но­в­ний удар ру­ко­тво­р­ної сти­хії при­йшо­в­ся на тра­м­вай­ний парк ім­ені Кра­сі­на (нині Подільське трамвайне депо) і в мить йо­го не стало. Територія трамвайного парку перетворилася на суцільне озеро. А го­ло­вне! — без­вин­но за­ги­ну­ло 50 електротранспортників, 48 ро­дин (147 осіб), які про­жи­ва­ли в гу­р­то­жи­т­ку, залишились без да­ху над го­ло­вою…

За офіційними даними, катастрофа знищила 68 житлових будинків, два гуртожитки, дитячий садок і трамвайне депо імені Красіна. Було майже знищено стадіон «Спартак», два заводи, кілька державних управлінь. Глиняними масами було залито перші поверхи лікарні імені Павлова, пологовий будинок. Не кажучи вже про десятки переповнених трамваїв і тролейбусів на маршруті, автомобілів, тисячі людей…

Офіційно загиблими внаслідок куренівської трагедії було визнано 150 осіб, хоча за словами одного з представників КДБ, відповідального за облік трупів, лише на кінець березня їх було відкопано 2800. За інформацією санепідемстанції, яка намагалася запобігти виникненню епідемії, постраждалих від катастрофи могло бути 3090 осіб.

Про трагедію в місті говорили всі, але офіційних повідомлень не було…Згодом у газеті «Вечірній Київ» надрукували замітку про аварію в районі Куренівки.

Щоб приховати масштаби катастрофи, за вказівкою ЦК Компартії України, киян, які загинули на Куренівці, ховали протягом місяця на різних цвинтарях і вказували у документах різні дати та причини смерті.

Тогочасний голова київського виконкому Олексій Давидов обійшовся суворою доганою за відсутність контролю за якістю робіт з намивання у Бабиному Яру. Незабаром керівник столиці України помер. Кажуть, що причина його смерті — не серцевий нападу, а самогубство. Буцімто, була навіть записка, у якій він узяв провину за трагедію на себе.

За радянської влади ця сумна дата була під забороною. Лише у 1991 році відбулося перше офіційне вшанування пам’яті загиблих.

Зараз про катастрофу 13 березня 1961 р. нагадують чотири меморіальних знаки: Один поблизу прохідної трамвайного депо з іменами загиблих працівників.

Другий, біля самого яру, на вул. Олени Теліги, було встановлено у 2006 році.

Також на Лук`янівському цвинтарі було відкрито пам`ятний знак з написом: «Вічна пам`ять безвинно загиблим під час Куренівської трагедії 1961 року. Від працівників електротранспорту м. Києва».

Ще один пам’ятний знак знаходиться біля підніжжя Кирилівської церкви. Цей хрест встановили за ініціативи громади Києва у пам`ять про киян, які загинули у страшній катастрофі.

Вічна пам’ять жертвам безгосподарності та безвідповідальності. Пам’ять про безневинно загиблих у тій катастрофі вічно збережеться в наших серцях.

За архівними матеріалами видання «Вечірній Київ» 2016-2021 років

До теми: Куренівська трагедія: 60 років з дня катастрофи

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»