Як жінки з Подолу втримали на своїх плечах соціальну сферу району у найтяжчі дні війни

«Я живу на лівому березі Дніпра. На світанку 24 лютого було добре чутно, як прилетіли перші рашистські ракети. Страх, неприйняття реальності та інші незрозумілі відчуття заповнили думки. Але, треба було триматись та брати участь в роботі штабу, діяти за планом при надзвичайній ситуації. Вже за годину були отримані завдання та скоординовані подальші дії», — розповідає начальниця управління соціального захисту населення Подільської районної в місті Києві державної адміністрації Світлана Борисівна Бернадська.

Управління соцзахисту належить до установ критичної інфраструктури та працює за будь-яких умов. Не зважаючи на масштабне вторгнення рф, до 25 лютого мали бути «закриті» всі пільги та субсидії, щоб мешканці району їх вчасно отримали. Завдяки витривалості відповідальних працівників, роботу виконали вчасно.

«А з понеділка ми відчули нові умови життя: нові завдання, вимоги, робота. Оскільки магазини спорожніли, а деякі взагалі не відчинились, люди опинились без хліба, їжі, ліків та інших необхідних товарів. Так почалася наша діяльність по наданню допомоги подолянам. Спочатку відкрились 6 пунктів видачі допомоги, на сьогодні їх 11», — говорить Світлана Борисівна.

Працівники Управління соцзахисту населення, які залишились у Києві, забезпечили щоденну роботу цих пунктів. Оскільки громадський транспорт курсував за дуже обмеженим графіком, на пунктах працювали співробітники управління, які живуть поруч або не дуже далеко, щоб мати можливість дістатися пішки.

Також державні службовці спільно із соціальними працівниками працювали у відділеннях Територіального центру соціального обслуговування, де на обліку перебувають одинокі люди похилого віку та особи з інвалідністю. Така потреба виникла внаслідок евакуації з Києва великої кількості співробітників.

Для охоплення якомога більшої кількості мешканців, розносили хліб та інші харчі по домівках.

Організація роботи пунктів видачі вимагала багато зусиль: і моральних, і фізичних. Самостійно розвантажували тонни допомоги, що приходила у район, самостійно її видавали, доставляли додому тим, хто залишився на самоті й кому складно пересуватися…

«Перший раз хліб розвозили трактором, куди завантажили 5 тисяч буханців гарячого хліба. Розвозили його по всіх відділеннях та пунктах, адже надходило дуже багато звернень: допомога була необхідна й у бомбосховищах, в підвалах шкіл, інших укриттях, де подоляни ховалися під час повітряних тривог» — коментує ситуацію Світлана Бернадська.

В управління соцзахисту телефонували постійно: просили когось нагодувати, комусь завезти підгузки, у когось дитинка тільки -но народилася й треба дитяче харчування…

«Старалися всім допомогти, як могли. Тоді така була єдність, працювали всі як один. До нас приходили на допомогу й медики, й вчителі та перукарі… Ми всі разом робили те, що просили люди. З кожним днем до роботи долучалося все більше подолян. Дуже багато різних людей працювало і ніхто не казав: не буду, не хочу, не можу. Крім того, в будівлі управління працював штаб Подільського району, й тут з нами постійно були чоловіки з автоматами», — говорить Світлана Бернадська.

Долаючи щодня відстань з дому до роботи разом з колегами, по декілька годин стояли у корках. В перші дні війни, коли були великі проблеми із пальним, Бернадська показувала посвідчення працівника соцсфери: «Я на все життя запам’ятала ті 13 літрів соляри, що нам дали на заправці. Навіть через мости нас проводили без черги. Не було таких вказівок, але військові та поліція розуміли, що наша робота важлива. Таким чином ми долали по 7 блокпостів в один бік».

Світлана Борисівна розповідає, що працівники управління, не маючи бази, обдзвонювали всіх тих, хто до них звертався за пільгами, субсидіями та іншими видами допомоги, щоб дізнатися про потреби кожного. Вона говорить, що перші три тижні були найтяжчими, але найбільше любить тих людей, які з нею тоді працювали.

Так сталося, що районний гуманітарний штаб разом з відділами торгівлі, освіти, охорони здоров’я, територіальним центром та іншими підрозділами райдержадміністрації розташувався у приміщенні управління на вулиці Ярославській. І кожен робив свою справу: вишукували продукти, щоб накопичити, формували набори, розвозили, видавали.

Гуманітарну допомогу приймали всю, яку пропонували: і солодощі, і фрукти та овочі, крупи, м’ясні вироби, продукти довготривалого зберігання, засоби гігієни та побутові дрібнички.

Багато хто з подолян просто приносив харчі у сумках. Маленькі підприємства Подолу — кав’ярні, ресторани, приватні підприємці — зносили все, що в них було, на Ярославську, знаючи що тут штаб. Міський штаб надавав продукти та товари першої необхідності через відділ торгівлі.

«Ми не мали права відмовитись від запропонованої допомоги. Нам телефонували з різних міст України, в які на той час ще не прийшла війна, і надавали допомогу. Мабуть, 100 тонн тут на Ярославській перевантажили. Через особисті зв’язки знайшли й гарячі обіди для стареньких, які розвозили волонтери на машинах на власному пальному. Того й зробили багато пунктів — спочатку 6, потім 11 — для того, щоб поблизу дому люди могли отримати продукти. Адже з початком війни у районі залишилося багато стареньких, діти яких виїхали з міста», — говорить Світлана Борисівна.

Проте, і основна робота не припинялась. Вони і зараз так працюють. Ось тут приймають громадян, тут — розвантажують, тут — видають допомогу.

«З 25 березня розпочався очний прийом громадян. Дуже багато внутрішньо переміщених осіб приходить. Люди також питають за роботу. Спочатку то були мешканці Чернігівщини, Бучі, Ірпеня… Багатодітні родини й зовсім старенькі люди… Тоді ще було холодно й часто людям ставало зле. Ми швидко зметикували, що їх треба годувати просто тут: спочатку відвідувачів пригощали гарячим чаєм та бутербродами, а потім додалися обіди. Адже багато хто був елементарно голодним та виснаженим», — повідомила Світлана Бернадська.

До сьогодні внутрішньо переміщені особи при оформленні статусу отримують продуктові набори, гарячу їжу та одяг: «Людина отримує довідку ВПО, ми їй видаємо те, що маємо: молоко, рис, сир, сіль — те, що є на даний час. Якщо в родині 5 людей, то кожному по набору. Коли приходили дітки, давали їм солодощі, одного разу ще й ляльки були, які хтось з наших десь дістав. То взагалі було щастя для малюків!», — посміхається, згадуючи Світлана Борисівна.

Начальниця управління зауважує, що потік людей, які потребують соціального захисту, дуже великий. У день розмови станом на 15:00 прийняли майже 200 осіб. А люди ще йдуть: «Прийом проводиться щодня. Для відпрацювання прийнятих документів виділено по декілька годин. Але якщо люди вже біля управління, приймаємо. Електронна база „зависає“ і буває таке, що працює по 2 години на день, а забезпечити видачу довідок життєво необхідно, бо вони надають право на отримання всіх видів допомоги».

Також кожного дня приходять кияни пільгових категорій, які проживають у пошкоджених внаслідок обстрілів будинках. Члени гуманітарного штабу прийняли рішення про необхідність допомогти людям, які втратили житло. Працівники управління запрошують мешканців таких будинків подати заяву про надання матеріальної допомоги, при відвідуванні видають їм продуктовий набір, а потім комісія вже приймає остаточне рішення про розмір допомоги.

У співпраці з Подільською районною організацією Товариства Червоного Хреста України в м. Києві серед осіб з інвалідністю, багатодітних родин та мешканців, що постраждали внаслідок вторгнення рф, були розповсюджені сертифікати до супермаркетів столиці.

«Мої люди, без яких нічого б не вийшло, заслуговують на те, щоб про них знали. Вони боялися, як і всі, обстрілів, але ходили на роботу, вантажили, видавали, розносили, водночас виконували свої функціональні обов’язки. Я кожному вдячна за людяність, патріотизм, відповідальність. За те, що вони з перших днів працювали і жоден не відмовив.

Це Ірина Мартиненко: у неї старенькі батьки та двоє дітей. Вона з перших днів працювала на пункті видачі. Разом з нею була її маленька донечка, допомагала. Ірочка не могла всидіти вдома, бо знала, що потрібна людям. Хоч вона і бухгалтер, а не соціальний працівник, але виконувала цю роботу на відмінно», — розповідає Світлана Бернадська.

Вона називає Ганну Бородиню, що порядкує у пункті видачі на Копилівській. Спочатку Ані допомагав її чоловік. Вони у двох видавали та розвозили набори, а згодом долучилися волонтери та працівники КП з обслуговування житлового фонду, які розносили продукти мешканцям Куренівського приватного сектору.

Світлана Бернадська називає й інших працівників управління, без яких неможливо було б виконати всі завдання, що постали у важкі часи. Це Олександр Мельник, Валентина Аніщенко, Ольга Іванська, Вікторія Цибульська, Леся Момотова, Лєна Хілик, Наталія Курган, Олена Єрошонок, Тетяна Литвин, Тетяна Абакумова: «Це мої заступники, начальники відділів, головні спеціалісти та службовці, які роблять ту роботу, що необхідна саме зараз, чим наближають нашу Перемогу.»

«Зараз пріоритетним напрямком нашої роботи є прийом громадян. Всі працівники, незалежно від посадових обов’язків, залучені до цього процесу. Разом з тим, всі займаються наданням гуманітарної допомоги. На сьогодні в управлінні працює всього 48 людей. Навантаження величезне: основна робота та гуманітарна. Я пишаюся своїм колективом. Це жінки, що тримають на плечах і соціальну сферу нашого району і свої сім’ї. Коли ми запросили психолога, то він сказав, що колектив не потребує психологічної допомоги. Людей врятувала їх робота, їх відчуття бути потрібними іншим», — резюмує Світлана Бернадська.

Раніше ми також розповідали про директорку Печерського Терцентру, яка розвантажувала гуманітарну допомогу та вісім тижнів жила на роботі. А також писали про водія соціального транспорту, який під обстрілами та без вихідних возив хворих на діаліз та доставляв їжу і ліки киянам з інвалідністю.

Фото надані колективом Управління соцзахисту Подільської РДА

Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»