Перлина київського скансену: церква Параскеви П’ятниці у Пирогові

10 листопада православна церква вшановує пам’ять святої Параскеви Іконійської, або Параскеви П’ятниці.

Параскева жила в III столітті в місті Іконія у Малій Азії. Її батьки були щирими християнами та, за переказами, щоп’ятниці згадували у своїх молитвах Ісуса Христа. Свою дочку вони назвали саме Параскева, що перекладається як «П’ятниця».

Після смерті своїх батьків дівчина вела аскетичний духовний спосіб життя. Імператорська влада переслідувала християн, тож за відмови зректися віри її піддали жорстоким тортурам, внаслідок чого Параскева прийняла мученицьку смерть.

Свята Параскева Іконійська мала у православних вірян особливу любов і шанування. Храми на її честь в давнину називалися П’ятницькими. На іконах зазвичай зображали мученицю суворою подвижницею, високого росту, з сяйнистим вінком на голові.

За церковними віруваннями, свята Параскева — покровителька полів і худоби, ікони святої мучениці охороняють сімейний добробут і щастя. Крім того, Свята мучениця вважається цілителькою від найважчих хвороб.

З нагоди християнський свят «Вечірній Київ» розповідає історію церкви Параскеви П’ятниці в Музеї народної архітектури та побуту у Пирогові, якій цього року виповнилося 280 років.

Фундаторкою церкви вважається Урсула Францішка Радзивіл (1705–1753), дружина Михайла Казимира Радзивіла (1702–1762), Великого Гетьмана Литовського. Вважається, що вона була останньою представницею відомого шляхетського роду Вишневецьких.

За архівними джерелами, вже після смерті Урсули у 1757 році церква небезпечно похилилася через неякісне будівництво. Тож її невдовзі розібрали та поновили. Бароковий іконостас створили на 30 років пізніше у 1780-х (про це свідчить не лише відповідна стилістика, а й радіовуглецевий аналіз його деталей).

На думку істориків, таку затримку спричинили тогочасні політичні буревії, серед яких — Коліївщина, заколот конфедератів та три розподіли Речі Посполитої, внаслідок чого уся Правобережна Україна відійшла до Російської імперії.

Політичні та міжконфесійні баталії позначалися на житті парафіян: у перші десятиліття свого існування церква не раз, часто разом із кліром, переходила з православ’я на унію. Однак, зарубинецьке козацтво ніколи не зрікалося батьківської віри, тож надавало перевагу саме православ’ю.

Конфесійна приналежність була остаточно встановлена після 1795 року, після остаточного підкорення Польщі російською імперією. З того часу сільський храм жив своїм тихим мирним та розміреним життям…

У середині ХІХ століття був частково перемальований автентичний бароковий іконостас, в «модному» на той час академічному стилі.

У радянський час святиня дивом вціліла. Спочатку в ній облаштували сховище для будівельних матеріалів, а після війни вона стояла пусткою. За нової хвилі гонінь у 1960-х роках невідомі особи частково знищили та розікрали іконостас, від якого лишилася тільки чверть ікон та різьбленого декору.

У 1966 році церкву вдалося врятувати від повторної спроби знищення завдяки зусиллям полум’яного патріота, археолога-краєзнавця Василя Стефановича врятували церкву. Він же перший запропонував перевезти храм до столиці, у створюваний там Музей просто неба.

Вже в Києві, на початку 1970-х, фото П’ятницької церкви показали найавторитетнішому знавцеві народного зодчества Петрові Юрченку. Невимовно вражений побаченим, той вигукнув: «Це ж останній дубовий гігант Наддніпрянщини!».

Вчений вважав, що всі церкви такого типу вже давно знищені не лише за роки безбожної комуністичної влади, але й за часів царського режиму, коли чимало яскравих та самобутніх дерев’яних церков були замінені невиразними зразками типової «єпархіальної» архітектури.

На думку відомого черкаського історика Михайла Сиволапа, станом на 1917-й рік на території сучасної Черкащини ще було близько 600 церков козацького типу. Більшість з них була знищена у перші десятиліття більшовицького режиму. Причому одиничні екземпляри відносно старих церков на Черкащині, які більшовики «пощаділі» — російського типу, підкреслює історик.

За архітектурними пропорціями, споруда є класичною для Середньої Наддніпрянщини. Тридільна, триверха з високими гранчастими зрубами й двозаломними верхами бабинця та вівтаря. Верхи мають пропорційну східчасту пластику із шатровими заломами, стягнутими при основі скругленими перехватами.

Зруби центрального верха помітно ширші, він має три заломи й вивищується над двома іншими верхами, посилюючи вертикальну динаміку споруди. Висота храму сягає 25 м.

«Церква Святої Параскеви із Зарубинців — дійсно остання та унікальна я у своєму роді, бо принципово відрізняється від решти вцілілих дерев’яних храмів цього регіону.

ї центральний зруб — тризаломний, до того ж значно вищий за вівтарну частину та бабинець. Це означає, що храм утворює три уступи, подібні до стрімких сходів, якими, за провіщенням Спасителя до нас спускаються і знову підіймаються у небесну височінь світлі янголи…», — відзначають пам’яткознавці з музею у Пирогові.

У 1972 році П’ятницька церква була перевезена до київського скансену, де була відновлена у первинному вигляді. Нове місце обрали напрочуд вдало — на майдані відтвореного давнього села, біля мальовничого яру.

Впродовж 20 років вона слугувала складом для музейних експонатів, тож повернути її вірянам вдалося лише після здобуття Незалежності.

Восени 1993-го парафіяни сусіднього храму святого Архистратига Михаїла спільно з музейними ентузіастами розчистили храм, підготувавши його до богослужінь.

9 листопада того ж року освятили престол, і відтоді церква Святої Параскеви стала зимовим (теплим) храмом парафії святого Архистратига Михаїла Української Православної Церкви (Київського Патріархату). Зараз святиня належить до Православної церкви України.

За спогадами музейних працівників, згодом їм вдалося зібрати докупи розпорошені залишки іконостаса та продовжити роботи з його відновлення. Значну роль у цій справі відіграв і настоятель храму, протоієрей Андрій Власенко. За його ініціативи виконали нове різблення та створені ікони в стилі втрачених.

Над образами працювали художники Олександр Кудрявченко та Артем Копайгоренко, а мисткиня Катерина Косьяненко створила три ікони-тондо — зображення Пророків у стилі українського іконопису та написала дві парні ікони з постатями Апостолів Іоанна, Симона, Филипа та Варфоломея для апостольського ряду…

Відтак, унікальна сакральна пам’ятка з маленького села на Черкащині стала справжньою перлиною київського скансену. Щороку її відвідують тисячі вірян та гостей музею просто неба.

До теми: Храми Святого Миколая на Подолі: долі та легенди.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»