Маленькі волонтери у великій боротьбі: чотири історії відповідальних киян

У понеділок, 5 грудня, світ відзначає Міжнародний день добровольців.

З початку російсько-української війни цей день набув особливого значення. Понад вісім років волонтери допомагають армії забезпечувати захисників їжею, одягом, ліками та технікою для ураження ворога. І часто завдяки волонтерам вдається здійснити неможливе.

Від 24 лютого лави волонтерів поповнились у рази. Чи не кожен з нас доєднався до цієї нелегкої справи. Хтось опікувався мешканцями свого району та біля під’їздів роздавав коробки з продуктами. Хтось доєднувався до плетіння маскувальної сітки та готував на польовій кухні.

Навіть діти вставали пліч-о-пліч з дорослими, аби принести бодай малу користь Україні в цій війні. Саме про юних добровольців редакція «Вечірнього Києва» хоче вкотре розповісти.

***

ВОЛОДИМИР ДЯЧУК, ВОЛОНТЕР ПОЛЬОВОЇ КУХНІ

Кілька місяців на польовій кухні, що поблизу станції метро Чернігівська, разом із дорослими куховарив дев’ятирічний (на час публікації, — ред.) Володимир Дячук. Позаочі школяра прозвали «маленьким шефом».

Спочатку готувати просто неба ходила його мати Наталя. Увесь час, коли вона волонтерила, за домашнє господарство відповідав син Володя. Його розпорядок дня був не надто різноманітний: зробити домашні завдання та в окремі дні проходити дистанційно комп’ютерні курси.

Проте піти з мамою на польову кухню — зовсім інша справа та куди цікавіша, аніж робити вправи. Саме тому одного дня третьокласник Володя й опинився серед дорослих на метушливій польовій кухні.

«Перші дні мій син трохи соромився та боявся зайвий раз вийти з намету, де я готувала їжу. Проте згодом Володя роззнайомився зі всіма та й сам взявся за кухонні приладдя», — розповідає «Вечірньому Києву» мати маленького волонтера Наталя Дячук.

В обовʼязки 9-річного хлопчика входило готувати бутерброди, перемішувати салати та при необхідності — побігти комусь щось принести чи віднести. До речі, за свою робочу зміну Володя міг приготувати близько 300 бутербродів.

Мати хлопця, спостерігаючи за сином, каже, що той дорослішає на очах.

«Я мати-одиначка, тож виховую сина так, яким би хотіла бачити чоловіка біля себе. Тому мій Володя змалечку був самостійним та вдячним. Проте нині я ще більше пишаюся своєю 9-річною дитиною, яка з кожним днем мужніє та мужніє…», — каже Наталя Дячук.

ВАЛЕРІЯ ЄЖОВА, ШАШИСТКА

Чотири роки тому третьокласниця Валерія Єжова записалися до шкільного гуртка з гри у шашки. Про правила маленька Лєра тоді ще мало що знала, адже шашок вдома ніколи не було.

Заняття за заняттям школярка опановувала настільну гру й почала перегравати своїх опонентів-однолітків. А потім і всіх у родині. Крім одного.

«Тільки дідусеві вдавалося мене обігрувати пару разів. У молодості він добре грав. Спортивні скіли збереглися в нього і дотепер», — каже нашому виданню Валерія.

Досить швидко з аматорського рівня гри школярка перейшла навчатися більш обдуманим фішкам до Київського палацу для дітей та юнацтва.

За рік маленька киянка заробила перший кубок. А далі колекція почала поповнюватися не на жарт — понад 40 медалей, більше ніж сто дипломів, трофеї з чемпіонства Києва, Європи та, навіть, світу!

«Три роки поспіль я вигравала чемпіонат Києва. А минулого року в Туреччині я стала чемпіонкою світу для дітей до десятки років», — додає киянка.

Тільки-но набравши спортивні обороти та отримавши перши дорослий розряд, Валерія вперше за чотири роки відклала дошку з шашками у довгу шафу.

«Вранці 24 лютого я прокинулася та почала як завжди збиратися в школу. Потім глянула на годинник — 10 ранку, і не зрозуміла чому мене не розбудила мама. Вийшла на кухню до батьків і ті сказали, що почалася війна», — згадує перші часи повномасштабного вторгнення Валерія.

За кілька днів родина виїхала на захід України, де вони перебули перші місяці війни. А коли повернулися до рідного Києва, то маленька Лєра спитала в мами: «Як мені допомогти нашим воїнам?».

«Тоді я їй сказала: роби те, що вмієш найкраще. Вона подивилася на дошку з шашками, і ми пішли до найближчого супермаркету, щоби експериментально пограти за донати», — розповідає «Вечірньому Києву» мама Валерії — Любов Єжова.

З того часу пройшов місяць. Місяць, як Валерія майже щодня після тренувань по футболу, дистанційного навчання та активностей у дитячому таборі, грає ввечорі з перехожими за донати для ЗСУ.

Українці швидко полюбили маленьку Лєру з Києва. Її відео зі стосиком грошей для фонду Притули не репостнув хіба що ледачий. І сьогодні зіграти з рок-зіркою шашок хочуть українські селебріті, депутати, іноземні журналісти, судді, держслужбовці, бізнесмени та самі ж волонтери.

«Грою Лєра зібрала вже 140 тисяч гривень», — зазначає Любов Єжова.

ЮЛІЯ МУКОЇД, ВОЛОНТЕРКА ПОЛЬОВОЇ КУХНІ

На час публікації Юлі Мукоїд було 18. Вона другий рік вивчала тренерську діяльність в Університеті імені Бориса Грінченка. У свої юні роки дівчина вже титулована чемпіонка України та Києва з фехтування на шпагах.

Через війну студентка тимчасово відклала спортивну зброю та встала на роздачу їжі просто неба.

«На третій день війни ми з мамою вирішили волонтерити. Тоді польова кухня тільки-но набирала обертів — потрібні були „вільні руки“, тож ми залюбки встали за кухонні столи», — розповідає «Вечірньому Києву» Юлія.

Разом із мамою дівчина від ранку до пізнього вечора викладала гарячі перші та другі страви як захисникам, так й цивільним. А ще їхня кухня годує діток, які живуть у дитячому будинку.

«Готову їжу викладаємо в бокси. А потім наш водій везе смачненькі обіди дітлахам», — каже чемпіонка.

Після кожної зміни, Юлія невтомно сідала за домашні завдання, а у вільні від польової кухні дні ходила займатися до спортивного залу. Адже попереду ще багато перемог, до яких треба бути готовою! Та спершу потрібно зустріти іншу перемогу — перемогу України!

АНАСТАСІЯ ХОМИЧ, ВОЛОНТЕРКА ПОЛЬОВОЇ КУХНІ

На час публікації Настя Хомич була найменшою волонтеркою на польовій кухні, що поблизу станції метро Чернігівська: тоді їй було всього лише 12. Та попри юний вік, дівчина волонтерила на рівні з дорослими — від світанку до пізнього вечора, коли за нею приходила мама.

Мати Насті — Олена розповідає «Вечірньому Києву», що на цій війні її донька знайшла себе одразу.

«24 лютого я поверталася з роботи та побачила недалеко від нашого будинку групку людей, які розгорнули польову кухню, і буквально на колінах готували. Пройти повз тоді я не змогла, тож за пару хвилин вже сама тим ножем щось нарізала», — згадує Олена.

Відтоді жінка почала день у день ходити на районну польову кухню. А коли треба було побути вдома із дітьми — їх у неї двоє — то завзято готувала на власній кухні. А вже потім поспішала виносити готову їжу надвір.

«Спочатку Настя допомагала мені чистити цілий мішок часнику, який нам дали волонтери. Потім разом ми виносили заготовки дівчатам на вулицю, де вони в наметах готували страви для цивільних, які потребують допомоги, і для підрозділів тероборони чи ЗСУ, котрі обороняють Київ. А згодом Настя заявила: «Хочу повноцінно волонтерити!», — каже мати дитини.

Відтак, кожного ранку 12-річна дівчинка разом з мамою збиралась на свої тимчасові «роботи»: Настя — на польову кухню, а мати — до швейного цеху, де шиє військовий одяг на передову.

На відміну від одноманітної роботи Олени, Настя кожен день мала різні завдання: від пакування продуктів для гуманітарної допомоги до сортування одягу від волонтерів, який постійно треба перебирати.

«Дорослі речі складаю на одну купку, дитячі — на іншу», — каже дівчинка.

Юна помічниця не боїться роботи. Маленькими руками Насті доводилось брати великого молотка та розколювати волоські горіхи солдатам на передову. А потім дівчина розфасовувала їх в окремі пакетики.

Насті щиро подобалось вносити свою лепту у нашу перемогу.

Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»