Звільняв Київщину, але поліг на Донеччині: історія Героя України Вадима Зеленюка

Вадим Зеленюк народився на Хмельниччині, але його доросле життя було пов’язане із Києвом. Він любив це місто, захищав столицю у лютому-березні, а влітку поїхав на Донеччину, де і загинув під час виконання бойового завдання, прикриваючи товаришів.

Вадима Зеленюка посмертно нагородили орденом «Золота Зірка» з присвоєнням звання Героя України.

«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам.

«Він з народження був таким непосидючим і вертким, що важко на руках було втримати», — згадує Ніна Семенівна, мама Вадима Зеленюка.

Ще в садочку він був першим у всіх «руханках» та естафетах. Тож коли хлопець пішов у спортивну секцію, це нікого не здивувало. Тренерів вражало інше — затятість маленького хлопчика, який після поразок не знеохочувався, а ще більше докладав зусиль для змагань. Таку рису дуже цінують у спорті, бо саме вона є ознакою чемпіонів. І Вадим Зеленюк, зрештою, ним став. Спочатку він займався дзюдо, а потім обрав для себе самбо.

Вадим Зеленюк є вихованцем Красилівської ДЮСШ. Був кандидатом у майстри спорту з дзюдо, майстром спорту з самбо. На його рахунку бронзова медаль юніорського чемпіонату України з дзюдо 2006 року.

В 2010 році закінчив факультет внутрішніх військ Київського національного університету внутрішніх справ. А у 2013-му хлопець став бронзовим призером чемпіонату світу з бойового самбо. Він чемпіон Європи із універсального бою.

«Щоб вшанувати Зеленюка-спортсмена ми вирішили запровадити змагання на його честь і включити цей турнір у загальноукраїнський календар змагань», — розповідає Вадим Рогач, президент Національної федерації самбо України.

Саме він дуже сподівався, що хлопець обере спортивну кар’єру, але Зеленюк вирішив стати військовим. І у цій професії він був таким ж успішним — дослужився до майора елітного спецпідрозділу НГУ «Омега».

Від 2014 року постійно виїжджав на ротації виконуючи бойові завдання на сході нашої держави. «Дзвонив нам сам, казав, щоб не переживали, і що це його обов’язок — нас захищати», — каже його сестра Юля. До слова, брат навчив усю сім’ю користуватися різними соцмережами і месенджерами. Пояснював, що для «спецури» зв’язок дуже важливий.

24 лютого, він зателефонував рідним, і сказав, що під Києвом. Саме у Київській області його спецзагін брав участь у надзвичайно ризикованих операціях — розвідували цілі та корегували артилерійський вогонь. Побратими із Нацгвардії відзначали, що Вадим завжди намагався рухатися одним із перших. Його група виявляла маршрути окупантів та спостережні пости.

З однієї із таких «вилазок» вдалося зафіксувати і передати артилерії ЗСУ точні координати скупчення броньованої техніки — близько 24 одиниць. У результаті спецоперації групи, в яку входив Вадим, військові відтиснули ворога на 12 кілометрів до села Бузова. При чому, росіяни так і не помітили групу українського підрозділу!

Після того, як ворог зробив акт «доброї волі» і забрався з Київщини, Вадим отримав нове скерування — на Ізюмському напрямку Харківської області. Там він пережив обстріли градами та забороненими фосфорними бомбами — противник ніколи не зважає на якісь там міжнародні конвенції. На Харківщині трапився дуже показовий випадок, за що його так цінували друзі — Вадим надав домедичну допомогу двом військовослужбовцям, а одного пораненого, попри постійні обстріли, тягнув на собі майже 5 кілометрів — врятував чоловікові життя.

З червня Вадим воював біля Сєвєродонецька. У Нацгвардії стисло зазначають, що під час запеклих боїв на території сєвєродонецького авторемонтного заводу, завдяки діям групи у якій він був, наші воїни провели зухвалу і яскраву операцію та взяли в полон шістьох військових рф. Саме ці окупанти поділилися інформацією, яка допомогла проводити контрнаступ у цьому напрямку.

Цікаво, що воїн постійно намагався вдосконалювати свої навички, опановувати більшу кількість різної зброї. Тож з липня він уже був у складі групи застосування ПТРК «Стугна».

«Вадим цінував якісне військове спорядження, тож друзі знали, що саме якісь такі „ніштяки“ — це найкращий подарунок для нього», — пригадує сестра. Майже кожного дня, він проводив розвідку місцевості в «сірій зоні», щоб вибрати найкращу позицію для застосування комплексу. Вадим ще й встигав вести «бойовий щоденник» — знімати будні солдата, підкреслюючи, що це найкраща у світі робота.

«22 серпня група отримала завдання відбити штурмові дії ворога та закріпитись на визначених рубежах в районі. За допомогою двох розрахунків ПТРК NLAW Вадим знищив 2 ворожі БМП разом з екіпажем. Коли залишки ворожої піхоти зайшли на позицію, гвардієць один з перших висунувся на зустріч чисельним силам противника та вступив у бій», — розповідають у пресслужбі Нацгвардії.

Побратими прикривали один одного, і успішно штурмували ворогів. Проте потрапили під мінометний обстріл. Саме осколок міни згодом став смертельним, проте, неймовірним зусиллям волі Зеленюк ще певний час відстрілювався.

У художніх фільмах такі кадри роблять головними — герой вмирає, але надихає інших на перемогу. Але на нашій війні — це реальність, свідками якої є багато військових. Вчинок Вадима додав такої люті його друзям, що вони буквально змели нападників, відкинувши їх від лінії оборони.

Майор Вадим Зеленюк за мужність та героїзм проявлений під час виконання службово-бойових завдань нагороджений медаллю «За військову службу Україні» і був поданий на найвищу нагороду — орден «Золота зірка» та присвоєння звання Героя України. Президент підписав відповідний указ — 6 жовтня.

На вшанування Вадима Зеленюка у Музеї війни влаштували вечір пам’яті — саме там спогадами про нього поділилися рідні та тренери. Сім’я Вадима передала деякі його особисті речі (спортивні медалі, фотографії, розгрузку та каску) для колекції у Національний музей історії України у Другій світовій війні. Саме у цьому музеї зберігаються «похоронки» на двох його прадідів, вони загинули у 1944 році, воюючи пліч-о-пліч з тими, чиї онуки зараз повернули зброю проти України.

«Наш Музей є місцем ушанування воїнів. Адже в боях гинуть люди, і палітра війни складається з персональних історій та подвигів. У наших сховищах зберігаються сповіщення про загибель бійців Другої світової війни. Є серед них і похоронки на двох прадідів Вадима. На жаль, новітнє зло, з яким нині бореться весь цивілізований світ, нині забрало життя їхнього нащадка. Боротьба Вадима Зеленюка стане гідним прикладом для наступних поколінь», — говорить генеральний директор музею Юрій Савчук.

У музеї зараз триває унікальний проєкт — його працівники збирають артефакти та свідчення про війну практично у режимі реального часу. Тож зараз міркують, як найкраще зберегти пам’ять про воїнів та створити умови для рідних та близьких Героїв, щоб вони могли збиратися, підтримувати одне одного та ділитися своїми спогадами про хлопців та дівчат, наших сучасників, які мали таку любов, що не вагаючись поклали душу і тіло за своїх друзів та рідних, за Україну.

Фото надані родиною Вадима Зеленюка

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»