Куренівська трагедія: як і чому це сталося

У Києві вшанували пам'ять жертв Куренівської трагедії, що сталася 55 років тому
На вшанування зібралося близько 100 людей. Зокрема, на захід прийшли ветерани-транспортники, очевидці "Куренівського потопу", родичі загиблих, працівники комунального підприємства "Київпастранс" та громадські діячі, які вшанували пам'ять загиблих хвилиною мовчання.
Березневого понеділка 1961 року кияни під пронизливим холодним вітром добиралися до роботи та додому з нічної зміни, діти поспішали до школи та до дитсадків. Але майже для двох тисяч людей цей день став останнім у житті: вони були заживо поховані під товстим шаром селю, який затопив Куренівку, ще сотні померли в лікарнях. Влада цілеспрямовано применшувала масштаби трагедії, яка увійшла в історію як Куренівська. Але люди, які вижили в страшній техногенній катастрофі, родичі тих, хто загинув, працівники Подільського трамвайного депо все одно приходили й приходять до того місця, де лавина глини, води й бруду зупинилася, розбившись об загорожу депо. Лягають гвоздики до пам’ятника, тихо звучать страшні спогади. Спогади, від яких холоне кров у жилах, а волосся стає дибки.
За неофіційними даними жертвами куренівської трагедії стало близько трьох тисяч киян. Більшість iз них так і лишилися навіки вмурованими в затверділу селеву масу, на якій спішно потім побудували нові «хрущовки», решту поховали на різних кладовищах, щоб применшити масштаби трагедії. А згодом усі матеріали з розслідування обставин катастрофи було «ліквідовано за давністю терміну зберігання». Версій того, що сталося 14 років тому, є кілька. Але найголовніша – безвідповідальність.
"Бабин Яр мститься", – зазначав письменник Анатолій Кузнєцов. Версія ідеологічна
Перший крок до біди було зроблено за одинадцять років до катастрофи, коли 28 березня 1950 року виконком Київської міської ради видав рішення №582 про організацію гідровідвалів цегельних заводів до відрогів величезного Бабиного Яру. На місці, де в роки окупації фашисти розстріляли, за офіційними даними Нюрнберзького процесу, 168 тисяч євреїв та понад 300 тисяч військовополонених, за планом радянської влади повинен був народитися новий житловий масив та парк культури з атракціонами й з танцювальним майданчиком… на кістках і могилах.. Яр повинен був зникнути як з географії Києва, так і з пам’яті людської. Бо він був болем і трагедією, а не героїчним наступом Червоної армії. Ліквідацію Яру санкціонував особисто Микита Хрущов.
Трагедії могло б не бути!
І впродовж десяти років Петровські цегельні заводи невтомно намивали пульпу до відрогів Бабиного Яру. «На терасах Бабиного Яру було створено три штучні озера, які стрімко наповнювалися дуже небезпечною за концентрацією масою. При цьому не було враховано ні той факт, що глина практично не пропускає воду, ні необхідність встановлення високих бетонних дамб, ні застосування широких труб для відводу розрідженого ґрунту. Те, що вилилося згодом на Куренівку, було справжнім селем – брудокам`яним плавом. Це була справжня техногенна катастрофа», – коментував згодом ситуацію гідролог Андрій Короленко.
Ще у 1957 році начальник Спеціальної інспекції Подільського району Максим Глущенко повідомляв про аварійність споруд у Бабиному Яру. А взимку 1961 року й навіть за кілька днів до катастрофи місцеві жителі телефонували до міськвиконкому й повідомляли про воду, яка просочується крізь дамби у Бабиному Яру. Але київська влада на ці тривожні сигнали не реагувала.
Смертельний понеділок 13–го
О 8.30 ранку, вода з Бабиного Яру затопила проїжджу частину, перекривши рух. Утворився затор, який ставав усе більшим. О 9.20 прорвало дамбу, і 14–метрова стіна рідкої пульпи, змітаючи все на своєму шляху, ринулася по схилу до Куренівки. Стовп лінії електропередач упав на заблокований автобус, і той, спалахнувши, мов свічка, вибухнув (урятуватися вдалося лише кільком пасажирам). Очевидцям врізалася в пам’ять молода мама, яка на гребені пульпи намагалася втримати малюка — і це при швидкості 5 метрів на секунду. Хвилею знесло і трамвайний вагон — його вагоновожата Ліда Лавриненко в той день відзначила своє двадцятиліття, а за кілька днів мало відбутися весілля. За мить усі машини, заблоковані внизу Подільського спуску, опинилися під триметровим шаром бруду. Хвиля накрила і трамвайне депо імені Красіна — дивом уцілів гуртожиток, однак 52 співробітники депо навіки лишилися на своєму робочому місці (коли цих людей відкопають, судмедекспертиза доведе, що дехто з них лишався живим ще 3-10 днів).
«У депо вижили тільки троє — я, Тала Мазуркевич та Яша, який заліз на дах. Як йому це вдалося, досі ніхто не може зрозуміти», — згадує киянка Римма Бузиновська. Її, завалену в підстанції депо, через шість годин знайшли колеги — із пульпи стирчала тільки рука. «Стоячи в землі, я почула їхню розмову і почала стогнати. Жора Невгат мене почув і кинувся до солдатів — їм самим забороняли відкопувати людей. Коли один із цих солдатів узявся за мою руку, я вчепилася мертвою хваткою і вже не відпускала. Вода підходила до рота, так я пила її, щоб не захлинутися. Мене діставали три години», — розповідає Римма Костянтинівна біля пам’ятника жертвам Куренівської трагедії.
«Ми почули наростаючий гуркіт, ніби й земля тремтіла. У вікно побачили велетенський брудно–сірий вал, що стрімко нісся з гори. Квапливо хапали дітей і бігцем виносили їх на дах. Врятувалися всі – бо будівля стояла трохи вище вулиці Фрунзе з іншого боку Яру. А от садок навпроти знесло повністю – ніхто не вижив», – розповідає Таїсія Капуста, яка на той час працювала медсестрою у дитсадку на Куренівці. Свідки розповідали, що коли відкопали цей дитячий садочок, то дехто з рятувальників відразу зійшов з розуму: три групи дітей сиділи за столиками разом з виховательками. Вірніше, те, що від них залишилося.
За офіційними даними, катастрофа знищила 68 житлових будинків, два гуртожитки, дитячий садок і трамвайне депо імені Красіна. Було майже знищено стадіон "Спартак", два заводи, кілька державних управлінь. Глиняними масами було залито перші поверхи лікарні імені Павлова, пологовий будинок.. Не кажучи вже про десятки переповнених трамваїв і тролейбусів на маршруті, автомобілів, тисячі людей…
Офіційно загиблими внаслідок куренівської трагедії було визнано 150 осіб, хоча за словами одного з представників КДБ, відповідального за облік трупів, лише на кінець березня їх було відкопано 2800. За інформацією санепідемстанції, яка намагалася запобігти виникненню епідемії, постраждалих від катастрофи могло бути 3090 осіб.
Довгий час усе, що стосувалося найбільшої в Києві техногенної катастрофи середини минулого століття, було таємницею за сімома печатками. Кілька днів після трагедії міжміський (а з ним — і міжнародний) зв’язок зі столицею було відключено — щоб інформація не поширювалася за межі Києва.
На Куренівці – війська. Але нічого не сталося…
Військові підрозділи буквально за кілька годин оточили щільним кордоном Куренівку. Стримуючи оскаженілий натовп людей, які неслися шукати своїх рідних. Відразу після трагедії на місце були кинуті всі сили міліції, військових, КДБ – уся територія була оточена, а згодом – обнесена високим тином.
«Спочатку ми працювали вручну, за допомогою лопат, а коли пригнали екскаватор, почали лунати крики заживо похованих. Ще живих людей чіпляло ковшем. Стояти поруч було нестерпно. Іноді в ківш попадали руки, ноги, тіла людей, розірваних ударом лавини на частини. Попадалися неймовірно знівечені тіла людей. Усю ніч світили прожектори, які вихоплювали всі нові подробиці кошмару. Потім добралися до забитого людьми трамваю, повністю похованого під багатометровим шаром пульпи. Нерозчленовані тіла звозили на територію Павловської лікарні й складали рядами в клубі. Кілька днів перед будинком стояла виюча, кричуща, збожеволіла від горя юрба людей, які прийшли сюди шукати своїх близьких», – свідчить колишній військовий В. І. Ткаченко.
Згодом у газеті “Вечірній Київ” надрукували замітку про аварію в районі Куренівки. Про трагедію в місті говорили всі, але офіційних повідомлень не було. Щоб приховати масштаби катастрофи, за вказівкою ЦК Компартії України, киян, які загинули на Куренівці, ховали протягом місяця на різних цвинтарях і вказували у документах різні дати та причини смерті.
Винен, як завжди, «стрілочник»
За наслідками трагедії було створено державну комісію, яка виявила у технічному проекті численні порушення. Але для Міністерства будівництва, яке складало проект замивання Бабиного Яру, найзручнішим варіантом було стихійне лихо. Саме під цю версію "підбивалися" всі факти катастрофи. Згодом відбувся суд. Винен був, як завжди, «стрілочник». За результатами судового розслідування на лаву підсудних сіли шестеро дрібних чиновників. Оскільки найбільше масових жертв сталося серед працівників електродепо, було звільнено начальника трамвайно–тролейбусного управління Макаренко П.С., хоча він аніскільки не був причетний до цієї катастрофи.
Голова київського виконкому Олексій Давидов обійшовся суворою доганою за відсутність контролю за якістю робіт з намивання у Бабиному Яру. Незабаром керівник столиці України помер. Кажуть, що причина його смерті – не серцевий нападу, а самогубство. Буцімто, була навіть записка, у якій він узяв провину за трагедію на себе.
Пам`яті змитих селем
Довгі роки спомини про куренівську катастрофу жили лише в народі. Влада ж воліла не згадувати про тисячі жертв своєї злочинної безвідповідальності. Тільки з 1991 року почали проводитися цивільні панахиди за загиблими – їх до самої своєї смерті організовувала колишня працівниця депо імені Красіна Лідія Архипівна Левинська.
Завісу мовчання спробував підняти у середині 1980–х Олесь Гончар, опублікувавши новелу «Чорний Яр». А у 2008 році вийшов фільм Володимира Ар’єва, де він, користуючись статусом народного депутата, отримав можливість оприлюднити кадри засекреченої відеохроніки.
Усе менше стає і живих свідків тих подій
Про трагедію 13 березня 1961 р. нагадують чотири меморіальних знака. Один поблизу прохідної трамвайного депо з іменами загиблих працівників. Другий, біля самого яру, на вул. Олени Теліги, було встановлено в 2006 році. А кілька років тому на Лук`янівському цвинтарі було відкрито пам`ятний знак з написом: "Вічна пам`ять безвинно загиблим під час Куренівської трагедії 1961 року. Від працівників електротранспорту м. Києва". Біля підніжжя Кирилівської церкви громадськістю Києва було встановлено хрест у пам`ять про киян, які загинули у страшній катастрофі.