Трансформація у бронзі: скульптор Назар Білик представив нові роботи у столиці

Назар Білик є автором однієї з найзнаніших та знакових скульптур столиці — «Дощ» на Пейзажній алеї. Він багато експериментує, постійно перебуває в пошуках та досліджує нові можливості об’ємів та матеріалів.

Виставка, що розмістилися в залах Українського дому, є початком нової серії «Сплав». Роботи не є самостійними творами. Це радше пошуки та осмислення того, що відбувається з людиною та суспільством в Україні за останні пів року.

«Назва дуже лаконічна, як і сам проєкт. Але водночас він сильний і потужний у виразності, — зазначила директорка „Українського дому“ Ольга Вієру. — Назва „Сплав“ говорить про багато чого. Про усіх нас разом, адже ми переживаємо небувале єднання завдяки спільним переживанням та травмам. Сплав можна сприймати і як внутрішні трансформації. Автор досліджує в першу чергу трансформації людини в ці часи. Внутрішній гарт у кожного свій — хтось стає сильнішим, хтось починає більше ненавидіти, а хтось більше любити. Назар — унікальний художник. Поєднує тонкість, елегантність і потужну силу».

Скульптор Назар Білик розповів «Вечірньому Києву» про концепцію серії та особливості роботи над нею.

24 лютого я був у Львові. Там розташоване виробництво, де працюю та відливаю свої роботи, переводячи їх в бронзу. Щоб не фокусуватися на війні, новинах, постійній невизначеності, працював. Завдяки роботі, походам в майстерню і щоденній праці я себе висмикнув з цієї території війни. Хотів наблизити мир, повернувшись в стан мирної роботи та творчості. Спокою, реалізації та очікуваного хорошого майбутнього.

Назва серії — «Сплав». Вона присвячена змінам — внутрішнім, свідомості, в суспільстві, які відбулися і зараз відбуваються. Щоб осмислити та зафіксувати в матеріалі ці думки, я обрав бронзу. Адже бронза — не самостійний метал, це сплав різних елементів. Випадає непотрібний осад, мідь і олово проявляються. І це дуже гарний символ, який показує, що тільки складнощі та боротьба «сплавляє», гартує не тільки метал, а й суспільство, особистість. Змінює колективну душу. Можна сказати про народження чогось нового, нового «сплаву» українців.

Не можу сказати, який твір став першим. Мислив одразу серією. Крім того, робота з бронзою — складний і непростий процес, розтягнутий в часі. Все нанизувалося поступово. В мене так часто виходить, що усвідомлення творчих імпульсів наздоганяє мої руки. Процес, час, осмислення — і все складається в один ланцюжок.

Це не самостійні роботи. Не хочу, щоб їх сприймали як твори скульптурного мистецтва. Вони стають цими творами вимушено. Говорячи про людину та фіксуючи її стосунки з простором, що її оточує, я роблю матеріальні шматки простору. У вигляді металу. Наче метал кидаю в повітря як простір, і він виявляє людину. Людина — ще не сформована субстанція, її формують обставини. Тому є порожнеча у вигляді людської присутності. Тут закладений філософський принцип — шматки металу знаходяться в просторі та виявляють людину. Звернені до неї. Але перш за все, це розмова про те, в чому ми зараз живемо. Як будуються стосунки між інформаційним, воєнним, особистим простором. І трансформацію людини в ньому.

Велика робота вагою в 1,5 тонни, яка зустрічає відвідувачів — це об’єм навколо людини, який має форму еліпса, овалу. Початок деформації великої кулі, яка розтягується, виявляє частково людський торс. І в ній вже присутня динаміка, яка розкривається в інших залах. Динаміка, де простір змінюється, де шматки бронзи стають подібні до води, до процесу сплавлення.

В екстремальний стан війни відкривати насичену, занадто продуману та завершену виставку немає сенсу. Але не робити виставок, не ділитись своїм доробком і переживанням — також неправильно. Тому простори Українського дому не перевантажені роботами. Вони розташовані з великою кількістю повітря. І це також бачення, як мають жити ці шматки металу в експозиції.

Ці роботи були привезені зі Львова. Це бажання зловити та поділитися пульсуючим висловом, який саме зараз для мене актуальний. Чим я живу та що роблю. Це те, що на часі та на душі.

Процес створення робіт тривалий. Ми купували бронзу на Запоріжжі, там є великі промислові заводи, які варять і сплавляють. Спочатку треба зліпити модель. З глини чи гіпсу в оригінальному розмірі. Це як скульптура, яка потім стає відливком в металі. Для цього потрібен час — зробити ескіз, збільшити, зняти форму. Потім взяти форму, яка по шматках відливається в бронзі. Далі ці шматки зварюються. Після цього — чеканка, заробити шви, вивести цю форму. Змоделювати її, бо бронзу коробить. Пошліфувати та частково заполірувати. Це довгий і важкий шлях. На кожну роботу потрібно від 3-4 місяців до пів року. Скульптура — це довго, дорого і складно.

На роботах помітні кольорові відливи. На цих окремих шматках я з газового пальника розігрівав метал до дуже високої температури, щоб з’явилися «опіки». Ніби повертаю метал в стан, коли він вариться, сплавляється. Це не просто декоративні речі. Я підкреслюю сплавлення, що відбувається.

До слова, у музеї «Київська картинна галерея» демонструють міцність українців мовою сучасного мистецтва. Експозиція «Залізне небо» поєднала близько 100 робіт 12 авторів.

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»