Дмитро Кравченко змінив диригентську паличку на зброю: історія артиста та викладача київської консерваторії

Зараз, військовий з позовним «Диригент» з перших днів війни, попри відсутність військової практики та досвіду, мужньо став на захист нашої держави.

«Вечірній Київ» поспілкувався з Дмитром Кравченком про його службу в лавах ЗСУ. Принагідно також обговорити актуальні проблеми у суспільстві та у мистецтві.

— Дмитре, мені відомо, що військова справа для вас — цілком нова. Як наважилися вступити у ряди ЗСУ?

— Жодного військового досвіду до цього я справді не мав. Вчився у творчому виші, де навіть не було військової кафедри.

Можливо, тому в час навчання у чомусь мені було складніше. Але потім збагнув, що найбільше людину блокують сумніви та страх: а навіщо, я ж музикант, диригент хору….

Коли твій страх тебе просто поглинає і голова іншим зайнята, ти нічого не зможеш вивчити, бо не можеш нормально сприймати інформацію. Але щойно я зміг опанувати свої емоції, мені стало набагато легше.

На мою думку, неважливо, хто ти за професією. Сьогоднішні реалії змушують нас навчитися тримати зброю у руках та робити найпростіші речі. Звичайно, ми не можемо стати пілотами чи танкістами, але мати необхідну військову підготовку у тилу — надзвичайно важливо. Особливо для чоловіків, щоб розуміти потім, наскільки ти здатен реально захищати свою державу.

— Що для Вас було найскладнішим?

— Найскладнішими для мене були декілька днів, коли я мав прийняти для себе це важливе рішення та визначитися, чи йти на війну разом з братом, чи допустити це боягузтво з надією пересидіти десь у тихому місці….

Тому, коли я вивіз родину у безпечне місце до родичів на Закарпаття, вже за декілька днів записався добровольцем до лав ЗСУ, ставши на облік у місцевому військкоматі.

Військові були дещо вражені моїм вчинком, бо не щодня бачиш перед собою музиканта, який у час війни хоче служити в армії, не маючи жодних професійних навичок.

Скажу відверто, що це було дуже непросте рішення, бо йде війна, і невідомо, чим це може закінчитися. Я мав чимало суперечливих думок, що не давали мені довго спати. Але, коли я це рішення прийняв, то відчув надзвичайне полегшення.

— Як думаєте, що відіграло ключову роль у прийнятті такого рішення?

— Все життя я був політично свідомою людиною. Колись давно бабуся мені розповіла історію нашого роду. Я знаю свій родовід з ХІХ століття, давніше вже, на жаль, не знаю…Усе життя мої пращури були киянами.

Мій прапрадід був священником та служив у церкві на Подолі. За комунізму її зруйнували та побудували будинок… За спогадами близьких, він мій прадід був чудовим регентом та мав гарний голос. Казали, що я у нього вдався, бо теж постійно співав з дитинства.

На жаль, прадід мав трагічну долю, як у багатьох людей того часу. Його розстріляла радянська влада, звинувативши у буржуазному націоналізмі та шпигунстві. Нашу родину, як ворогів народу, вислали за 100 кілометрів від Києва…

Я про цю трагедію дізнався у 1992 році, і це колосально змінило мій світогляд. Тому, для мене не було питань, що таке росія, і що таке радянський союз. Якби кожен з нас знав більше про свій родовід та долю своїх пращурів, у нас не було б так багато людей, які вірили у «братній народ».

Важко навіть собі уявити, скільки людських доль та родин було знищено цією радянською тоталітарною системою. Зараз, на жаль, до багатьох це доходить, але через війну та кров.

— Чим займається ваш підрозділ? У якому роді військ ви служите?

— Служу у військовій розвідці, Збройні Сили України. Були у зоні бойових дій на Донбасі. Зараз наші підрозділи повернулися на ротацію, йде перепідготовка, відновлення бойової здатності.

— Чи підтримували ваше рішення колеги?

— Хотів би виділити для себе два моїх колективи, де я працюю багато років: Національна музична академія та Національну академічну хорову капелу «Думка» на чолі з видатним нашим диригентом, Героєм України Євгеном Савчуком. Вони надзвичайно допомогли мені та моєму підрозділу.

Також ми були у постійному контакті з ректором Академії Максимом Тимошенком, який ініціював та організував більшу частину допомоги мені та моїм побратимам, закупивши для підрозділу, де я проходжу службу: автомобіль, бронежилети, квадрокоптери та ще багато військового обладнання.

Моя неймовірна вдячність також усім моїм колегам, які активно підтримують українську армію, вкладаючи величезний внесок у нашу спільну перемогу над ворогом.

Окрім фінансової допомоги підрозділу, я відчував також і значну моральну підтримку, яка безумовно мені дуже допомагала у найтяжчих ситуаціях.

— Яким ви побачили Київ після повернення додому? Що найбільше вразило чи здивувало?

— Коли повернувся сюди, відчув себе неначе у паралельному світі. Спочатку мені було досить складно адаптуватися до життя у Києві після фронту. Особливо до любителів гучних святкувань та феєрверків…

Деякі люди в нашому місті якось не сприймають ситуацію серйозно, помилково вважаючи, що усе це закінчилося після деокупації Київщини, усе було давно і більше не повернеться. Насправді це досить хибне відчуття.

Не хочу нікого залякувати, але не варто забувати, що для загарбників Київ завжди був та залишається бажаною ціллю. І якщо ми це дозволимо, то вони можуть повернутися! Тому, наше завдання бути готовими та не допустити це знову.

На мою думку, люди мають бути готовими та усвідомлювати, що війна триває і вона є досить кривавою та виснажливою для усіх нас.

Надзвичайно важливим зараз є проведення військового вишкілу, особливо для чоловіків. Можна, наприклад, проводити це у форматі двотижневих зборів — на прикладі Ізраїлю, Швейцарії, зараз Фінляндія також активно цим займається.

Ще одним не дуже приємним моментом для мене стали так звані «диванні» військові експерти, які вважають, що краще усіх розбираються щодо тактики ведення війни, куди та чим стріляти, і т.д.

На фронті я довго не відкривав соціальні мережі, однак з поверненням додому, коли зайшов у той злощасний Facebook, то був шокований тією великою частиною негативу, який люди виливають один на одного.

Звичайно, не треба відкидати також й інформаційну війну, і ботів, але у країні йде війна, люди мають бути максимально об’єднані та згуртовані, щоб дати гідну відсіч ворогу, який ще 30 років знав і готувався до того, що цю велику імперію зібрати знову.

— Які на вашу думку уроки українці мають винести з цієї кривавої війни?

— Зараз ми маємо унікальний шанс змінити хід світової історії, навіть через кров та війну.

Також вважаю, що у нас не повинно бути питань щодо мови, церкви та релігії, і щодо армії теж.

Сьогодні ми чітко усвідомлюємо, що без Збройних Сил ми не зможемо здолати ту величезну загрозу нашого існування, яка над нами нависла. Одна надія на людей та на збройні сили.

Ми маємо розвивати нашу армію та нашу зброю, щоб не скидатися разом на ті ж байрактари та не випрошувати новітнє озброєння в усього світу в наших західних партнерів.

У нас для цього є уся промисловість, є усі технології:

Наприклад, Стугна — це українська розробка, яка чудово продемонструвала себе на фронті. В деяких моментах вона не поступається закордонним аналогам зброї.

А наша САУшка «Богдана, яка допомогла звільнити острів «Зміїний»… Варто ще згадати і комплекс «Вільха», ну і звичайно ж ракета «Нептун», яка потопила флагман російського флоту — крейсер «Москва».

У нас немає такої кількості цієї зброї, яка мала б бути при належному фінансуванні військової промисловості. Якби ми усе це активно розвивали та нарощували усі роки незалежності, то на сьогодні багатьох неприємних ситуацій ми могли б уникнути.

— Зараз багато світових оркестрів та театрів проявляють великий інтерес до української музики. Як ви вважаєте, що на сьогодні може запропонувати українська музика світові?

— Це дуже добре, що зараз світ відкритий та глобалізується. З’являються нові можливості, які ще були недоступні багатьом українським музикантам ще чверть століття тому.

І ми повинні інтегруватися до європейської культури та музики, але не втрачаючи своє. Зараз маємо унікальний шанс заявити про себе та свою культуру на весь світ, тому необхідно цим скористатися.

Тривалий час ми відчували, це не лише у музиці, певний комплекс меншовартості, нав’язані нам ще радянськими чи імперськими стереотипами.

На сьогодні в музичній сфері ми спостерігаємо приблизно таку ж ситуацію, яку ми мали, коли вийшов закон 2006 року про український дубляж фільмів у кінотеатрах. Пам’ятаєте, скільки це викликало обурення, особливо на телеканалах та у ЗМІ проросійського спрямування.

Зараз за 16 років, ми вже не уявляємо собі ті культові фільми чи мультики не в українському дубляжі.

Мої діти часто визнають, що український переклад мультфільмів є набагато якісніший.

Так і з книжками. Багато хто визнає, що українські переклади багатьох книг є набагато кращими, ніж російські. Наприклад, той же Гаррі Поттер чи інші…

На мою думку, у нас надзвичайно глибока та цікава музична спадщина, яку треба просто підняти та донести до слухачів. Зараз чимало імен українських композиторів повертаються до нас з небуття. Той же Сергій Борткевич чи Федір Якименко, які свого часу емігрували до Європи. Їхня музична спадщина тривалий час була заборонена та не виконувалася довгі роки….

Наприклад, якщо взяти європейський континент, то наша національна композиторська школа не є у чомусь біднішою за інші європейські країни.

— Нещодавно значний резонанс у суспільстві викликала ситуація щодо перейменування Національної музичної академії, яка має ім’я Петра Чайковського. Яка Ваша позиція цього приводу?

— Я багато спілкувався на цю тему з музикантами, з колегами, в тому числі з тими, які зараз перебувають на фронті. Багато хто висловлює зовсім різні думки з цього приводу…

Щодо значного резонансу, то це мене дуже заділо з емоційної точки зору. Епіцентром скандалу знову стали соціальні мережі, де впродовж декількох тижнів не вщухали пристрасті з цього приводу.

Як людині, що провела значний час фронті, іноді на межі фізичного виживання, мені дуже важко та неприємно було усе це читати.

Особливо, коли чоловіки-музиканти опускаються до брутальних образ, приниження та ненормативної лексики. Така форма дискусії, на мою думку є абсолютно неприйнятною у цивілізованому суспільстві.

Можливо, людям, що влаштовують війни у соціальних мережах варто замислитися над переформатуванням своєї негативної енергії на щось дійсно корисне для нашого суспільства. Наприклад, пройти курси допризовної підготовки чи зайнятися волонтерством.

Ще одним парадоксальним моментом у цій дискусії стали коментарі деяких моїх знайомих та колег, які пишуть з обуренням у постах, який Чайковський «флагман руского міра й культури», а самі продовжують ходити до російської церкви та заробляти там гроші.

Щодо перейменування, то найближчим часом в Академії планують провести загальні збори трудового колективу. Сподіваюся, мої колеги приймуть виважене рішення, яке буде на користь і самому вишу, і нашій державі.

— Що додає Вам оптимізму та сили рухатися вперед?

— Господь дарував мені унікальний шанс у 46 років стати справжнім чоловіком, маючи двох дітей.

В цьому немає жодного геройства, зараз це мій обов’язок. Це моя робота, до якої треба так підходити. А страх є і буде завжди.

У тяжкі моменти мені часто згадувалися слова нашого геніального Тараса Шевченка:

«Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі»

Також, надзвичайно додає сил — віра в нашу перемогу.

Наше сьогодення чітко нам показує, що правда та світова підтримка — на нашому боці. Бо неможливо йти проти цивілізованого шляху розвитку суспільства. Це є хибний шлях, куди нас ворог намагається затягти.

Але ми здолаємо ці випробування, якими важкими для нас вони не були.

Сьогодні важко всім, але треба вірити в те, що ми переможемо!

Нагадаємо про історію артистки балету Олесі Воротнюк, яка також стала на захист України.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»