Київські волонтери першими привезли гуманітарку в Снігурівку: як виглядає місто після деокупації

Волонтери «Символу віри». Фото з архіву благодійного фонду
Волонтери «Символу віри». Фото з архіву благодійного фонду

Щоби привезти в деокуповане місто гуманітарну допомогу, добровольці їхали полями, об’їжджали знищену ворожу техніку та зруйновані мости.

Снігурівку на Миколаївщині деокупували на день раніше Херсона — 10 листопада. Населений пункт має стратегічно важливе значення — з нього відкриваються шляхи на Херсон і Миколаїв, а далі — на Кривий Ріг. Тому ворог намагався утримати місто до останнього.

До повномасштабного вторгнення росії, в Снігурівці, що на березі Інгульця, жили понад 12 тисяч людей. Після — більшість чимдуж лишали домівки й рятувались від російської окупації.

Ті, що залишилися, кілька місяців жили у страху, із маленьким запасом їжі та ліків. Лише зараз місто починає поступово повертатися до звичного життя.

А допомагають в цьому волонтери з різних регіонів України. Зокрема, і з Київщини.

Журналістці «Вечірнього Києва» вдалось поспілкуватись з командою добровольців благодійного фонду «Символ віри», які тільки-но повернулись зі звільненої Снігурівки.

Про те, як люди пережили окупацію, як святкували прихід ЗСУ та як нині виглядає місто — далі у нашому матеріалі.

***

ДОРОГА НА ПІВДЕНЬ ТА ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ ВІД МІСТА

Недільний вечір. Волонтери завантажують в мікроавтобус 250 пакетів з різною допомогою. Тут — їжа для дорослих та дітей, ліки, одяг, засоби гігієни, теплі ковдри, корм для собак. Вони виїхали б раніше, але чекали поки на фастівському хлібзаводі допечуть пахкий хліб. Пів тисячі «кірпічиків» обережно вантажать в авто та вирушають на південь.

В’їжджаючи в Миколаївщину добровольці добираються полями: після тривалих боїв дороги як такої немає. Водій постійно уточнює маршрут у військових. Ще кілька годин і вони в Снігурівці.

Перше, що впадає в око, — зруйновані мости, засміченні рашистські позиції, розбита військова техніка, а поруч — згорілі та понівечені легковики.

Де-не-де дорога обривається вирвою від снарядів. Пересуватись тут треба вкрай обережно.

«У багатоповерхівках ніхто не живе: вони частково або повністю зруйновані. Тому ми їдемо у приватний сектор, де нас чекають місцеві», — каже нашому виданню волонтерка «Символу віри» Лілія Бєлкіна.

Лілія Бєлкіна та Максим Складаний

Їдучи містом, вона та інший волонтер фонду — Максим Складаний фіксують наслідки «руского міра».

ВИЙДЕШ НАДВІР — ЗАСТРЕЛЯТЬ ОКУПАНТИ

Як правило, добровольці не інформують про свій приїзд місцевих заздалегідь: все заради безпеки. Тому після того, як бусик «Символу віри» зупиняється поблизу будинків на одній з центральних вулиць, мешканці підходять вітатися, а разом із тим, питати хто та з чим завітав до них.

«Людей в Снігурівці немало. В основному це пенсіонери, молодь, а от дітей майже немає. Це і добре, оскільки діти не мають знати, що таке війна та життя під окупацією», — продовжує вона.

Помалу люди один за одним підходять до добровольців та йдуть з торбинками. Пізніше вони приводять рідних та знайомих. А згодом адміністрація Снігурівки підказала волонтерам ще одне місце, де вкрай необхідна їхня допомога.

«Це район, який весь час окупації був відрізаний від основної частини міста. За словами адміністрації, там в людей ще більша була катастрофа з доступом до продуктів, ліків та будь-чого. А все, тому що рашисти не давали тим людям можливості кудись виїжджати», — продовжує Лілія.

Волонтерці місцеві згадають: росармія оточила район по всьому периметру — цей відрізок мав стратегічне значення для просування, тому захист був максимальний.

Зайвий раз вийти з хати снігурівцям було страшно, а вийти дальше свого двору — здавалось цілим подвигом. Вечорами район гудів від запуску снарядів. Та так, що закладало вуха. І поки не стихне, люди не виходили з підвалів.

«Вони боялись показатись окупантам на очі. Мовляв, побачать їх і заберуть на підвал або застрілять коло хати. Складно уявити, але місцеві навіть з сусідами, які живуть через ворота, не бачились кілька місяців…» — додає Лілія.

Найбільша проблема у Снігурівці під триколором — відсутність медицини та ліків. Їх і зараз не вистачає багатьом.

«Кошти на ліки у розмірі дві тисячі євро дав нам Стефан ГоссВін не вперше допомогає нашому фонду», — додає Лілія.

Втім, 10 листопада все змінилось: Збройні сили України прорвались у місто та взяли над ним контроль. Тоді відео, де захисники у піксельній формі офіційно заявляють про звільнення Снігурівки, облетіло соціальні мережі. Люди з різних регіонів України репостили відео, надихаючись переможним духом наших захисників.

Місцеві згадують: особливих святкувань не було. Через емоційне та фізичне виснаження від окупаційного життя. І тільки зараз вони по-справжньому розуміють, що вільні.

У КОЖНОЇ ДЕОКУПАЦІЇ Є СВОЯ ІСТОРІЯ З ПРАПОРОМ

Найбільше волонтерку з Київщини вразив один з чоловіків. Він підійшов до дівчини та запитав: «А чи немає у вас прапора? Наші стяги росіяни забрали та знищили. Чи не привезли ви часом і їх?».

Добровольчий бусик був увесь набитий, але прапора там не було. Через це Лілія зізнається: було ніяково.

«Спецзапит» цього чоловіка вкотре підтверджує, наскільки сильно люди чекали звільнення та повернення до України. Йому не треба було ліків, продуктів, одягу. Тільки одне — прапор. Віднині ми замовлятимемо прапори та возитимемо їх на деокуповану територію. Теж раджу й іншим волонтерам», — додає вона.

***

Просування півдня військовими ЗСУ продовжується, а разом із — робота волонтерів. До слова, раніше журналістка «Вечірнього Києва» вже розповідала про благодійників з Київщини. На початку повномасштабної війни 41-річний підприємець Микола Нижник призупинив свій бізнес та разом із волонтеркою Оленою Коцарь створив БФ «Симфол віри».

Добровольці зібрали невелику команду, яка кілька разів на місяць їздять на Донеччину, Харківщину, а тепер й на південь. Про їх вагомий труд — за посиланням.

Фото надали волонтери «Символу віри».

Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»