Кримськотатарські діти напишуть диктант «Національної єдності» у Туреччині
Батьки дітей залишилися в Україні — воюють і волонтерять. А жінок і дітей евакуювали у безпечне місце у Туреччину, де вони вивчають кримськотатарську, турецьку та українську мови — тримають тісний зв’язок із Батьківщиною.
Для киримли ця війна розпочалася 8 років тому. Тоді багатьом довелося залишити рідний дім і виїхати на материкову Україну. Чимало родин опинилися у столиці. Для того, аби зберегти мову, культуру та звичаї створили дитячий центр «Кримська родина». Про його роботу розповіла його керівниця Аніфе Куртсеїтова.
— Коли створили центр «Кримська родина» і які були його головні цілі?
— У 2014 році створили центр. Тоді у нас було 70 дітей, зараз 120. Всі діти з Криму, із сімей військовослужбовців, зараз всі батьки на війні. Вчили кримськотатарську мову, історію, вишивку, музику, танець. Наш дитячий ансамбль «Арзу» — Мрія, що діяв при центрі, отримав звання зразково-показового. Уся наша робота була спрямована на збереження національної ідентичності.
У лютому під час візиту до Києва офіційної делегації Республіки Туреччина на чолі з Президентом країни відвідала нас відвідала пані Еміне Ердоган. Вона оглянула класні кімнати, в яких відбуваються заняття з кримськотатарської вишивки, а також була приємно здивована творчими виступами, які приготували для неї вихованці нашого центру.
— З початку повномасштабної агресії росії саме пані Ердоган допомогла?
Так, у перші ж дні війни мені зателефонувала помічниця пані Ердоган, вона цікавилася, яка у нас ситуація, і як вони можуть допомогти. Запропонували евакуацію. Ми вирішили скористатися цією пропозицією. Дітей, які займаються у нашому центрі, а також їхніх мам збирали автобусами по всьому місту. Так ми потрапили до Туреччини, де нам надали притулок, харчування, підтримку, тож ми й тут продовжуємо працювати і навчатися.
Проте не всі виїхали, деякі родини залишилися у Києві, ми за них хвилюємося, намагаємося допомогти, як можемо. Крім того, частина наших вчителів і наставників теж у Києві.
— У якому форматі відбувається навчання?
— З початку війни ми перейшли в онлайн. Я вважаю, що в час війни безпека дітей — понад усе. Що й казати, якщо у приміщення київської школи, де займалися наші діти під час однієї із ракетних атак росіян у жовтні, вибуховою хвилею вибило вікна та двері. На щастя, ніхто із дітей та вчителів, які були на той момент у школі не постраждав — усі вчасно спустилися у сховище…
Ми ж продовжуємо навчати кримськотатарської мови, літератури та історії онлайн, як і раніше. Як не дивно, але ковід дав нам досвід такої роботи, тож ми виявилися несподівано готовими до роботи у надзвичайних умовах. А з тими дітками, що зараз з нами у Туреччині, проводимо дуже багато занять і офлайн.
Активно почали вивчати турецьку мову, малюємо, відчуваємо дуже велику підтримку місцевої влади. Спілкуємося із психологами. Це дуже потрібно, бо хоча діти не чують вибухів, проте все одно живуть у тривозі — їхні рідні воюють, захищають Україну. В одного хлопчика загинув на фронті батько, їздила із ним у Київ, аби бути присутніми на похороні…
— Як до вас ставляться мешканці Туреччини?
— Дуже тепло, багато допомагають. Зокрема міграційна служба пропустила навіть тих, у кого не було відповідних документів — хтось не встиг схопити закордонний паспорт, у когось він був протермінований. Щоб менше турбувати людей міграційна служба навіть відкривала своєрідні пункти у готелях, де розселяли біженців. Добре це знаю, бо допомагала з перекладом з української на турецьку і навпаки. Турецький уряд допоміг із житлом, харчуванням, медичним забезпеченням. Багато речей, одягу, іграшок та канцелярії принесли місцеві мешканці.
Крім того, до нас прислухаються, тому ми постійно підтримуємо тему війни в Україні. У перший місяць війни взагалі давали інтерв’ю та коментарі мало не цілими днями. Кримськотатарська і турецька мови схожі, тож нас розуміли. Ми були свідками і обвинувачами. Користуємося цим сповна, бо у Туреччині багато росіян, які гнуть свою лінію, тому я вважаю, що наша інформаційна робота дає свої плоди.
Щоб більше розповісти про себе ми також готуємо Дні Криму у Туреччині.
— Меджліс кримськотатарського народу нещодавно ініціював обговорення щодо Дня кримськотатарської мови. Чи його визначили?
— Наскільки знаю, запропоновано 7 визначних дат, до яких його можна присвятити. Адже важливо мати День кримськотатарської мови, бо це привертає увагу і до її вивчення і до популяризації. Так готуємося відзначити День української писемності та мови. 9 листопада разом будемо писати диктант «Національної єдності», який транслюватимуть з Києва.
У Криму за радянських часів української було дуже мало — така була державна політика. Тотальна перевага російської була і згодом. Хоча, кримські татари у Криму до 2014-го року підтримували українську мову. Наші діти завжди виборювали перемогу на регіональних олімпіадах. До слова, я пам’ятаю своє дитинство, коли у нас у школі ввели українську мову, як факультатив, то мій батько мене одразу ж віддав, казав, обов’язково вчити. Ми це передали своїм дітям.
— Діяльність вашого центру спрямована на підтримку культури. Чи на часі ця тема у час війни?
— Наша організація також видавала книги з історії Криму. Ми починаємо наші розповіді не з відомої дати депортації кримських татар 1944 року, а з давніх часів, з Кримського Ханства. Зокрема, створили посібник, розрахований на вчителів історії, і видали б його якби не війна. Зараз трохи не ті цілі. Проте, історія важлива. Коли людина знає минуле, то розуміє, чому кримські татари — корінний народ.
До речі, ми на цьому постійно наголошуємо у Туреччині, що ми корінний народ України. Наших дітей легко впізнати — вони скрізь носять різний мерч із прапором. Кримським татарам не потрібні чужі країни, нам потрібна своя земля.
Багато років нашу культуру знищували, все, що вдалося зберегти — це фактично по крихтах. Дуже хочеться додому, працювати для рідного народу, з повною віддачею, без перепон. Навіть тут, на чужині, ми працюємо на розвиток рідної культури, хоча наші думки і молитви зараз із нашими чоловіками, що на війні. Дякуємо усім захисникам.
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»