Директорка Печерського Терцентру розвантажувала гуманітарну допомогу та вісім тижнів жила на роботі

Директорка Територіального центру Печерського району м. Києва Людмила Примак
Директорка Територіального центру Печерського району м. Києва Людмила Примак

Соціальні працівники столиці у перший місяць повномасштабної війни витримали надзвичайне навантаження і вистояли.

У кожного свій фронт — популярний серед українців зараз вислів. Бо дуже влучний. Зокрема, щодо соціальних робітників, які з першого дня широкомасштабного нападу на своїх тендітних жіночих плечах, у меншості (багато хто зі співробітників виїхав, рятуючи дітей) допомагали нужденним — стареньким та людям з інвалідністю.

Серед них і працівники Територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Печерського району м.Києва. Про роботу за цей час «Вечірньому Києву» розповіла директорка Людмила Примак.

«24 лютого з самого ранку, ми з розумінням подивилися з чоловіком один на одного, і зібралися у зоомагазин. Купили на всяк випадок переноску для кота, а також корм — зробили стратегічний запас, бо розуміли, що тварині на відміну від людей, буде важко пояснити чому вона голодна. А потім відразу поїхали на роботу, кожен на свій фронт», — пригадує пані Людмила.

З першого дня було зрозуміло, що буде важко, досвіду роботи в таких умовах не було, більшість робітників або виїхали, або не мали змоги дістатися до роботи. Водночас потоком почали надходити телефонні дзвінки, мешканці району ставили перед фактом: «У квартирі лежача бабуся — допоможіть, бо помре із голоду, усі виїхали, а ви, як соціальна служба, повинні допомогти».

«У кінці дня голова йшла обертом: близько тисячі одиноких людей, які до війни перебували на обслуговуванні, з них понад 500 тих, яким потрібна допомога соціального робітника на дому, бо вони фактично не можуть самі себе обслуговувати і постійні дзвінки від родичів які залишили своїх стареньких… Продуктів в магазинах не було, до Терцентру потягнулась черга людей, які потребували елементарних харчі, у кожного боліло своє… А ми хвилювалися, чи зможемо допомогти», — пригадує Людмила Примак.

Працівники терценту могли підстригти людей, якими опікувалися
Допомога у приготуванні їжі

БАЗОВІ ПОСЛУГИ ДЛЯ ВСІХ

Почалися проблеми із транспортом — метро перейшло на обмежений режим роботи, з лівого на правий берег і навпаки було неможливо добиратися. Уже на другий чи третій день повномасштабної війни директорка центру залишилася ночувати на роботі, а потім провела там два місяці.

І так зробила не тільки вона — співробітники офісу перебралися на вулицю Рогнідинську. А заступник директора навіть забрала свого кота. Красунчик Вєня одразу ж освоївся, і щовечора, перед тим як вкластися спати, обходив із інспекцією усі три поверхи будівлі. А ще працював для усіх «стресознімачем». Кожного ранку Вєня встигав привітати кожного, хто прокидався.

Якщо психологічно усі згуртувалися, то фізично було важко. У паліативному відділенні із 20 співробітниць залишилося двоє. Одна із них ще й живе у Комфорттауні. Щоб потрапити на Печерськ Анні доводилося йти пішки із лівого берега, переходити через міст Патона пішки, а потім ще й ходити районом до підопічних. Бували дні, коли її «трекер» показував 26 кілометрів і більше. Маргарита добиралася з правого берега першим потягом метро і також щоденно здавала іспит на витривалість. Все це під постійні повітряні тривоги та атаки столиці. В першу неділю працювало лише одинадцять соціальних робітників з 80.

Кияни приходили по продукти до терцентру
Напередодні Великодня киянам дарували паски

«У ці дні ми вирішили, що будемо надавати тільки базові послуги — харчі, медикаменти, заміна памперсів і годування хворих, прикутих до ліжка. На прибирання, прання і спільні прогулянки із підопічними часу не було. Але таким чином ми встигали надавати допомогу усім, кого обслуговували і навіть більше», — розповідає Людмила Миколаївна.

Щоб справитися із таким навантаженням усі працювали за двох, а то й трьох. Щодня розвантажували машини із гуманітарною допомогою, розносили понад п’ятсот гарячих обідів підопічним та тим, кого залишила рідня. Директор та заступник директора працювали нарівні з усіма. Людмила Миколаївна в перші підхопила бронхіт, перемерзла коли стояла у черзі за медикаментами для підопічних — лікувалася тут же на роботі.

У районі розгорнули спочатку дві, а потім і третю точку видачі гуманітарної допомоги. Багато чого розносили адресно, допомагали волонтери. Були дні, коли на день зверталося за продуктами до 500 осіб.

ПРОДУКТИ ВІД ГУМАНІТАРНОГО ШТАБУ ТА ЗАПАСИ

На обслуговування підопічних гроші були закладені у бюджеті, але у Терцентрі зіткнулися із ситуацією, що допомоги потребували значно більше людей, і допомоги негайної. У цій ситуації дуже виручав Гуманітарний штаб міста, який розгорнувся моментально, великий вклад зробив Департамент соціальної політики — постійно привозили такі необхідні харчі, також дуже багато передавали різних продуктів та гігієнічних засобів від Товариства Червоного Хреста. Навіть хліб у ті холодні і тривожні дні був дефіцитним і для багатьох справжнім щастям.

Киянам надавали продукти від благодійників. Фото: Людмила Примак
Людмила Примак також виїздила за продуктами

У березні вирішили, що необхідно створювати стратегічний запас продуктів, бо невідомо було, чи не задумали російські окупанти взяти Київ в облогу. У цей час росіяни знищили склади із запасами продуктів на лівому березі, прицільно били по торгових центрах, тож ситуація видавалася дуже серйозною.

Тоді продукти умовно поділили на дві категорії, товари із обмеженим терміном придатності роздавали одразу ж, а тривалого зберігання — запасали.

Якось працівникам довелося пережити своєрідну осаду від розгніваних печерських пенсіонерів, що обурювалися, чого їм видають ковбасу, молоко та картоплю, а вони ж точно бачили, що у терцентр завезли консерви, крупи та інше…

До слова, бували за цей час і зворушливі моменти. На третій тиждень війни, коли уже наче стерлися дати і дні, Терцентр наповнився квітами. Виявилося, що це 8-ме березня…

ОСОБЛИВОСТІ ТЕРЦЕНТРУ НА ПЕЧЕРСЬКУ

«Чимало наших підопічних люди, які колись займали високі державні посади і дуже добре знають свої права та наші обов’язки. Інколи через це виникали непорозуміння, через завищені вимоги. Доводилося пояснювати, що війна, і є багато тих, які потребують нашої опіки. Намагалися згладити егоїзм», — пояснює Людмила Миколаївна.

Був випадок, коли до терцентру прийшли чоловіки, двом було за 70, одному мало не вісімдесят. Трійця прямувала із переконанням, що їм «положені» продукти. Налаштовані чоловіки були дуже завзято. Але коли вони побачили, як виглядає пункт видачі гуманітарки, як жінки це все розвантажують і розносять, то знітилися, і визвалися підсобити. І мало не щодня приходили, хоча жили і не поруч, та ще й намагалися брати важчі пакунки, аби тільки жінки не носили тягарів.

До речі, з’ясувалося, що в одного із цих чоловіків є ліжкохворий син, інвалід 1 групи. Пенсія йшла на харчі та засоби гігієни, хоча, можна було отримувати безкоштовно памперси — сім’я про це не знала, тепер він на обслуговуванні в Терцентрі і щомісячно отримує засоби гігієни.

Волонтери допомагали розвантажувати допомогу. Фото надала Людмила Примак
Волонтери допомагали розвантажувати допомогу. Фото надала Людмила Примак
Запаси картоплі від благодійників

НОВІ РЕАЛІЇ ВІЙНИ

Коли росіян відкинули від Києва та прогнали із Київщини, тмешканці столиці почали повертатися до міста. І стало простіше, бо серед них були і співробітники Терцентрів. Проте, перед соцпрацівниками постали нові виклики — у Києві шукали прихисток люди із Приірпіння, Чернігівщини, Донбасу та Півдня. Більшість із цих людей втратили все: житло, документи, заощадження і потребували допомоги держави.

«Помітила, що більшість із цих українців, у яких залишилися хіба що документи у Дії, дуже скромні у своїх проханнях. Хоча потребують навіть елементарних речей — постільної білизни, рушників, посуду, одягу. Якось навіть одній жінці привезла свої подушки із дачі, бо вона зізналася, що у місці, де їх розселили, були тільки матраци», — розповідає Людмила Миколаївна.

Пані Людмила також переказала історію із ВПО, що її шокувала. Пенсіонери прогнали із ресторану, що організував безплатні обіди для нужденних, жінку із дочкою які втекли з-під обстрілів у Чернігові, дісталися Києва та прочитали у соцмережах, що волонтери запрошують усіх тих, хто у скруті. Проте старші люди виставили її з черги, мовляв, вона молода, може заробити на їжу. Жінка зі сльозами на очах переповідала про свої поневіряння.

Натомість декілька підопічних Терцентру, люди дуже і дуже поважного віку прохали соромітників, які їх обслуговують, перерахувати частину пенсії на потреби ЗСУ. Самі соромітники, отримавши премію за надзвичайні навантаження в перші місяці, також перераховували кошти на ЗСУ.

Біля терцентру мало не щодня черги. Фото надала Людмила Примак

«Війна показала, що в екстремальних умовах ми, як суспільство здатні успішно мобілізовуватися. Проте нам ще треба навчитися бути трохи уважнішими і „теплішими“ до тих, хто поряд, бачити чужу біду і докладати зусиль, щоб їй запобігти», — каже Людмила Миколаївна, і додає, що за цей час вкотре переконалася, якою силою є дружній колектив, який працює на спільні цілі. Її працівники неймовірні, всі працювали на совість, знаючи, що на кожного з них чекають і від того, як добросовісно виконається робота, залежить чи зможе людина вижити. Вона вдячна всім разом і кожному окремо за совість, порядність і людяність.

До слова, найближчим часом директорка Печерського терцентру планує піти у відпустку. Вимкнути телефон із цілодобового режиму та вперше за майже чотири місяці трохи відпочити — попрацювати на дачі.

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»