Він мріяв зробити фото, яке зупинить війну: історія київського фотографа Макса Левіна
Максим Левін співпрацював з кращими агенціями світу як фотокор. У березні він поїхав знімати у Бучанський район і зник…
Знімки Макса Левіна можна вирізнити із десятків світлин відомих і талановитих фотографів. Він документував війну з 2014-го року. Але військові роботи у нього лише з України. Блискучий фотокор не «хворів на війну» — він болісно сприймав все, що відбувалось саме в Україні.
Фронтові зйомки Максим Левін проводив і з 24 лютого 2022-го, з першого дня «спецоперації». Як батько чотирьох дітей, він міг виїхати закордон на законних підставах. Але ті, хто знав його, навіть не уявляють подібного…
Рідні згадують, що з 13 березня Максим перестав виходити на зв’язок. А вже 1 квітня, після деокупації місцевості, Нацполіція повідомила, що вдалось знайти тіло вбитого фотографа. На його касці був напис: «Преса»…
***
«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Цей матеріал — про Максима Левіна, який загинув на Київщині між селами Гута — Межигірська та Мощун.
Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з мамою, рідним братом, другом дитинства та колегами, які вирвались з Максимом Левіним з Іловайська у 2014-ому, а також тими, хто з ним працював, спілкувався і знав.
ФОТОГРАФУВАВ З 15 РОКІВ
Макс Левін народився 7 липня 1981 року у місті Боярка, на Київщині. Його мама, Валентина Антонівна, мріяла про донечку. А народила сина. Різниця зі старшим братом Олександром у нього була п’ять років. Жінка хотіла, аби діти були ближчими, дружнішими. Тож саджала малого Максима поряд з Сашею на кухні, коли той вчив уроки.
«Він мені потім казав, що навіть нічого не розуміючи ще, навчився копіювати, запам’ятовувати. Швидко став читати та рахувати», — розповіла пані Валентина. Вона з 10 його років виховувала сина сама. Зізнається — попри юний вік хлопця, відчувала поруч надійне плече. Він ріс справжнім чоловіком.
У 15 років Левін загорівся фотографією. Став відвідувати фотогурток та знімати на дзеркальний «Київ-98».
Мама і брат кажуть: у нього рано з’явилось відчуття місії. Він отримав дві вищі освіти. Одну — за фахом «інженер компʼютерних систем» у КПІ ім.І.Сікорського, а другу — журналістську, вже здобував заочно, працюючи фотокором.
Сходження Левіна на професійний олімп було дуже помітним. Він працював спочатку в журналі «Пенсія», потім у газеті «Киевские ведомости», далі — фотоагенція «Фотолента», «УНІАН», «24». Був фрілансером у виданнях «Фокус», «Профіль», «Український тиждень».
НАМРІЯВ СОБІ БАТЬКІВСТВО З ДИТИНСТВА
Більше 10 років — до 2020-го працював у газеті «LB.ua». Соня Кошкіна, співвласниця і шеф-редакторка видання розповіла «Вечірньому Києву», що Макс був надзвичайно відповідальною людиною.
За 13 років існування «LB.ua», він був співробітником майже 11 років.
«Не чула від нього відмов, щоб щось не знімати. Він і на круглих столах, і на великих інтерв’ю з політиками фотографував. І у парламенті також. Звісно, за складом характеру, йому більше пасувала „польова“ робота, події. Це правда. Він мене часто запитував, як я витримую всіх цих політиків», — згадує сьогодні Соня Кошкіна.
Саме у «LB.ua» у нього стався і унікальний особистий досвід. Левін, маючи блискучу кар’єру, пішов у…декрет. Декретну відпустку Максим оформив, щоб мати змогу бути з дітьми.
«Я пішов у декрет, коли третій дитині був рік. Хоч навіть до цього я намагався підлаштовувати свою роботу так, щоб більше часу проводити з дітьми. Але ми з дружиною домовилися: коли з’явиться третя дитина — я піду в декрет», — так пояснював Максим своє рішення.
Тоді за ним буквально полювали телеканали та видання, щоб татусь поділився своїм досвідом. Він вважав, це — щастя, коли просто ходиш з маленькими дітьми за джерельною водою чи по гриби, граєшся чи ловиш жаб.
Соня Кошкіна каже, що Максим «кайфував, коли був з синами». Коли роздивляєшся фото Макса, зроблені ним же у час декрету, розумієш точність цих слів. Насолода від батьківства — ось, що несе кожна світлина.
«Він дав можливість дружині Валі, яка героїчно виховувала двох старших хлопців, попрацювати за фахом, піднятись у кар’єрі. Звісно ж, він не сидів без роботи і у декреті! Але свідомо два роки приділив своїм, вже тоді трьом синам», — згадує Кошкіна.
Левін-татусь говорив, що вік від дитини від півтора року до чотирьох — безцінний.
«Якщо ти людина успішна, реалізована, то йдеш в декрет тому, що тобі просто подобається проводити час з дітьми. А не тому, що твоя дружина більше заробляє чи у тебе немає роботи. Найсумніше, це коли люди заводять дітей і ставляться до них, як до іграшок…» — вважав Максим і зізнався, що намріяв собі саме таке батьківство ще у дитинстві.
Валентина Антонівна Левіна розповіла «Вечірному Києву», що четверо синів не звертались до нього словом «тато», натомість казали: «Макс».
«Я запитала, чому він так їх навчив, а син мені відповів: «Макс — це значить друг. Я їм не лише батько, я — друг», — ділиться спогадами мама Героя.
Сьогодні з дітьми працюють психологи, бо хлопчики не можуть зрозуміти, як так сталось, що їхнього «Максика» вже немає поруч…
МАЙДАН. ЛЮДСЬКИЙ ФАКТОР
«Максим Левін любив казати, що кожен фотограф в Україні мріє зробити фото, яке зупинить війну. Він був ідеалістом?» — поцікавилась я у директора Музею Майдану Ігоря Пошивайла.
«Він був ідеалістом, але не таким, що літає у хмарах. Він був прагматичним ідеалістом. У нього був дуже твердий характер. Ця людина змогла завоювати авторитет у найвідоміших інформаційних агенцій. Це робота, яка орієнтована на результат. Це людина, яка вірила у власну місію. І саме тому він пройшов Майдан, був з першого дня на війні на Сході, а потім — пішов на фронт під Києвом, де велись бої», — розповів Пошивайло.
У грудні 2013-го, Макс з 29-ма колегами-фотографами розгорнув виставку світлин біля барикади, яка стояла на Хрещатику, поблизу Європейської площі. «Майдан. Людський фактор», — так тоді назвали вернісаж просто неба.
У морозні дні протистоянь, Максим з колегами вирішили зробити щось добре для тих, хто тримав цю революцію на своїх плечах. Вони показали майданівцям, що саме вони нині творці історії.
«Це особиста ініціатива фотографів, ними ж організована. Наш подарунок Майдану», — сказав у інтерв’ю в ті часи фотокореспондент LB.ua Макс Левін.
Ігор Пошивайло згадує, що Максим був прекрасним комунікатором і прораховував усі ризики.
«Але, попри всі ризики, він точно знав, де має бути», — відзначає історик.
ЧЕТВІРКА ІЗ РОЗСТРІЛЯНОГО «ІНФІНІТІ»
А де мав бути такий фотограф, як Левін, коли росія анексувала Крим та почала наступ на Донбасі? Він був у місцях найдраматичніших подій. Саме таким став Іловайськ.
Іван Любиш-Кирдей — не лише колега, а й бойовий побратим Максима Левіна. У серпні 2014-го Макс разом із колегами Маркіяном Лисейком, Іваном Любишем-Кирдеєм і Георгієм Тихим знімав кадри, які показали брехню і цинізм обіцяного путіним «зеленого кориору».
Тоді українських військових розстрілювали в упор озброєні росіяни. Фотокори пробули у «котлі» шість діб. А потім на авто «Інфініті» їм вдалось вирватись зі справжнього пекла. Вся автівка була буквально «прошита» кулями. Фотографів так і називали потім — «Четвірка з розстріляного «Інфініті».
Я запитала, що вони сказали один одному, коли виїхали з Іловайська у машині, в якій могли загинути?
«Нічого особливого, просто обійнялися і пішли шукати якусь їжу. Були дуже голодні», — повідав «Вечірньому Києву» Іван Любиш-Кирдей.
Іван зізнався, що скільки б разів він не зустрічався потім з Максом — вони не говорили про війну. Обоє чоловіків мріяли створити батьківський клуб та показувати дітям різні куточки України.
«Максим любив походи й подорожі. І зовсім не любив пафосу. Ніякого. От зараз він почув би мене і сказав: «Кирдей, досить! The War Is Not Over Yet!».
Іван працює оператором агенції «Reuters». Каже, що знімки Левіна дуже цінувались провідними світовими ЗМІ. У нього було виняткове відчуття правди.
«Він ненавидів престури! «От що це буде — екскурсія в окопи, де підготують солдат, які нам покажуть, як все добре?», — розповідає Іван обурення Максима престурами до військових.
Його документальні кадри — це «впіймане» обличчя війни, яке примушує завмерти і вже відбивається у пам’яті назавжди.
Максим Левін згодом став автором та організатором проєкту AFTERILOVAISK. Про що він?
«Жаліти „бідних хлопчиків“, яких розстрілювали під час виходу з оточення, мов у тирі — AFTERILOVAISK не про це. Він про інше. Це історія хлопців, які одного дня стали чоловіками. Незалежно від віку, і, до речі, статі. В Іловайську були й жінки, котрі проявили ті самі якості. Війна дала їм всім таку можливість», — написали автори проєкту Максим Левін та Маркіян Лисейко.
«Я ТАМ, ДЕ Я МАЮ БУТИ ЗАРАЗ»
Олександр Левін, старший брат фотокореспонодента, розповів «Вечірньому Києву», що Максим знімав широкомасштабне вторгнення з 24 лютого. Він поїхав до Харкова, а потім — повернувся до столиці.
Його світлини з Бучі, Бородянки, Ірпеня, показали, що відбувається лише у кількох десятках кілометрів на півночі.
Левін-старший не знімав під час інтерв’ю затемнені окуляри і несподівано замовкав посеред розповіді. Він не змирився із загибеллю молодшого брата й кожне слово давалось йому важко.
Їхня остання розмова телефоном з Максимом була 13 березня. Говорили про родинні справи.
«А потім я його раптово запитав: «Де ти зараз?», а він стримано відповів: «Я там, де я маю і повинен бути!» — згадує Олександр.
У них з братом п’ять років різниці, чоловіки обрали різні професії. Сьогодні Олександр зізнається чесно: «Я не знаю, чи варта була його робота отакого ризику для життя? Але він сам вибрав свій шлях і долю. І я поважаю його вибір…»
«НЕ ПЛАЧ, МАМО, ВІД СЛІЗ ОЧІ ЗМІНЮЮТЬ КОЛІР»
Мама Максима Левіна, пригадала, що син відчував наближення війни. Він готував до цього і сім’ю. Матері організув повне медичне обстеження і купив запас ліків. Синів звозив у подорож в Карпати…
Вона дізналась про синові поїздки у перші дні боїв і дуже переживала.
«З 13 березня з ним обірвався зв’язок і його почали розшукувати. Місцевість була під окупантами. Я зверталась і до священиків, і навіть до біоенергетиків…» — згадує драматичні дні березня пані Валентина.
1 квітня поліція знайшла тіло фотографа біля обгорілої машини у лісі. Про страшну знахідку першою дізналася саме мама.
Розповідаючи про це, вона зривається на сльози. А потім опановує себе: «Максим завжди казав: «Мамо, не плач, від сліз очі змінюють колір…»
Загибель Максима Левіна вразила його колег з усього світу. Перед смертю він співпрацював з агентствами Reuters, BBC, TRT World, Associated Press, Hromadske. Його фото публікували Wall Street Journal, TIME, Breaking news Poland, EU AGENDA, World news, Кореспондент.net, ELLE, TV-24, Radio Bulgaria, Ukraine Crisis Media center, Vatican news, Радіо Свобода (RFE/RL).
МИ ЗОБОВ’ЯЗАНІ ЙОМУ ЗА ПРАВДУ
Журналісти-розслідувачі з організації «Репортери без кордонів» (RSF) з 24 травня по 3 червня 2022 року досліджували місце його загибелі. Вони з’ясовували всі обставини, що супроводжували трагедію.
До узлісся між селами Мощун та Гута Межигірська направили двох слідчих: Арно Фрогера, голову відділу розслідувань RSF, та Патріка Шовеля, французького військового фоторепортера, який працював із Левіним на Донбасі наприкінці лютого.
Вони дійшли висновку, що Макса Левіна і військового, який його супроводжував, Олексія Чернишова, росіяни стратили, а перед тим, ймовірно, катували…
Вивчивши всі матеріали, Крістоф Делуар генеральний секретар RSF, написав:
«Аналіз фотографій з місця злочину, спостереження на місці та вилучені речові докази однозначно вказують на розстріл, якому міг передувати допит або навіть тортури. В умовах війни, сильно зазначеної пропагандою і кремлівською цензурою, Макс Левін і його друг заплатили своїми життями за боротьбу за правдиву інформацію. Ми зобов’язані їм за правду. І ми будемо боротися, щоб виявити та знайти тих, хто їх карав».
ЗУСТРІЧ У ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ЗАГИБЛОГО ГЕРОЯ
У Боярці, у парку імені Тараса Шевченка 7 липня зібрались люди, які здебільшого не були знайомі між собою. Але їх сюди привело одне ім’я — Максим Левін.
Випадкові перехожі зупинялись біля світлин, які стояли на стендах у центрі парку. На фото — чоловіки та жінки. Усі вони працювали у ЗМІ. Хтось редактором чи продюсером, хтось оператором чи журналістом.
Максим Левін називав себе «фотокореспондентом». Усі ці люди загинули в перші чотири місяці війни, яку росія розв’язала проти України.
І так вийшло, що у Боярці — рідному місті Макса Левіна, він ніби зібрав своїх колег. У день свого народження, 7 липня. І познайомив із земляками. Тоді у парку живі дивились на фото загиблих, а загиблі — на живих.
«The War Is Not Over Yet» («Війна ще не закінчилась»), — так назвали організатори фотовиставку. Це була по-своєму унікальна подія. Розповідь про тих, хто обрав головним сенсом життя доносити до людей правду. З 24 лютого, початку війни росії, в Україні вже загинуло 33 працівника медіа…
ФОТО — ДОВГОВІЧНІШІ ЗА ЗБРОЮ
Макс Левін їздив із солдатами та знімав документальні кадри вторгнення, окупації і спротиву. Але головне, що його фото — документальні свідчення злодіянь російських окупантів. І саме цим вони допомагають Україні та небезпечні для росії.
Виставки його робіт продовжують воювати за Україну. Одна з них пройшла у парламенті Латвії.
Макс Левін був нагороджений посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня та Спеціальною відзнакою Премії імені Георгія Гонгадзе за визначний внесок у розвиток української фотографії, відданість професії і відвагу.
А у Києві та Боярці міські громади вирішили перейменувати вулиці Багратіона та Автозаводську. Тепер вони носитимуть ім’я Максима Левіна.
Макс Левін — один з трьох медійників, якого підтримали кияни, голосуючи у застосунку «Київ Цифровий» задля декомунізації столиці. В разі позитивного рішення Київради, іменем фотожурналіста буде названа вулиця, яка нині зветься «Багратіона»…
Фото сильніші за кулі. Вони діють, як вічна зброя, не вбиваючи людей, а відкриваюи їм правду. І світлини Максима Левіна сьогодні працюють на Перемогу України у різних країнах світу.
Експозиції показують у парламентах різних держав. Можливо, серед багатьох світлин там і є те саме фото, яке допоможе закінчити війну…
***
Він був радикалом, але мав світлу душу і добре серце: історія Володимира Карася із Києва, який загинув за Україну.
Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»