«Абхаз», який загинув за Україну: історія киянина Астамура Гумба

Батьки Астамура Гумба. Фото: з архіву Наталі Іщенко (Гумба)
Батьки Астамура Гумба. Фото: з архіву Наталі Іщенко (Гумба)

Він народився у Абхазії й у три роки втратив батьківщину через війну, що роздмухала росія. Майже 30 років він прожив в Україні, у Києві. А загинув під Харковом за незалежність і свободу землі, яку вважав рідною. Його життя обірвала зброя тих, хто на початку 90-х окупував Сухумі. Що вмістила доля філософа і бійця Астамура Гумба зі 130 батальйону 112 бригади тероборони Києва? Про що він мріяв і що зміг здійснити — у циклі «Пантеон Героїв».

Всі 32 роки, прожиті Астамуром Гумба пов’язані з трьома регіонами, які з 90-х років і досі є місцями запеклих конфліктів.

З огляду на природні дані, їх можна назвати «раєм на землі». Втім, цей рай, якому не дають бути раєм.

Судіть самі: Сухумі у Абхазії, Україна в центрі Європи, Чорногорія на Балканах. Геополітичні точки напруги і конфліктів.

Зрештою, Астамур Гумба, у якого в роду переплелось українське та абхазьке коріння, вивчав і досліджував можливість подолання конфліктів, які штучно створювались через імперські амбіції політиків.

Астамур з мамою Наталею у Сухумі (Абхазія)

«Його прабабусі — з України. По батьковій лінії, він з роду Гумба, відомого та шанованого», — розповіла «Вечірньому Києву» мама Астамура.

Вона — Наталя Іщенко (Гумба) відома українська журналістка-міжнародниця, яка часто пише аналітику щодо ситуації на Балканах, показала світлини з далеких 90-х. На них — вулиці з пальмами, красиві люди, а на обрії — море і, здається, що це — ідеальне місце для спокійного життя. Сухумі і справді було курортом, а Ріца — одним з найкрутіших чистих гірських озер.

«Я виїхала з Астіком, коли вже було зовсім небезпечно і скрізь стріляли. А взагалі-то більшість наших знайомих були просто вбиті… Моя мама врятувалась, вистрибнувши з другого поверху…До речі військами, які це творили в Абхазії, командував чоловік на ім’я Сергій Шойгу…» — повідала історію своєї втечі від війни Наталка.

Російські танки у центрі Сухумі

Її бабуся з Харківщини, а дідусь з Гуляйполя, тож вона переїхала до України. Наталя стала жити у Києві. Її син ріс у столичному українському середовищі маминих друзів. Наталка стала дружиною журналіста Сергія Моругіна, з яким і виховувала хлопчика. У тодішніх редакціях діти журналістів проводили чимало часу. Вчили уроки, були свідками дискусій і спілкувались з друзями батьків. Так все відбувалось й у Астамура.

Комунікабельний, добродушний та допитливий, він став улюбленцем у київському медіасередовищі. На одному з фото тих років — хлопчик з мамою гуляють Андріївським узвозом на День Києва. В 90-ті це було місце, куди ходили неодмінно й часто. Так Астамур пізнавав столицю.

Астамур з мамою Наталею на Андріївському узвозі у Києві

ВІН БУВ НА 100% КИЯНИНОМ І УКРАЇНЦЕМ

«Нам всім пощастило почати свою школу разом. Астамуру та його однокласникам, які прийшли у перший клас і стали моїми на три роки. І мені — у 19 років стати їх вчителем. Вони були у мене першими», — розповіла «Вечірньому Києву» Наталія Козинець. На шкільній світлині вона у центрі яскравої усміхненої юрби дітлахів.

Сімдесят восьма школа колись знаходилась поруч з Бесарабським ринком, там, де нині пафосний ТРЦ. Саме в ній і звела доля Астіка, як звали хлопчика рідні та друзі, і його клас з юною вчителькою.

«Знаєте, коли я вела урок, я увесь час ніби розповідала йому. Він був настільки жвавим і допитливим. Він практично ніколи не мовчав. Він коментував, розповідав щось, ділився емоціями», — посміхається від згадок сьогодні пані Наталя.

З першою вчителькою Наталією Козинець та однокласниками у 78 школі міста Києва

Чверть століття минуло, а вона і досі пам’ятає свого незвичайного учня.

У нього були молоді батьки і вони багато дозволяли та розповідали йому. Було відчуття дитини, яка росте у любові й свободі.

«Ми тоді не мали інтерактивних дощок, я їм читала і намагалась всіляко пробудити дитячу уяву про світ. Астік вмів слухати кожною частинкою. Я дивилась у ці величезні чорні очі і вони були індикатором: чи всім дітям цікаво, чи їм все зрозуміло, чи зачепила, здивувала я їх?» — згадує перша вчителька Астамура атмосферу у класі.

Все вперше: перший клас, перше вересня і перша лінійка, Астамур разом з другом

Взаємна безумовна любов — ось, що подарувала доля дітям і викладачці. І це їх поріднило та об’єднало. Пані Наталя зізналась, що Астамур був за натурою правдолюбцем. Він не міг змиритись, коли когось ображали чи поводились несправедливо.

«Ви знаєте, я тоді тільки почала зустрічатись зі своїм чоловіком. І от, уявіть, через 25 років потому, вже нинішнього літа, чоловік прийшов додому і сказав: „Ти знаєш, загинув Астамур Даурович Гумба…“ Так само за іменем і по батькові він його називав ще тоді, коли він був маленьким школяриком… Він народився в Абхазії, але став стовідсотковим киянином і українцем» — каже пані Наталя про свого першого учня.

Астамур відвідував у шкільні роки дитячу театральну студію «Чунга-Чанга»

АБХАЗ І УКРАЇНЕЦЬ

«Він себе самоусвідомлював, як абхаз і українець водночас. У нього на поличці — стояли „Витязь у тигрові шкурі“ Шота Руставелі та „Абхази“ авторства Інал-Іпа. Він шукав своє коріння. А ще — Шекспір англійською, він його читав постійно. Героїчний епос давав йому снагу. У нього поєднувались кавказькі риси характеру і українські», — розповів «Вечірньому Києву» журналіст Сергій Моругін, який виховував Астамура з його п’яти років.

Пережите у ранньому дитинстві у Сухумі відклалось у хлопця на все життя.

«Він мене вразив, коли переїхавши до Києва, у магазині побачив багато сортів різного запашного хліба і почав просити: «Давайте його більше купимо. Треба багато хліба!» — згадує Сергій.

Родина невтомних мандрівників: Астамур з мамою Наталею і татом Сергієм у Сімферополі (АР Крим)

Потім, вже дорослим, Астамур допомагав, як волонтер багато років НДСЛ «Охматдит», саме тому відділенню, де лікували діток з онкологією.

Він міг дістати все, що шукала волонтерська спільнота для маленьких пацієнтів. А ще просто приділяв їм свій час: вчив щось робити, щоб дітки відвертались від лікарняної дійсності, читав і показував мультики. Бо й сам вивчив англійську на англомовних мультфільмах. Діти його дуже любили й чекали.

Астамур легко знаходив спільну мову з дітьми

Після закінчення школи Астік вступив до Київського національного університету імені Шевченка на філософський факультет, вирішив стати політологом.

Варто сказати, що, проживши в Україні 29 років, Астамур Гумба не отримав українського паспорта та офіційного громадянства. У нього була «Посвідка на постійне проживання», яка надавала йому всі права в Україні. Астамур ніколи не відчував ніяких обмежень.

«Запам’ятав його серед тисяч студентів ще з часу вступу. Я тоді був заступником декана філософського факультету. Астамур мав нестандартне мислення. Дуже талановитий і допитливий. Він багато працював додатково, завжди був незадоволеним — йому здавалось, що їм малувато дають вчити, до нього всі тягнулись. А ще він був дуже дружнім і обережним водночас у спілкуванні. Я думаю, через свій життєвий шлях», — поділився з «Вечірнім Києвом» Володимир Бугров, нинішній ректор КНУ ім.Т.Шевченка.

Зі своїм викладачем Астамур багато спілкувався і переписувався, коли вирішив вступати до магістратури в університет у Чорногорії.

«Астік звідти мені писав, що краще, а що гірше у них і у нас. Увесь час порівнював рівень викладання та знань. Він обрав шлях міжнародника і його цікавила конфліктологія, а саме — шляхи розв’язання конфліктів», — розповів ректор.

Астамур «Абхаз» у ТрО

Ректор зізнався, що у лютому 2022 колишній студент його повідомив, що йде на фронт.

«Він казав, що не може спокійно сидіти, коли Україна переживає свій найважливіший момент історії: бути чи не бути? Пішов спочатку у тероборону свого району. Я лише попросив його бути обережним і просив дійти до Перемоги», — згадує пан Бугров.

Університетський викладач з багаторічним стажем каже, що є студенти, у яких вчаться і професори. І йдеться не про науку, як таку. А про життя.

«Розумієте, в Астамура і його мами був дуже болісний досвід еміграції. І я добре запам’ятав його кредо: треба любити батьківщину, яка у тебе є, адже її можна втратити», — розповів про життєвий урок, який виніс зі спілкування зі студентом ректор університету.

Астамур Гумба, студент-політолог КНУ ім.Т.Г.Шевченка
З друзями під час навчання у магістратурі в університеті у Чорногорії

З УСЬОГО СВІТУ ВІН ОБРАВ КИЇВ

Наталя і Сергій певний час працювали й жили у Чорногорії. Балкани знали дуже добре. Астамур мав усі можливості залишитись у Монтенегро, щоб навчатись і працювати. Перед ним був відкритий увесь світ.

Але він повернувся в Україну. Це був 2016-й рік. Росія вже анексувала Крим і вдерлась на Донбас. Абхазька історія повторювалась ніби у новому вимірі. І серед діючих осіб з боку росії були ті ж самі люди…

«Я ще у 90-ті всім казала, що — росія піде далі на Україну, після Кавказу. Звісно, ми з Астамуром мали ПТСР, кожен — свій варіант. У мене передчуття війни було дуже гострим, і на Балканах, і тут. Росія ніяк не позбудеться імперських амбіцій і підігріває конфлікти у Європі. З незалежністю України російське суспільство в цілому не могло змиритись, воно взагалі не розуміло: як це хтось від них відірвався і йде своїм шляхом», — розповіла Наталка.

Сина вона зрозуміла: він не хотів втратити батьківщину, яку має. Він знав, що його місце тут.

«Астамур пішов працювати у ай-ті галузь. Його освіта тут знадобилась, адже він займався міжнародною дистриб’юцією продукту, був своїм на всіх форумах, мав хист забезпечувати, тож менеджмент став по суті його другою професією», — каже Сергій.

Астамур Гумба з друзями 2015 рік

Отак, на одному з ай-ті стартапів і подружився Астамур, який був керівником з продажів з Іваном Логіновим, директором з маркетингу.

«Були колегами, а стали близькими друзями. Хоч я й вболівав за „Динамо“, а він — за „Шахтар“. (сміється) Він не мав громадянства, але був українцем. Це його рідна і улюблена країна», — розповів про друга Іван.

Астамур розділяв цінності, які були у прогресивних людей в Україні.

«Він був переконаний, що країна сама має робити вибір — куди їй рухатись. І саме він виявився згодом одним з найсміливіших людей, яких я знав. Додайте до цього кавказьке чоловіче переконання, що мужчина має обороняти свій дім… Це він ніколи не виказував зовні, але це завжди відчувалось», — згадує Іван Астамура.

24 ЛЮТОГО, ЯКЕ ЗМІНИЛО ВСЕ

П’ята година ранку 24 лютого 2022 року змінила всі плани, маршрути і долі. Як виявилось, не лише в Україні, а й Європі і світі.

Кожна сім’я вирішувала: що робити далі. І на цього реалізацію рішення у людей були лічені години.

Наталя та Сергій вирушили до Західної України, щоб продовжити роботу над інформаційними проєктами.

«Ми 24 лютого прийняли рішення йти до тероборони. Зголосилось багато хлопців, але так вийшло, що прийшов лише один Астамур… Я був у шоці! Людина, яка не має навіть прописаних обов’язків, як громадянин. У нього зір був — 6 і астигматизм, його б не взяли з такими даними. Але він пішов воювати за Україну. Добровільно і беззаперечно. Для нього була головною цінністю свобода», — розповів «Вечірньому Києву» подробиці Іван Логінов.

Астамур «Абхаз» перед відправкою на фронт

А далі — обидва друга знайшли свої місця на цій війні. Іван став більш корисним, як волонтер. Він займався постачаючи для 130 батальйону 112 київської бригади ТрО все потрібне.

Астамур дістав нік «Абхаз» і був відповідальним по роті за забезпечення у цьому батальйоні. Спочатку його підрозділ був у обороні Києва. А у травні— пішов на фронт. На Харківщину.

Батьки встигли побачитись з сином 9 травня у Києві. Він прийшов у формі, приніс 20 кілограмовий мішок корму для кота, якого залишав їм «на виховання».

Втрьох Наталка, Сергій та Астамур пішли до грузинського ресторанчика у себе на Солом’янці. Там хтось включив музику. І раптом полилась старовинна абхазька пісня…

«Я віддав йому свій годинник. Ми сказали один одному, що після Перемоги він його поверне і саме тому йому треба дожити до Перемоги», — згадує Іван.

«Ми багато мріяли про те, що буде після війни. Астамур хотів мати сім’ю і милу донечку», — ділиться планами друга волонтер.

«ВІДПИШУСЬ, ЯКЩО ВИЖИВУ…»

Хлопці домовились, що Астік буде дзвонити й повідомляти — як там, після кожного бою. Коли можна буде залишити голосове повідомлення, звісно ж.

«Я писав, коли відправляв у батальйон рації, або ще щось потрібне: «Отримаєш — відпишись». А він відповідав: «Відпишусь, якщо виживу». Бували дні, коли надходило повідомлення: «Ну, все, це — остання ніч…», — згадує всі подробиці фронтового спілкування з другом Іван.

Астамур Гумба з побратимами у Всесвітній День вишиванки

Тим часом Наталя й Сергій дізнались, що хлопцям з підрозділу «Абхаза» потрібне авто. Вони почали збір коштів. Андрій Любка допоміг знайти потрібний автомобіль десь на Закарпатті. Машину вже перефарбували і її треба було забирати…

«Так сталось, що хлопці з батальйону повідомили мене першим про загибель Абхаза з побтратимами. Проти них були кинуті такі сили, що вижити було нереально. І саме я мав розповісти іншим вже тут, у Києві, що нашого Астіка вже немає…», — Іван про це говорить ніби йому бракне повітря.

Мама Астамура того дня відчувала внутрішню порожнечу. «Я завжди молилась за нього, а тут усвідомила, що ні на що не впливаю», — згадує найважчий день свого життя Наталя.

Батьки лиш з часом отримали офіційне розслідування обставин загибелі сина з побратимами. Там написано, що їх позиція утримала наступ на Харків.

«Дементіївка Дергачівського району Харківської області. Криваве місце. Всі хлопці загинули. І довелось відновлювати картину того, що відбулось. До них навіть спочатку не могли дістатись. І ми не так давно отримали документи, де названа причина загибелі», — ділиться пережитим Сергій.

Прощання з «Абхазом»
Наталя, Сергій з фото Астамура біля його могили на Берковецькому цвинтарі

Так вийшло, що лише після загибелі Астамура Гумба, всі відчули, кого вони втратили. Колеги по ай-ті кажуть, що це найчорніший день їх життя. Адже Астік був всім потрібен, у найскладніших ситуаціях — жартував.

Побратими біля труни Астамура «Абхаза»
Астамур для всіх, з ким працював і воював дуже багато значив, як людина

«Я отримав годинник, який був у нього на руці. Він був в крові. І я подумки, у нашому стилі, сказав другові: «Ну ось ти мені його і повернув», — каже Іван, який передав усі особисті речі Астамура його батькам.

Журналістка телеканалу «Еспресо» Ольга Лень, яка знала Астамура з його дитинства, зізналась, що навіть стоячи у храмі біля його труни не могла уявити, що цієї відкритої, вільної і сучасної людини вже немає. Вона вважає, що покоління 40-50 річних передало цю війну дітям, а могло б зробити так, щоб її не було.

Журналісти, колеги батьків, які знали Астамура з дитинства на прощанні з ним
Астамур Гумба став громадянином України посмертно

«Як же так, він міг абсолютно спокійно і вільно жити у будь-якому куточку світу. Він був людиною, сповненою свободи і можливостей. Я думала колись, що це покоління легковажне… А він сам вибрав собі дорогу — він пішов на фронт і за кілька місяців був вбитий», — добирає слова Ольга. Вона шокована і кількістю загиблих і тим, що вони пішли з життя, так і не народивши власних дітей.

ФОНД МИРУ АСТАМУРА ГУМБА

Астамур Гумба хотів вивчати можливості подолання конфліктів, які відбирають мільйони життів і часто тліють роками. Саме у такій війні він загинув, воюючи за свободу своєї другої батьківщини — України. Його батьки вирішили, що свого останнього слова Астамур не сказав. І його місія — буде продовжуватись.

Наталя Гумба та Сергій Моругін зареєстрували Фонд миру Астамура Гумба. Установа буде об’єднувати тих, хто вивчає конфлікти і може запропонувати, як їх вирішити. Це — чи не найважча місія на землі — добиватись миру.

Перші події Фонду миру Астамура Гумба вже відбулись.

Готується до виходу у світ «Історія Чорногорії», яку Наталія Іщенко, Астамур Гумба та Олексій Мустафін готували разом. І ось тепер — вже є сигнальний ексзепмляр пам’яті Астамура Гумба, який навчався у Чорногорії в університеті.

У Люксембурзі відкрилась фотовиставка «Вижити на війні».

Асоціація LUkraine asbi (українців Люксембургу) організувала її разом з Фондом миру Астамура Гумба. На ній представлені фотороботи Cергія Моругіна та Костянтина Сови, які дають можливість повною мірою відчути всі жахи цієї війни — на мить опинитись в зруйнованому селі на Київщині чи посеред руїн Харкова.

Анонс фотовиставки пам’яті Захисника України Астамура Гумба

«Ця виставка присвячена пам’яті Захисника України Астамура Гумба позивний „Абхаз“. Хлопця, який народився під обстрілами в Сухумі, але віддав своє життя за нашу неньку Україну під Харковом», — написали організатори експозиції.

Мама Астамура Наталя стала учасницею японського проєкту, який був започаткований на основі давньої традиції. Самураї писали перед останнім боєм лист своїй мамі. У сучасності ж, мами загиблих героїв пишуть листи своїм синам.

Їх називають мами-самураї.

Наталя Гумба з портретом свого сина Астамура Гумба і листом до нього японською

Історія молодих героїв російсько-української війни ще буде написана, щоб її вивчали наступні покоління. Що нащадки подумають, дивлячись на часом ще дитячі обличчя загиблих воїнів? Чому вони йшли у це пекло? Кожен з них дав би свою відповідь. Але у всіх було внутрішнє відчуття, що без них цю битву не виграти, країну не врятувати і без їхньої участі нашу свободу не відстояти.

Астамур Гумба на Скадарському озері у Чорногорії

«Бо ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх». (Ів.15,13).

Усі фото — Наталя Гумба (Іщенко), Сергій Моругін

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»