У столиці відкрили меморіальну дошку Григору Тютюннику на будинку, де він наклав на себе руки

Григір Тютюнник — письменник-прозаїк, перекладач, педагог, представник покоління шістдесятників. Фото: Оксана Старак-Повякель
Григір Тютюнник — письменник-прозаїк, перекладач, педагог, представник покоління шістдесятників. Фото: Оксана Старак-Повякель

Дошку видатному новелісту встановили по вулиці Миколи Раєвського, 28, у Печерському районі, де він мешкав останні роки життя — з 1967 по 1980.

Григір Тютюнник народився в селі Шилівка на Полтавщині. Коли батька забрали у в’язницю як «ворога народу», хлопця взяв до себе на Луганщину батьків брав Филимон Тютюнник. 1951-го Григір пішов до армії, служив у морфлоті радистом на Далекому Сході, потім закінчив вечірню школу, працював токарем у Щотовському вагонному депо. У 1957—1962 pоках майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. В університеті ж познайомився з однокурсницею з українського відділення Людмилою Корецькою, яка стала його дружиною.

Спочатку спілкувався і писав тільки російською, але з часом, завдяки дружині, назавжди перейшов на українську мову. У подружжя народилося двоє дітей — Михайло і Василь. На повернення до рідної мови вплинув і старший брат — письменник Григорій Тютюнник, який в одному з листів задав запитання: як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу, адже мова — душа народу?

В 1963-му переїхав до Києва. Працював у редакції газети «Літературна Україна», у сценарній майстерні Київської кіностудії імені Олександра Довженка (разом із Дмитром Павличком та Іваном Драчем створили сценарій до роману Григорія Тютюнника «Вир»), у видавництвах «Молодь» і «Веселка». Згодом, з 1966-го, повністю віддався літературній праці, був членом Спілки письменників України.

У 1963-1967 роках він жив у Києві в будинку навпроти Андріївської церкви, на якому з 1991-го року висить меморіальна дошка. Про життя на Андріївському узвозі він згадує у київській повісті «День мій суботній». У 1967 переїжджає до будинку на Раєвського.

У 1974-му, коли почалися переслідування української інтелігенції, його внесли до чорного списку для всіх видавництв. У 1980-му році наче ситуація змінилася — Григору Тютюннику присудили премію імені Лесі Українки за повісті «Климко» та «Вогник далеко у степу». Втім, «приручити» письменника так і не вдалося: у ніч із 5 на 6 березня 1980 Григір Тютюнник наклав на себе руки. У руці письменник стискав передсмертну записку: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть»

Григір Тютюнник — лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1989 р, посмертно) за твори в двох томах. Його твори вирізнялися колоритним зображенням побуту сучасного села, рідкісним знанням мови та психології народу, соковитим гумором. Тютюнник не любив сидіти у великих містах, постійно подорожував селами України, бо там можна було почути живу рідну мову.

«Хвилююча, довгоочікувана подія — відкриття меморільної дошки великому Українцеві, письменникові, який не просто писав, описував, а малював словами, широкими барвистими мазками картини українського села, українського побуту, кількома штрихами вмів створити неповторний образ. Який не просто знав, а тонко, на підсвідомому рівні відчував рідну землю», — зазначила гендиректорка Національного музею народної архітектури і побуту Оксана Старак-Повякель.

Друг письменника Петро Засенко. Фото: Микола Гриценко

На відкритті меморіальної дошки спогадами поділився український поет і друг Григора Тютюнника Петро Засенко. За його словами, митець світового рівня задихався в тодішній тоталітарній державі. За ним стежила влада і намагалася контролювати його, але Григір Тютюнник завжди казав, що літературі потрібна політична свобода, тому що вільне слово не можна закути в кайдани. Григір Тютюнник завжди читав йому свої нові оповідання, а також дарував йому свої рукописи. Саме Петро Засенко звірив тексти з архівами та упорядкував збірку творів Григора Тютюнника «Холодна м’ята», прибравши із них радянські цензурні нашарування.

Меморіальна дошка виготовлена за ініціативи Національної спілки письменників України, громадськості та мецената Віталія Скоцика, який упродовж шести років опікується організацією Всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника, який започатковували разом з Іваном Драчем.

У вітальному слові Віталій Скоцик наголосив, що вулицю Миколи Раєвського (полководця часів повної колонізації України російською імперією), де тепер є пам’ятна дошка, треба перейменувати на вулицю Григора Тютюнника — це було і логічно, і справедливо. Відповідальний секретар Спілки письменників Микола Гриценко запевнив, що спілка підготує клопотання до київської влади із проханням увічнити у назві вулиці саме того, хто на ній мешкав. До слова, у рейтинговому голосуванні, яке нещодавно завершилося, лідирує Павло Загребельний.

Урочисте відкриття дошки. Фото: Микола Гриценко

Автором зображення став народний художник України Микола Білик. У Києві всі знають пам’ятник Ярославу Мудрому, cтворений ним у співавторстві. Також Микола Ілліч долучився до реконструкції пам’ятника княгині Ользі, Андрію Первозванному, Кирилу і Мефодію. Скульптурний образ був виготовлений ще до війни.

Окрім портрету Григора Тютюнника, на дошці зображене дерево. Схилені донизу гілки символізують щедрість таланту письменника, а та, що тягнеться доверху, — його велич. Текст на дошці написаний оригінальним шрифтом Василя Чабаника «Рутенія».

У січні цього року у Києві відкрили меморіальну дошку легендарному слідчому та розвіднику Миколі Красовському. Дошка встановили у будинку по Ярославому валу, 21/20а, де він мешкав на початку 1900-х.

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»