Замість Пушкіна — український агроном та меценат: у серці столиці з’явилася вулиця Євгена Чикаленка

Євген Чикаленко. Фото з відкритих джерел
Євген Чикаленко. Фото з відкритих джерел

Його фраза, написана у листі до Володимира Винниченка нині стала крилатою: «Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені».

27 жовтня 2022 року Київська міська рада перейменувала одну з центральних вулиць Києва — Пушкінську на честь Євгена Чикаленка — видатного підприємця, мецената та активного учасника українського національного відродження початку XX століття.

Вулиця відома ще з 40-х років ХІХ століття та до 1899 року мала назву Єлизаветинська на честь Імператриці Єлизавети Петрівни. До 100 річниці від дня народження класика російської літератури, вона одержала нову назву Пушкінська, яку носила до жовтня цього року.

Вулиця носила назву Пушкінська з 1899 — жовтня 2022 року. Фото: Борис Корпусенко.

Слід відзначити, що це далеко не перша спроба увіковічити постать Євгена Чикаленка серед київських топонімів. У 2018 році на честь нього пропонували перейменувати площу та вулицю Льва Толстого, однак ця ідея не знайшла належної підтримки у суспільстві.

Це було пов’язано перш за все з тим, що постать цього визначного діяча та її значення в українській історії залишаються маловідомими широкій аудиторії. Тож ким був Євген Чикаленко на честь якого з’явилася нова адреса на мапі нашої столиці?

Євген Чикаленко народився 9 (21) грудня 1861 року у селі Перешори на півдні України у секретаря Ананьївського повітового суду Харлампія Івановича Чикаленка та його дружини Олени. Його дід Іван Михайлович Годорожій-Чикаленко служив урядником Бузького козацького війська. Мати походила з польсько-української родини дворян Каєтана Краєвського та Варвари Давидівни Горієнко.

У своїх спогадах Євген Чикаленко розповідає про дивовижне потрясіння, коли він почув українські пісні у виконанні свого вчителя Леоніда Смоленського. З того часу він активно починає читати українську літературу, досліджувати історію та багатогранну культуру нашого народу. Рідна мова назавжди залишилася для нього головною ознакою рідного дому, не менш яскравим та самобутнім, як народні пісні чи гарний традиційний одяг.

Євген Чикаленко з домашнім улюбленцем. Фото з родинного архіву.
Маєток Євгена Чикаленка у селі Кононівка. Фото з родинного архіву.

У 1875–1881 роках Євген навчався в реальній школі у місті Єлисаветграді (Кропивницький), де вчився разом з Панасом Саксаганським. Добре знав і товаришував і з його братами: Миколою Садовським та Іваном Карпенко-Карим.

Євген Чикаленко здобув освіту в Харківському університеті, де брав активну участь у роботі драгоманівського радикального гуртка Володимира Мальованого, за що був заарештований і засланий в рідне село під нагляд поліції.

Після смерті батька, юнак повністю бере на себе господарство в Перешорах. Маючи хист агронома, Євген Чикаленко застосовує передові тогочасні технології та домагається величезних прибутків від урожаїв. Згодом, свій аграрний досвід та ефективні методи в агрономії він викладе у своїй п’ятитомній ґрунтовній праці «Розмови про сільське господарство» (1897 рік).

Фото з відкритих джерел

Цікавим фактом про цю роботу є те, що вона була створена українською мовою, а її автор п’ять років добивався її видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії, бо українська мова на той час була заборонена.

З 1900 року Євген Чикаленко переїхав до Києва, де активно долучився до громадського життя. Проживав на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській (Панаса Саксаганського), 91, звідти переїхав до придбаного будинку №56 (не зберігся).

Вулиця Маріїнсько-Благовіщенська (Саксаганського), де мешкав Є.Чикаленко. Фото з відкритих джерел

У цей час він активно спілкується з відомими представниками української інтелігенції, відомим своєю проукраїнською позицією, зокрема: з Володимиром Антоновичем, Панасом Саксаганським, Миколою Лисенком, Дмитром Дорошенком, Михайлом Грушевським. Завжди уважно до них прислухався, тому не дивно, що увійшов до гурту тих однодумців, хто підтримав видання «Словник української мови» Бориса Грінченка.

У своєму «Щоденнику» за 1 травня 1910 року Євген Чикаленко згадує про це унікальне видання:

«Всім відоме значіння Бориса Грінченка в ділі культурного відродження України. Такої упертої праці, такої енергії ніхто досі з українських діячів не виявляв. В найглухіші часи, коли здавалося б український рух зовсім згас, він, мало чи не єдиний чоловік на Україні, не згубив віри у відродження України та всю свою велику енергію і працьовитість вжив для того, щоб розбудити громадянство».

Маючи чималі статки, Євген Чикаленко не шкодував власних коштів на видання творів своїх великих сучасників — Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, також активно фінансував відкриття книгозбірень в різних населених пунктах України, в тому числі й в рідних Перешорах.

Чикаленко фінансував єдину україномовну газету в імперії. Фото з відкритих джерел
Євген Чикаленко є автором українського аграрного бестселера. Фото: Музей діаспори

Також Євген Чикаленко за власні кошти видавав єдину в російській імперії україномовну газету «Рада», що постала як продовження видання «Громадська думка», заборонену царським урядом.

З перших номерів редакція взяла курс на висвітлення права народу на освіту, навчання рідною мовою, економічну незалежність, духовний розвиток, автономію України.

Редакція газети «Рада» знаходилася у будинку №6 на Вулиці Ярославів Вал. Виходила друком з вересня 1906 до серпня 1914 року.

Будинок на вулиці Ярославів вал, де знаходилася редакція газети «Рада». Фото: Вікіпедія

У роки Першої світової війни Євген Чикаленко проживав у Києві епізодично, приїздив у місто час від часу, уникаючи зустрічей з жандармами, бо мав нелегальний статус, репутацію українського «мазепинця». Розвал імперії та суспільні зміни 1917 року Чикаленко зустрів піднесено.

Він зізнавався журналісту та видавцю Максиму Гехтеру, що коли навесні 1917 року побачив на вулицях Києва «запорожців в червоних жупанах», вимріяних з юності, та українські маніфестації, то щиро й по-справжньому заплакав.

Побачене стало свідченням того, що багатолітня праця його особисто та покоління однодумців на ниві українського націєтворення, не була марною. Нарешті те, від чого довелося стільки страждати, зазнавати підозр, гірких розчарувань та нервових потрясінь, дало такий непередбачуваний результат.

Будівля Центральної ради. Фото з відкритих джерел

Тогочасні події для українців Євген Чикаленко порівняв із легендою про будівництво дзвіниці Києво-Печерської лаври, яку майстри багаторазово зводили з великою любов’ю, та вона зникала у безодню, а одного разу виринула з невідомості та засліпила світ своєю величчю.

Вважається, що саме Євген Чикаленко став ініціатором скликання Центральної Ради. Також він активно підтримував Михайла Грушевського на посаді очільника органу. Водночас сам Євген Чикаленко у політичній діяльності безпосередньої участі не брав.

У 1919 році Євген Чикаленко змушений емігрувати до Чехії. Фото з відкритих джерел
Навіть на чужині Євген Чикаленко не полишав активної діяльності. Фото з архіву.

У цей час основною його справою стало не лише активне спілкування з тогочасними українськими політиками, але й активне листування та ведення щоденників. За матеріалами тих унікальних джерел вдається простежити ставлення автора до політичних сил, української влади, окремих її представників та провідників − Михайла Грушевського, Павла Скоропадського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, еволюцію його поглядів на кожного політика.

Щоденники та праці Чикаленка від видання «Темпора». Фото зі сторінки видання.

З встановленням радянської влади, Чикаленко був змушений емігрувати, тікаючи від переслідувань. В еміграції він працював над словниками та займався написанням щоденників. Останній період його життя пов’язаний з трагічними втратами близьких — дружини та сина Петра, що не могло не відбитися на його здоров’ї.

Євген Чикаленко помер 20 червня 1929 року в місті Подєбради у Чехії. Його останньою волею стало бажання: розвіяти його прах у рідному селі, але радянська влада не дозволила цього зробити. У 1948 році урна з прахом була передана Україні, музею Академії Наук УРСР. Але нині її місцеперебування невідоме.

Руїни церкви у селі Перешори, збудованої на кошти родини Є.Чикаленка. Фото з відкритих джерел

У 1998 році в селі Перешори Подільського району Одеської області відбулося перепоховання праху його сина Левка, привезеного з США, який також заповів розвіяти його прах на батьківщині Чикаленків.

Тривалий час ім’я Євгена Чикаленка не згадувалося. В останні роки постать цього відомого діяча, мецената та патріота переживає справжнє відродження. У видавництві «Темпора» протягом останнього десятиліття вийшло багатотомне зібрання щоденників, спогадів та листування Євгена Чикаленка.

Авторський колектив під керівництвом Інни Старовойтенко тривалий час збирав унікальні документи та матеріали в різних бібліотеках та архівах України, в архіві УВАН у США, на сторінках періодики.

Погруддя Євгену Чикаленку у Перешорах. Фото: «День»

Також цього року побачило світ перевидання легендарного агробестселера «Розмови про сільське хазяйство» Євгена Чикаленка. До нього входять усі 5 брошур видатного агронома і публіциста: «Чорний пар та плодозміни», «Худоба», «Сіяні трави, кукурудза і буряки», «Сад» та «Виноград».

Свого часу, «Розмови про сільське хазяйство» була другою за популярністю українською книгою після «Кобзаря». На сьогодні вона є важливою історико-культурною пам’яткою аграрної сфери.

Також на вулиці Рейтарській, 35 відкрили меморіальну дошку Євгенові Чикаленку на фасаді будівлі, де, знаходилася редакція газети Київського управління у справах земського господарства.

Таким чином, ім’я легендарного публіциста, мецената та яскравого представника українського національного відродження знову посідає належне місце в українській історії.

Довідка: У червня в застосунку «Київ Цифровий» завершили електронне голосування щодо перейменувань київських топонімів. Перелік самих об’єктів, запропонованих до перейменування, визначила експертна комісія фахівців Українського інституту національної пам’яті, Інституту історії України та інших установ. У списку 296 найменувань. Усі пропозиції передали на розгляд експертної комісії.

25 серпня Київрада підтримала перейменування майже 100 вулиць, 8 вересня проголосували за дерусифікацію ще 40 об’єктів. Ще понад 45 нових назв з’явилися у столиці 28 жовтня.

Також у додатку «Київ цифровий» триває голосування за повернення історичних назв ще 32 міським об’єктам.

У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно, повідомляє Роман Лелюк, директор Департаменту суспільних комунікацій КМДА.

До теми: у столиці з’явилася вулиця Мелетія Смотрицького - творця української граматики.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»