«Потопельник» як підскочить — і давай тікати»: єдина у Києві водолазка розповіла про своє життя

Ще кілька років тому вона не могла влаштуватися на цю роботу, адже професія водолаза входила до переліку з 458 професій, заборонених для жінок. Цю спадщину радянського минулого Міністерство охорони здоров’я незалежної України оформило наказом у 1993 році.

Згідно з документом, жінки не мали права бути пожежниками, водолазами, кермувати поїздами, автобусами далекого прямування тощо. Дискримінаційний наказ, що заважав професійній реалізації жінок, скасували наприкінці 2017 року. Оксана відразу скористалася відкритою можливістю зайнятися «чоловічою» справою та здійснити свою мрію — рятувати життя.

Вона стала першою в Україні жінкою-водолазом аварійно-рятувального загону спецпризначення Головного управління ДСНС у Києві. Її руде волосся та чарівна посмішка додали яскравих фарб до суворих буднів надзвичайників, а неабияка працездатність і наполегливість здобули повагу колег-чоловіків. Наразі Чехместренко обіймає посаду начальниці водолазно-рятувального відділення.

Сьогодні 34-річна Оксана не тільки рятує людей і дістає потопельників, а й виховує трьох дітей, займається спортом і танцями. При цьому живе у гуртожитку та навчається на заочному відділенні магістратури Черкаського інституту пожежної безпеки імені «Героїв Чорнобиля».

З чим доводиться стикатися жінці на «чоловічій» роботі? Про очікування та жорстку реальність, сексистські жарти та таємниці свого особистого життя Оксана розповіла «Вечірньому Києву» після дводобового чергування, яке, на жаль, не обійшлося без трагічних випадків.

— Шість днів тепер буду удома, — каже Оксана, відпиваючи з чашки ковток запашної кави у невеличкому, але стильному кафе на Оболоні. — Зараз такий графік під час воєнного стану. Раніше працювали «добу через три». Якщо запитаєте, як пройшло чергування, то одразу відповім, що було важко, виїжджали на п’ять викликів.

Так, у Дарницькому районі шукали в озері докази у кримінальній справі. П’яний чоловік із рушниці застрелив дружину брата, інсценував пограбування, а зброю викинув у водойму. Наші хлопці обстежили дно й знайшли знаряддя вбивства.

А ще дістали тіло молодої жінки з Дніпра під Петрівським залізничним мостом у Подільському районі. Ймовірно, наклала на себе руки. Стрибнула з мосту, а там мілко — води по пояс. Вона вдарилася об дно річки й, на жаль, померла. Було б там глибше, можливо й врятували.

Ще один нещасний випадок стався з підводним мисливцем. Можливо, він надто глибоко занурився, а коли зрозумів, що повітря в легенях не вистачить на підйом, скинув пояс з вантажем, ніж, щоб швидко вибратися на поверхню, але було запізно. Він захлинувся. Також дістали безпритульного собаку з води, який провалилася під кригу. Дуже шкода, але врятувати його не вдалося.

Прикро, та нам більше доводиться діставати з води вже мертвих людей і тварин, ніж рятувати живих. На це є різні причини. Буває й таке, що втрачаємо дорогоцінні хвилини в дорозі через нахабних водіїв, які не пропускають рятувальну машину.

Хоча минулого року нашій зміні вдалося врятувати чотирьох людей. Троє з них намагалися покінчити життя самогубством, стрибнувши з мосту. Ще один чоловік не розрахував сили, далеко відплив від берега й почав тонути. На щастя, ми встигли його врятувати. А ще був один хибний виклик.

— А хто залишається з дітьми, коли ви виходите на дводобове чергування?

— Так склалось, що з чоловіком ми розійшлись. Тому інколи за дітьми приглядає моя подруга.

Коли старша донька Марія підросла (зараз їй 15 років), то сама залишалася з восьмирічним Альбертом і семирічним Женею.

«ПОТОПЕЛЬНИК» ТАК ПЕРЕЛЯКАВСЯ, ЩО МИ НЕ ЗМОГЛИ ЙОГО НАЗДОГНАТИ»

— Ви казали, що виїжджали під час нещодавнього чергування на хибний виклик. Часто водолазам доводиться зіштовхуватися з фейковими повідомленнями?

— Таких випадків у нашій роботі вистачає, хоча, варто зауважити, люди намагаються з такими речами не жартувати. Й коли викликають допомогу, то, справді, впевнені, що хтось її потребує. Наприклад, якось один чоловік посварився з жінкою. Вона собі кудись пішла, а він вирішив, що не інакше як топитися.

Чоловік зателефонував до оперативно-диспетчерської служби, водолази приїхали на виклик і шукають жінку у водоймі. Стурбований чоловік чекає на берегу й тут з’являється «потопельниця», жива, здорова та запитує: «А що ви тут робите?».

Також пам’ятаю, як ми обстежили величезну площу акваторії, бо чоловіку здалося, що втопився його друг, який, як пізніше з’ясувалося, увесь цей час вештався п’яним у трусах неподалік. Траплялись під час роботи й зовсім кумедні випадки.

Приїхали на виклик на озеро у Голосіївському районі, у якому начебто потонула людина. Чоловік кликав на допомогу десь у комишах і перестав. Почали шукати й натрапили в очереті на тіло. Я підійшла, щоб перевірити пульс, аж раптом «потопельник» як підскочить і давай тікати (сміється, — ред.)

Чоловік був п’яний, певно заблукав у комишах, а коли прокинувся й побачив біля себе дивних створінь у гідрокостюмах, перелякався й швидко накивав п’ятами. Так і не змогли його наздогнати. Ми тоді реготали до сліз. Та й досі зі сміхом згадуємо ті голі ноги, які з неймовірною швидкістю промайнули в очереті.

— До речі, як ви ставитесь до фемінітивів у новій версії українського правопису? Яке звернення вам більш до вподоби: «водолазка», «водолазниця» чи, можливо, «водолазкеса»?

— Українську мову недарма називають солов’їною й співучою за її милозвучність. Фемінітиви притаманні нашій мові, але деякі з новоутворень ускладнюють вимову та порушують її мелодичність. «Членкиня», «педіатриня» — ріже вухо й інколи реально дратує.

«Водолазка» — непогано звучить, але це слово у мене асоціюється з тонким светром з високим вузьким коміром. Мені більш до вподоби словосполучення «водолаз-рятувальник» і байдуже, що воно чоловічого роду. Головне, що ти рятуєш життя й неважливо хто це робить — чоловік або жінка.

— Майже кожна професія, що пов’язана з небезпекою та постійним ризиком для життя, має свої прикмети та забобони. Так, пожежники, кажуть, що не можна чистити чоботи перед чергуванням — інакше обов’язково трапиться виїзд і вони не дадуть спокою цілу добу. Чи мають свої прикмети підводники? З якою ноги у воду заходите?

— У нас не заведено казати один одному «на добраніч» або бажати «солодких снів». Це погана прикмета. Вважається, що після таких побажань обов’язково буде виклик. Також не вітаються побажання на кшталт «хорошого дня».

Водолазам бажають «сухих костюмів», а пожежникам — «сухих рукавів». Утім, особисто я не вірю у прикмети, можливо саме тому, вони на мене й не впливають (сміється, — ред.) Головне — перевірити своє спорядження перед зануренням.

«ДЕЯКІ СТОЛИЧНІ ВОДОЙМИ СХОЖІ НА СМІТТЄЗВАЛИЩА»

- Зізнайтеся, вам під водою буває страшно? Були випадки, коли виникала думка: «Ну все, припливла»?

— Звісно, страх завжди присутній, навіть у найдосвідченіших водолазів. Особливо, коли трапляються позаштатні ситуації. Наприклад, страшно стає, коли сигнальний кінець, на якому мене тримає водолаз на березі, заплутується за якийсь корч. Через це, ти не можеш подати сигнал, що все добре, а під водою не крикнеш.

Одного разу так сталося на озері «Тельбін» на Березняках, де ми шукали тіло чоловіка. Озеро брудне, засмічене, з перепадами глибин від 2-х до 13 метрів. У воді багато корчів і дерев. Сигнальний кінець заплутався. Я почала нервувати, повернула назад, щоб розплутати той кінець. Хапалася у мутній воді за все підряд, бо нічого не було видно. Взялась за щось, а воно ворушиться. Це була рибина, яка ще й ляскала мене хвостом по обличчю. Зараз смішно згадувати, але тоді було дуже лячно.

Був випадок, коли наш водолаз на Дніпрі «заблукав» у бетонній трубі. Він потрапив у колодязь і довго «ходив» навпомацки колами. Тоді нам усім було страшно, але все обійшлося щасливо. А ще є така страшна річ як сильна течія. Був випадок, коли ми втрьох на березі тримали мотузкою одного робочого водолаза. Головне в таких випадках — зберігати спокій і бути впевненим, що тебе не відпустять.

Згодом я стала впевненішою та сміливішою. Бо коли щодня ризикуєш, то чіткіше усвідомлюєш, що треба обов’язково повернутися. Адже на тебе чекають вдома діти.

— Скажіть, а у столичних водоймах багато непотребу?

— Це просто жах. Я навіть не уявляю, скільки знадобиться людей і часу, щоб усе прибрати. Дно вистелене колесами, шинами, пляшками, старим взуттям, пакетами та бляшанками. Можна побачити навіть викинуті самокати та велосипеди. На жаль, кладу серед цього сміття не знайшла (сміється, — ред.) Але часто знаходимо смартфони, каблучки. Одного разу знайшли сумку з документами на квартиру та золотими прикрасами. Всі знахідки передаємо поліції.

У Києві є дуже брудні озера та канали, дно яких це — суцільне сміттєзвалище, вкрите товстим шаром мулу. Коли настає моя черга занурюватись у таке озеро, хлопці навіть пропонують зробити це замість мене. Тому що вода настільки брудна, що гідрокостюм потім дуже важко вимити. Крім того, неприємний запах надовго в’їдається у тіло. До того ж у нас на обличчі не повнолицьові маски, а такі, що закривають тільки ніс та очі водолаза.

Пам’ятаю, як одного разу поступилася чергою своєму колезі Сергію, який люб’язно запропонував піти замість мене під воду на одному дуже засміченому озері. Шукали тіло людини. Він занурився, бачу, з’являються на поверхні одна пляшка, друга, третя, потім якісь книжки, газети, банки…

Пізніше Сергій розповів, коли навпомацки розгрібав у мутній воді сміття, то серед іншого непотребу йому попався кросівок, який відкинув у бік, але той повернулася. Ще раз його відсунув, але марно, кросівок знову опинився на тому ж самому місті. Він почав промацувати дивне взуття, поки не зрозумів, що то людська нога…

«БОЯТИСЯ ТРЕБА ЖИВИХ, А НЕ МЕРТВИХ»

— Пам’ятаєте свій перший виклик?

— Так, для мене та й усіх хлопців це був страшенно важкий день. Треба було дістати труп чоловіка із зайвою вагою з Дніпра, який плавав на поверхні неподалік парку «Наталка». Тіло переїхав катер, мізки розтеклися, а внутрішні органи ми збирали в пакети. Стояла спека, труп швидко розкладався й сморід був жахливий. Нас тоді було восьмеро й ми ледь підняли його на крутий, бетонний схил берега. Поки несли, з тіла випадали його фрагменти… Деякі наші хлопці після цього дві доби не могли їсти.

Був ще випадок, коли діставали з води тіло, яке дуже довго пролежало у воді. Одна його половина майже розклалася й була поїдена раками та рибою. Інша частина тіла вціліла. Можливо тому, що була повністю вкрита татуюваннями. Хай там що, але коли доторкнулися до тіла, воно почало розвалюватися на шматки. Ми ледь зібрали його до купи, адже це важливо для подальшої роботи поліції та криміналістів.

— Але ж це був тільки початок кар’єри. Трупів у воді менше не стало?

— Зізнаюсь, коли обрала цю професію, уявляла собі, що буду, як в американському серіалі «Рятувальники Малібу», бігати в червоному купальнику по пляжу й рятуватиму людей. Мені досі це жартома пригадують хлопці, коли виїжджаємо на трупи, особливо взимку у лютий мороз і хуртовину.

Наприкінці 2020 року у затоці «Собаче гирло» на Оболоні рибалки виловили пакет із фрагментами тіла чоловіка. Пізніше виявилося, що чоловік, винаймав квартиру та вбив її власника-пенсіонера, щоб заволодіти його житлом. Він розчленував тіло, розклав у пакети та втопив у затоці. Поліцейські покликали на допомогу водолазів. Тоді так сталось, що в одного нашого хлопця була нежить і він не мав права занурюватися. В іншого — прихопило спину. Тож вони залишилися на березі, а я працювала під водою. Знайшла голову, а також пакети з кістками ноги, кистями…

Коли мене запитують, як мені не страшно діставати трупи з води? Я відповідаю, що «боятися треба живих, а не мертвих», бо труп тобі вже нічого поганого не зробить.

«НАЙБОЛІСНІШЕ ДЛЯ МЕНЕ — ДІСТАВАТИ ТІЛА ДІТЕЙ»

— Ви закінчили університет, вивчились на фінансиста, працювали бухгалтером. Який чорт заніс вас на ці галери?

— Я народилася в Івано-Франківську, але коли мені був рік, ми з мамою переїхала на Луганщину. Їй там запропонували роботу на фермі дояркою, а батька я бачила тільки на фотографії.

Після школи хотіла піти в армію, але мене не взяли. Ще й мама була категорично проти. Вона вважала, що для жінки у війську немає ніяких перспектив кар’єрного росту. Мама хотіла, щоб я стала бухгалтеркою. Так я і зробила. Хоча, навіть під час навчання продовжувала (як часто робила це у дитинстві) бігати в пожежну частину, де працював мій дядько.

Мені там страшенно подобалося, особливо збори, виїзд чергових караулів. Мені теж хотілося рятувати життя. Тоді я ще не знала, що існує така професія як «водолаз-рятувальник». Але займатися тим, чим ніколи не хотіла, вже не могла. Треба було, щось змінювати.

Я звільнилася з бухгалтерії, не сказала матері, мовчки взяла квиток і переїхала з Луганська до Києва. Знайшла роботу, житло, й тільки тоді зателефонувала матері й сказала, що залишаюся жити у столиці, де більше людей і можливостей. Водночас я не полишила мрію стати пожежницею, тож пішла «записуватися» у вогнеборці, але мене не взяли. Тоді ще жінкам не можна було там працювати.

На спортивних змаганнях з легкої атлетики я познайомилася з начальником відділення водолазно-рятувальних робіт Володимиром Сковородкою. Він запропонував мені можливість працювати в аварійно-рятувальному загоні… бухгалтеркою.

Подякувала йому за пропозицію, але пояснила, що хочу втекти від цифр і рахунків. На той час у мене було вже троє дітей, але сидіти з моїм характером на одному місці все одно не могла. Тоді Сковородка запросив мене потренуватись у зануреннях і спробувати стати водолазом.

Працювати на цій посаді жінкам тоді ще не дозволяли, але він сказав піти вчитися, бо за цей час багато чого може змінитися. Так воно й сталося. Заборону на «нежіночі» професії зняли. Я закінчила Київську морську школу, а у 2018 році стала водолазом-рятувальником. Мені тоді було 28 років.

— Хлопці чекали, що ви розплачетеся, визнаєте, що це «не жіноча» справа та втечете?

— Було таке. Але спочатку вони вважали, що мене взяли, як-то кажуть, для піару. Думали, що я буду тільки журналістам щось на камеру розповідати. Через два місяці, чоловіки змінили своє ставлення. Я проявляла ініціативу, працювали з ними на рівних. А коли вперше підняла тіло на поверхню, то взагалі стала «своєю».

Зізнаюсь, що іноді з’являлись думки про те: навіщо мені така робота, сиділа б краще у бухгалтерії, але я їх відкидала. Я люблю свою роботу та стала трохи інакше дивитися на життя. Стала цінувати кожен момент.

Найважче і найболісніше для мене — діставати тіла дітей. Коли я вперше шукала потонулу дитину, 14-річного підлітка, то повторювала про себе: «Хоч би не знайти»… Хлопчик закінчив дев’ятий клас і разом з друзями святкував випускний стрибками в Дніпро з пішохідного мосту.

Тоді я ще не була психологічно готова діставати дитину. Коли закінчилося повітря в балоні, піднялася на катер, а на березі стояли батьки та однокласники. Вони плакали, вони хотіли, щоб я знайшла хлопця. Тіло дитини ми виявили за півтора кілометра від місця події…

Після цього мені довелося підіймати дітей на Райдужному масиві. Семирічний хлопчик допомагав шестирічній дівчинці вилізти з води на крутий бетонний схил берега. Але послизнувся у воду й потонув, а дівчинку вдалося врятувати. У воді хлопчик здавався мені ще меншим… До цього я ніколи не звикну. Можу інколи поплакати, але так, щоб ніхто не бачив. А потім їду до своїх діточок, вони мене обнімають і стає легше.

До речі, на відпочинку з дітьми, я у воду ніколи не захожу. Мені води на роботі вистачає. Навіть коли була з донькою у Єгипті, у море тільки один раз зайшла, щоб перевірити чи не має їжаків. У Києві на пляжі також сиджу на березі, пильную за своїми дітьми та іншими відпочивальниками.

Навіть на відпочинку спрацьовують професійні навички, тож мимоволі фіксую, хто зайшов у річку, а хто вийшов. Одразу помічаю людей, які бавляться у воді та тих, які реально потребують допомоги. Якось побачила хлопця, який тонув, підняла крик, який почули лайфгарди, що були ближче до нього на протилежному березі. Вони вчасно зреагували та врятували юнака.

«БІЦУХА» В ТЕБЕ, КСЮШО, ВЖЕ БІЛЬША НІЖ У МЕНЕ»

 — Скажіть ваші колеги дозволяють собі непристойні, сексистські жарти на вашу адресу?

— Буває, що хтось скаже, мовляв, «біцуха» в тебе, Ксюшо, вже більша ніж у мене. Але я не звертаю уваги, бо так воно і є (сміється, — ред.) А якщо серйозно, то якби хтось інший сказав щось подібне, я б, можливо, і образилася. Але тільки не на хлопців, з якими вже кілька років працюємо пліч-о-пліч.

І по сідницях мене не шльопають, бо наші хлопці — виховані та стримані люди. Правда, на всяк випадок я з самого початку попередила, щоб мене не чіпали й не торкалися.

А ще якось один колега сказав, що я взагалі без статі, мовляв, за воротами дівчинка, а на службі — чоловік. Так, я сильна жінка й роблю все нарівні з іншими водолазами, але я завжди була і залишаюся дівчинкою. Я жіноча там, де маю бути, а на роботі така вже, як є.

Я можу не знати чи не вміти чогось, що, на думку деяких чоловіків, мусить знати та вміти кожна жінка. «Ти ж дівчинка, маєш знати такі речі», — нерідко доводилось мені чути такий доволі поширений стереотип.

— А маєте «жіночі» хобі?

— Я добре готую різні страви, печу торти й роблю це із задоволенням. Пекла хліб для наших пожежників, коли з початком великої війни з магазинів зникли майже всі продукти. У мене тоді був чималий запас борошна. Я ще й банки для окопних свічок збирала, і гроші, і ліки для наших захисників.

Вдома люблю вишивати бісером і в’язати крючечком або спицями шкарпетки, рукавички та шалики собі та дітям. Це мене заспокоює. Втім, деякі чоловіки теж люблять готувати, в’язати та вишивати, і роблять це часто навіть краще від жінок. Тож навіть не знаю, що сьогодні може вважатися «жіночим» хобі (сміється, — ред.)

Я займаюся багатьма видами спорту, ходжу на Хілс. Це такий сучасний танець, який виконується на високих підборах. Він зміцнює м’язи та здоров’я в цілому. Розвиває жіночність і сексуальність. Але виконується не на пілоні (жердині), хоча я свого часу й на такий танець ходила (сміється, — ред.)

А ще я мрію відкрити власну кав’ярню, де будуть з ранку до вечора пригощати свіжою випічкою. Але про це я подумаю після нашої перемоги у війні, та й то, коли вийду на пенсію.

Що стосується моєї давньої мрії стати пожежником, то я частково її реалізувала у змаганнях «Найсильніший пожежник-рятувальник», у яких завжди займаю призові місця. Сподіваюсь, що колись спробую себе у ролі вогнеборця. Адреналіну мені завжди не вистачає. З парашутом стрибала, вмію кермувати мотоциклом, машиною, катером. Хочу зайти у вогонь.

Якби мама була поруч і наглядала за дітьми, то, можливо, так і було. Але спочатку я б пішла на фронт. На жаль, мама залишається на окупованій у 2014 році російськими загарбниками частині Луганської області. Вона не могла покинути мою 93-річну бабусю.

— Після розлучення не відчуваєте себе самотньою?

— Я прийняла самотність, але намагаюся отримувати задоволення від життя, яке б воно не було. Маю люблячих дітей, улюблену роботу, хобі, займаюся спортом. Можливо, десь у глибині душі все ще сподіваюся знайти сімейне щастя.

Ймовірно, ще не зустріла того самого, сильного духом і тілом чоловіка, який здатний прийняти та витримати мою енергетику. А залицяльників вистачає (сміється, — ред.) Зрештою, бути без пари не означає бути самотньою.

Цього року у США відбудуться змагання рятувальників, у яких я знову сподіваюсь взяти участь. Минулого разу зайняла там призове місце, а шеф місцевої пожежної охорони навіть запропонував мені роботу, житло, умови для дітей. Втім, я відмовилася, бо, як би це пафосно не звучало, люблю Україну, Київ і свій народ. Я хочу бути корисною для своєї держави, особливо під час війни.

У січні водолази аварійно-рятувального загону спецпризначення ГУ ДСНС у Києві провели майстер-клас з порятунку людей на льоду.

Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»