Я переселенка і живу в модульному містечку в Бучі: репортаж з Київщини
Говоримо з двома мешканками модульного будиночка та показуємо, в яких умовах вони живуть.
Рівно тиждень тому, 24 червня, в Бучі відкрили модульне містечко для сотні людей, в яких під час російсько-української війни зруйнувалось житло.
Спонсором та постачальником житлових блоків виступив уряд Польщі за підтримки бучанської влади та Київської ОДА.
Загалом у Бучі планують облаштувати модульні містечка на трьох локаціях, де розмістять близько 700 людей.
Журналісти «Вечірнього Києва» завітали в гості до мешканців компактного будиночка та дізналися, як їм живеться у зібраному наче конструктор помешканні.
КОМЕНДАНТКА ТА ЇЇ ЧОТИРИЛАПА ПОМІЧНИЦЯ
Тендітна та усміхнена 49-річна Ольга Іщенко у модульному містечку в Бучі працює коменданткою.
Від початку повномасштабного вторгнення вона разом зі своєю свекрухою та собачкою Тусею евакуювалися зі Слов’янська, що на Донеччині.
Натомість її чоловік та син залишилися у місті. Вони у лавах ЗСУ.
«Спілкуватися нам вдається не часто. Самі розумієте, війна. Прошу їх хоча б смайлика мені щодня відправляти, щоби я знала, що з ними все добре», — каже вона.
Спочатку Ольга та свекруха жили у знайомих у Полтаві. А як до тих приїхали рідні з гарячих точок, вони переїхали до знайомих у Ворзель, що на Київщині.
«Винаймати квартиру — понад 10 тисяч гривень. Плюс комунальні. Тому, по приїзду до знайомих у Ворзель я звернулася по допомогу до місцевої влади. Вони своєю чергою запропонували мені працювати тут комендантом, а разом із тим й жити. Це було диво. Іншими словами описати не можу… Ця робота — мій порятунок», — розповідає нашому виданню Ольга.
До приходу путінських найманців у рідному Словʼянську жінка працювала машиністом у котельній на тепловій електростанції. Зараз — вона головна ґаздиня модульного містечка, яка контролює порядок та підтримує «теплий клімат» всередині будинку.
А допомагає їй в цьому — крихітка Туся.
«Це моя собака Туся, від слова тусити», — усміхаючись, пояснює Ольга.
Сама Туся в руки не дається. Проте дружно біжить дивитися, хто зайшов у будиночок. А ще — обовʼязково нюхає кожного гостя — так вона знайомиться з ними.
Ольга любʼязно зголошується провести нам екскурсію модульним містечком.
Першим ділом ми йдемо до кухні. Вона простора, з великими вікнами, великою кількістю посуду та фужерами на час перемоги.
Тут є все необхідне: продукти, свіжі овочі, чисті рушники, посуд та, навіть закрутки, які привезли самі бучанці.
«З їжею значно допомагають волонтери. Привозять мішками, пакетами свіжі овочі та крупи. А ми (мешканці, — ред.) потім разом розвантажуємо та розкладаємо по поличках», — пояснює Ольга.
Далі рушаємо до вбиральні. Чиста та світла кімната з до десятка душових кабін. Збору — пральна машина.
«Чистоту підтримують всі. Кожен з повагою ставиться до колективу. Тому в нас постійно чисто», — продовжує жінка.
Наступна кімната — дитяча. Тут з десяток настільних ігор, безліч іграшок та головне — простір, щоби награтися.
Є дитячий майданчик й на дворі: яскраві гойдалки з різними ігровими комплексами. Навкруги — зелені бордюри та висаджені бучанськими комунальниками дерева й кущі.
Більшість мешканців зранку в будній день на роботі, тому журналісти «Вечірнього Києва» побачили охайний будиночок майже спустілим.
Ольга зізнається: у такі страшні воєнні дні їй пощастило.
«Пощастило зустріти таких людей, буди їм корисною, отримувати зарплату та дах над головою», — резюмує вона.
Принагідно Ольга знайомить нас з мешканкою будинку — з пані Ядвігою. Яка нашому виданню розповідає свою сумну історію…
В НАШ БУДИНОК ВЛУЧИЛА РАКЕТА. ТЕПЕР МИ ТУТ
Ядвізі Рихтер — 66. Вона з Житомирської області. Проте більшість життя — 46 років — живе у Бучі.
«Я з двома синами, донькою та онучкою жили у гуртожитку. Там приватизували три кімнати. На життя не нарікали — працювали, займалися домашніми клопотами. Часто їздила до Києва продавати овочі та фрукти поблизу станцій метро», — розповідає «Вечірньому Києву» пенсіонерка.
Ніч з 17 на 18 березня цього року бучанка не забуде ніколи. Тоді росіяни однією ракетою лишили її без домівки.
«Розбомбили його геть: попадали стіни та дах…», — згорьовано продовжує вона.
Пані Ядвізі на момент падіння ракети не було вдома. Вона вийшла до сусіднього будинку. А от двоє дорослих синів були вдома. Благо, з ними все було гаразд.
«Сказала їм взяти мені якихось теплих речей, телевізора і щосили бігти», — згадує ту ніч пенсіонерка.
Пенсіонерка, плачучи спостерігала, як горить їхній будинок. У руках вона міцно стискала документи, які носила з собою усюди.
«Я бачила, як та смерть (ракета, — ред.) пролітала над головою. Стоїш, дивишся і нічого зробити з цим не можеш. Горіли наші кімнати, наша кухня — все!» — каже пані Ядвіга.
Загиблих і поранених в будинку не було. Майже всі евакуювалися. Вона оперативно заповнила заяву щодо зруйнованого під час війни майна у ЦНАП. І за два дні й сама евакуювалась.
«Сини залишились у Бучі, донька з онучкою поїхали до Німеччини, а я — до племінниці у Бердичів, що на Житомирщині», — каже пенсіонерка.
Місяцями пізніше до пані Ядвіги подзвонили та повідомили, що складають в Бучі модульні містечка. А сьогодні вона як тиждень живе тут.
«Це моя кімната. Світла, затишна. Навіть квіти в мене є!» — усміхається пані Ядвіга.
У модельному містечку 22 кімнати для кожної родини. Всередині компактно вміщені чотири ліжка, шафи, стіл і стільчик.
«В мене ще є телевізор. Той самий, що діти винесли з палаючого нашого будинку…Майстер сказав, що скоро поставить мені його», — ділиться бучанка.
Поки пенсіонерка живе в кімнаті одна, але згодом до неї переїде молодший син та донька з онукою.
Живеться пані Ядвізі добре. У модельному містечку багато людей, зокрема і її сусіди по гуртожитку. Живуть як одна велика родина, каже пенсіонерка.
Її день виглядає максимально по-домашньому: готує їжу, доглядає за квітами, які висадили бучанські комунальники біля модульного містечка, гуляє містом.
«Коли сумно — розгадую кросворди чи гортаю новини в фейсбуці», — ділиться вона.
Росіян під час окупації Бучі жінка не бачила. Про їхні звірства знає тільки по історіях знайомих та рідних.
«Після того, як ракета влучила в наш будинок, моя донька з онучкою переїхали до подруги в приватний будинок. Коли росіяни та буряти розʼїжджалися вулицями, вони швидко сховалися у підвал. І як виявилося пізніше — недарма.
Посеред дня в їхній двір заїхав БТР. Вони вивернули всю хату. Поводилися, як нестримані звірі та залишилися там на ніч. Моїх дівчат врятувало те, що орки не знали про підвал — вони його просто не побачили.
Тієї ж ночі донька, онучка, подруга та її чоловік через городи втекли до Романівського моста, щоби сховатись та зранку знайти спосіб виїхати.
А біля того моста попалені машини та розборсані тіла. В якийсь момент вони почули постріли й почали щосили бігти. По трупах…» — у сльозах каже пані Ядвіга.
Врятувалися їм вдалося завдяки волонтерам, які забрали їх до себе в машину і повезли до підконтрольної території.
Зараз вона назавжди хоче забути ті страшні дні в її Бучі. Проте це дається їй вкрай важко. Усі в місті «кричить» про злочини росіян. Спалені та розстріляні автівки посеред квітів та зелені, в кожному другому будинку випаленні цегли, шматками вирвані балкони. На дверях дірки від куль. А на фоні масштабних зруйнувань маленькі бучанці, які потрохи наводять лад у місті.
Тим часом в Ірпені відкрили «Залізне містечко» для мешканців міста, будинки яких знищили рашисти.
І тепер люди живуть у вагонах купе, а невелику територію, виділену під додаткові залізничні колії, засадили травою та пишними кущами, встановили альтанки й мангали та повісили гамаки.
Даша ГРИШИНА, Ярослав ХРАМОВ, «Вечірній Київ»