30 років тому Україна стала правонаступницею УНР

«І щоб уже ніколи не було потреби, щоб Президент чи Уряд України були змушені діяти у вигнанні, але щоб успішно і на благо українського народу кермували нею в столиці вільної України — Києві!»
22 серпня 1992 Державний центр Української Народної Республіки в екзилі урочисто склав свої повноваження і в Києві передав їх владі відновленої України. Ці події підтверджують, що Україна отримала незалежність не «у подарунок».
Під час урочистого засідання Верховної Ради президент УНР в екзилі (вигнанні) Микола Плав’юк склав повноваження Державного Центру УНР, визнавши, що проголошена 24 серпня 1991 р. незалежна держава Україна є правонаступницею УНР.
«Пане президента складаю на ваші руки цей історичний документ, Грамоту, схвалену Українською Національною Радою, і бажаю Вам найкращих успіхів у закріпленні і розбудові незалежної, демократичної, соборної України. Слава Україні!» — заявив Плав’юк у короткій промові.

Це ще раз довело безперервність діяльності державних інститутів, створених батьками Української держави у важкі 20-ті роки минулого століття.
72 роки уряд УНР в екзилі робив все можливе для підтримки паростків незалежності.
Офіційна заява ДЦ УНР була не просто символічним визнанням, що незалежність здобуто. Йшлося про правонаступництво:
«Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки».
Того ж дня у Маріїнському палаці делегація ДЦ УНР передала українській владі Грамоту про припинення діяльності та Заяву про правонаступництво України від УНР, клейноди Гетьмана Мазепи та інші державні атрибути Республіки.

Заходи відбувалися в рамках І Всесвітнього форуму українців, який 21-24 серпня 1992 р. проходив у Києві в палаці культури «Україна». Одним з рішень Першого форуму було створення постійного органу — Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР).
«Всьому народові України бажаю, щоб він, як Суверен своєї держави, стояв на сторожі її незалежности і щоб уже ніколи не було потреби, щоб Президент чи Уряд України були змушені діяти у вигнанні, але щоб успішно і на благо українського народу кермували нею в столиці вільної України — Києві!» — зазначив тоді до Плав’юк.
Складаючи повноваження, уряд УНР в екзилі виконував постанову Трудового Конгресу (парламенту УНР) 1919 р., підписану головою Директорії УНР Симоном Петлюрою, де йшлося про припинення діяльності ДЦ УНР в разі проголошення незалежності Української держави.

22 січня 1918 року Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу.
За Брестським договором 1918 року між УНР одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, УНР було визнано як незалежну державу.
Але, після поразки українських визвольних змагань, за результатами Ризького договору 1921 року, територія УНР була анексована Польщею і радянською росією.
Тож 12 листопада 1920 року голова Директорії Симон Петлюра затвердив прийнятий Радою Міністрів УНР «Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці».


Закон встановлював обрання глави держави на випадок його смерті, або добровільної відставки, та визнавав, що закон є чинним до часу створення нового парламенту незалежної Української держави.
З кінця 1920 р. уряд УНР перебував в екзилі. І саме правовими основами його функціонування були «Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР» і «Закон про Державну Народну Раду».
Президентами УНР в екзилі (до 1948-го — головами Директорії) були: Симон Петлюра (1920-1926), Андрій Лівицький (1926-1954), Степан Вітвицький (1954-1965), Микола Лівицький (1967-1989) і Микола Плав’юк (1989-1992).
Київські історики розповіли про тяглість державності України. Унезалежнення України — це процес тривалий, «вінцем» якого стало 24 серпня 1991 року. Але корені нашої державності сягають Х століття.
Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»